Гробниці Атуану - Сторінка 13

Чаклун лежав тихо, як сама смерть. Лише на шиї у нього кволо пульсувала жилка, а тілом іноді пробігали судоми.

— Не завадило би його закувати, — запропонував Манан.

— Невже ти так його боїшся? — пирхнула Арха.

Одначе, коли Манан показав на вмурований у стіну залізний гак, до якого можна було прикувати бранця, вона дозволила йому сходити в Кайданну темницю і принести звідти ланцюг і сталевий обідець. Манан, уголос повторюючи вказівки Архи, рушив тунелем. Звісно, він уже не раз бував у Карбованій Залі, але ще ніколи не блукав підземеллям сам-один!

При тьмяному світлі ліхтаря Арсі здалося, що зображення на всіх чотирьох стінах Карбованої Зали почали рухатися — незграбні людські постаті з пониклими крилами звивалися та кружляли у химерному танці.

Арха стала навколішки і влила ще кілька крапель води у рот мага. Він закашлявся, і руки його кволо потяглися до баклаги. Арха ще раз дала йому напитися. Бранець лежав горілиць, його спітніле обличчя було брудне і закривавлене. Несподівано він промимрив кілька слів незнайомою мовою.

Нарешті повернувся Манан і приніс шматок ланцюга та залізний обруч, яким одразу ж обперезав в'язня, з'єднавши кінці обода важенною колодкою.

— Не дуже щільно, може вислизнути, — бурчав старий, припинаючи ланцюг до вмурованого у стіну кільця.

— Та ні! Ось, поглянь, — Арха, вже не лякаючись чаклуна, показала, що її долоня не пролазить між обручем та ребрами прикутого бранця. — Хіба що схудне після кількох днів голоду...

— Повелителько, — промовив Манан, — не подумай, що я сумніваюся, але... Який зиск із цього раба для Безіменних? Та ж він чоловік!

— А ти, Манане, — старий телепень! Але годі вже базікати!

Бранець стежив за ними втомленими ясними очима.

— Де його палиця, Манане? Ага, он вона! Я візьму її, у ній криється магічна сила. Ось, і це теж... Це я також візьму, — вона швидким рухом зняла з в'язня срібний ланцюжок, що висів у нього на шиї. Чаклун схопив дівчину за руку, намагаючись завадити їй, і Манан копнув його в плече. Арха помахала ланцюжком над головою бранця. Але він уже не міг його дістати.

— Це твій оберіг, чаклуне? Він багато для тебе важить? Одразу й не скажеш! Невже ти не міг знайти собі чогось кращого? Я збережу його для тебе, — і вона вдягнула ланцюжок собі на шию, сховавши оберіг під важким коміром вовняної мантії.

— Ти однаково не знаєш, що з ним робити, — хрипко промовив бранець. Він трохи неправильно вимовляв карґадські слова, проте його можна було зрозуміти.

Манан знову стусонув його ногою, чаклун зойкнув від болю і заплющив очі.

— Облиш, Манане! Ходімо звідси...

Арха вийшла із Зали, старий буркотун поплентався слідом.

А вночі, коли всі поснули, Арха знову прийшла на пагорб. У келії за Троном вона наповнила джерельною водою баклагу і принесла її разом із великою житньою хлібиною до Карбованої Зали. Дівчина поставила все це за дверима, але так, щоби в'язень міг дотягтися до харчів. Зараз він спав і навіть не ворухнувся. Тож Арха повернулася до Малого Дому і небавом заснула безтурботним сном.

Наступного дня пополудні вона знову прийшла у Лабіринт. Хлібина зникла, баклага була порожньою, а чужинець уже сидів, спираючись спиною на стіну. На його темному обличчі, брудному і спотвореному шрамами, застиг вираз зосередженої задуми.

Арха стала біля протилежної стіни Карбованої Зали, щоби прикутий чужинець не міг до неї дістатися. Спершу вона поглянула на нього, потім озирнулася навколо, але не помітила нічого вартого уваги. Щось заважало їй говорити. Серце калатало, наче від страху, хоча їй не личило боятися чужинця — його доля була у її руках.

— Як приємно побачити світло! — сказав він тихим, але глибоким голосом, почувши який дівчина аж знітилася.

— Як тебе звати? — владно запитала Арха. І їй здалося, що голос її прозвучав пронизливо і тонко.

— Ну, здебільшого мене звуть Яструбом.

— Яструб? Це твоє Істинне ім'я?

— Ні.

— Тоді як тебе звати?

— Я не можу сказати тобі цього. А ти — Єдина Жриця Гробниць?

— Так.

— Як тебе звати?

— Мене звуть Арха.

— Тобто "поглинута", так? — темні очі чарівника пильно дивилися на Арху. Він ледь помітно посміхнувся. — А твоє ім'я?

— Я не маю імені. Не розпитуй мене! Звідки ти прибув сюди?

— Із заходу, із Внутрішніх земель.

— З Хавнору?

Це була єдина відома їй назва чи то міста, чи то острова, що належав до Внутрішніх земель.

— Так, із Хавнору.

— Чого тобі тут треба?

— Гробниці Атуану славляться серед мого народу...

— Але ж ти — поганин! Усі ви, мешканці Внутрішніх земель, — жалюгідні невіри!

В'язень заперечно похитав головою:

— Ні, жрице. Я вірю в сили пітьми! Якось мені вже доводилося зустрічатися з Безіменними... Одначе, це було не тут!

— А де ж тоді?

— На островах Архіпелагу. У Внутрішніх землях теж є місця, де, як і тут, владарюють Одвічні Сили. Проте жодне з них не зрівняється величчю із Атуаном. Ніде більше немає такого храму та жриць, які поклоняються Безіменним.

— І ти, певна річ, також прийшов віддати їм шану! — засміялася Арха.

— Ні, я прийшов сюди як грабіжник, — відповів чаклун.

Обличчя його було серйозним.

— Хвалько!

— Та ні, чого ж?.. Звісно, я знав, що це нелегка справа...

— Нелегка?! Та це тобі просто не під силу! Якби ти не був поганином, то знав би, як Безіменні пильнують те, що їм належить!

— Те, що я шукаю, їм не належить.

— Тоді це, без сумніву, має належати тобі?

— Це може належати мені...

— І хто ж ти такий? Бог? Король? — Арха зміряла бранця зверхнім поглядом. — Ти — лише нікчемний злодюжка!

Не відповівши нічого, він поглянув їй просто у вічі.

— Не смій витріщатися на мене! — вереснула Арха.

— Володарко, — примирливо сказав чаклун, — я не хотів тебе образити. Я нетутешній і не знаю, як належить виявляти повагу до Єдиної Жриці. Пробач, якщо недоголив...

Арха відчула, як у її скронях стугонить гаряча несамовита кров. Але чужинець уже відвів погляд убік і не побачив густого рум'янцю на щоках дівчини.

На якийсь час у темниці запала мовчанка. А зі стін сумними незрячими очима на них дивилися різьблені крилаті постаті.

Арха принесла у Лабіринт кам'яний глек із водою, тож чаклун раз у раз спрагло позирав на нього.

— Напийся, якщо хочеш, — запропонувала дівчина.

Бранець легко, немовби келих вина, підхопив глечик і припав до нього губами. Напившись, він намочив краєчок рукава і поспіхом обтер брудне обличчя та руки від крові та павутиння. Поки чаклун чепурився, Арха стежила за ним.

Умившись, неначе кіт, чаклун трохи покращав, але на його обличчі проявилися старі, давно загоєні шрами — чотири білі смуги, неначе подряпини від страшних кігтів, тяглися від ока до підборіддя.

— Звідки в тебе ці шрами? — запитала Арха.

В'язень відповів не відразу.

— Дракон? — ущипливо спитала дівчина. Власне, вона й прийшла сюди саме для того, щоби покепкувати з бранця, поглузувати з його безпорадності.

— Ні, не дракон.

— Отже, ти принаймні не повелитель драконів?

— Ні, — неохоче відповів чаклун. — Я справді повелитель драконів, але ці шрами з'явилися раніше. Казав же я тобі, що вже зустрічався із силами пітьми... Мене поранив один із поплічників Безіменних. Та зараз він уже не безіменний, бо, зрештою, я таки зумів дізнатися його ім'я...

— Що ти хочеш сказати? Яке ім'я?

— Цього я тобі не можу розповісти, — відповів чаклун і усміхнувся, хоча обличчя його залишалося серйозним.

— Це нісенітниця, дурна маячня, блюзнірство... Адже вони — Безіменні! Ти хоч розумієш, про що ти базікаєш?!

— Я розумію це краще за тебе, жрице, — промовив чаклун й осікся. — Поглянь-но ще раз! — він повернувся до неї так, щоби вона добре роздивилася страшні шрами на його щоці.

— Я не вірю тобі! — сказала Арха, і голос її тремтів.

— Жрице, — сказав чоловік лагідно, — ти ще молода і служиш Безіменним не так уже й довго...

— Недовго? Ти нічого в цьому не тямиш! Я — Єдина Жриця! Постійно відроджуючись, я служу своїм повелителям уже не одну тисячу літ! Я — їхній голос і руки! Я караю тих, хто плюндрує Гробниці і намагається побачити те, чого бачити не можна! Годі вже базікати! Хіба ти не розумієш, що я можу хоч зараз гукнути слугу і він зітне тобі голову? Або можу залишити тебе напризволяще — і ти сконаєш від спраги у цій темниці! Мої володарі знищать твою плоть і поглинуть душу, а твої кістки покриються вічним пилом...

Чарівник мовчки кивнув.

Арха затнулася і, не знаходячи слів, кинулася геть із Зали, зачинивши за собою двері на засув. Нехай тепер думає, що вона вже не повернеться! Нехай скніє у темряві, хай лається і тремтить, марно намагаючись скористатися своїми поганськими чарами!

Однак у цю мить дівчина чомусь уявила, як чаклун спокійно лягає на долівку, готуючись до сну, ніби ягня на сонячній галявині. Арха бачила це так само яскраво, як тоді — перед залізною брамою Лабіринту. Спересердя вона плюнула на замкнені двері, накреслила у повітрі магічний знак, щоби відігнати ману, і рушила у Підмогилля.

Тримаючись шорстких, немов вкритих памороззю, стін, Арха прямувала до ляди у Тронній Залі. Її охопило нестримне бажання запалити ліхтар, щоб іще хоч раз побачити приголомшливу красу озореної кришталевим сяйвом священної печери. Але натомість вона тільки міцніше заплющила очі та прискорила крок.

ВЕЛИКИЙ СКАРБ

Ще ніколи щоденні обряди й обов'язки не були для Архи такими довгими та незначущими. Тепер жіноцтво, серед якого вона жила, здавалося їй жалюгідним і нудним: метушливі дівчатка; послушниці з блідими обличчями та хитрими очима; незворушні, пихаті жриці, що приховували свої заздрощі та злобу, дріб'язкові амбіції та невдоволені пристрасті.

Утім, її, служницю могутніх сил і жрицю похмурої Темряви, не обходила вся ця повсякденна марнота. Арха не переймалася гнітючим убозтвом тутешнього життя, чи не єдиною втіхою в якому був більший, ніж зазвичай, шмат масної баранини в сочевичній затірці. Єдиній Жриці, звісно, не загрожувала перспектива такого існування. У її володіннях панувала велична і безмовна ніч.

І там, серед непроглядної темряви, скніє в'язень — смаглявий чоловік, майстер темних чар, прикутий до камінної стіни. Либонь, зараз він думає лише про те, коли повернеться жриця і що принесе йому її повернення: хліб, воду і життя чи жертовний ніж і смерть?

Арха розповіла про бранця тільки Косіль — товстуха однаково нікому не розкаже! Чужинець уже третю добу нидів у Карбованій Залі, а Косіль навіть не згадувала про нього.