Гробниці Атуану - Сторінка 3

Тоді, взявши з собою кілька яблук або гречаників, можна було цілісінький день просидіти в очереті, спостерігаючи за тим, як тихо тече зелена вода або як поволі котяться горами прозорі тіні від хмар. Потрібно лише стримуватися і не верещати від захвату, коли пощастить витягти на берег маленьку блискучу рибку, інакше Мебет одразу засичить гадюкою: "Ану, цить! Вгамуйся, дурепо!"

Мебет служила при храмі Богокороля, а рибальство було її єдиним захопленням. Вдача у цієї молодої темношкірої жінки була твердою й гострою, як криця — сваритися з нею не наважувалися навіть жриці. Тож дівчатка мусили вважати, щоби не розсердити Мебет і не втратити її рибальської прихильності. Інакше не бачити тобі річки — хіба що вряди-годи влітку, коли пересихають колодязі і доводиться носити воду... А це вже справжня мука: треба йти півмилі вниз до річки, а тоді, підхопивши на коромисло два відра води, повертатися назад, на гору. Попервах нібито й неважко, але згодом відра наливаються свинцем, коромисло врізається в тіло — плечі печуть вогнем, немов до них приклали розжарене залізо. Кожен крок дається важче від попереднього. Врешті-решт, діставшись до рятівного затінку за Великим Домом, дівчата виливають воду в дерев'яний кадіб. І все починається знову...

За неприступними для невтаємничених мурами Гробниць — так завжди називалася ця найдавніша і найбільша святиня всіх чотирьох земель Карґадського королівства — жило лише кількасот людей. Натомість різних споруд тут не бракувало: три храми, Великий Дім, Малий Дім, казарми стражників... Зовні до мурів Гробниць тулилися численні господарські будівлі, овечі кошари та непримітні помешкання для челяді та рабів — здалеку все це скидалося на занедбане містечко, над яким золотом сяяли вежі святинь.

Кубічна споруда Храму Богобратів — без вікон, з низенькими сходами та дверима — зовні була облицьована білими кахлями. А на сто років "молодший" Храм Богокороля знаходився трохи нижче, в оточенні масивних білих колон з фарбованими капітелями[3]. Кожну колону вирізьбили з могутнього кедрового стовбура — деревину привезли морем із лісистого острова Ґур-ат-Ґур, а потім двадцятеро рабів перетягли кедрину через пустелю.

Подорожанин, котрий наближається до Гробниць зі сходу, спочатку бачить золоті вежі та білосніжні колони, і лише потім — занедбану, брудно-жовту, як сама пустеля, споруду. Це — Тронна Зала, найдревніший храм, який увінчує найвищий пагорб Гробниць.

Одразу ж за Тронною Залою тягнеться широкий кам'яний мур, який, щоправда, подекуди вже лежить у руїнах. А далі, неначе розчепірені пальці, стирчать з-під землі велетенські чорні брили: кожна — майже десять ліктів[4] заввишки. Ці каменюки (загалом їх було дев'ять) випромінюють якусь незбагненну енергію; здавалося, що вони освячені якимось потаємним, невимовним знанням. Один камінь стоїть прямовисно, ще два лежать на землі, решта похилилися в різні боки. Брили густо поплямлені сірувато-жовтою сланню лишайників — усі, крім одного, гладенького чорного каменя, який тьмяно виблискує під сонцем. Либонь, на замшілих валунах у давнину було вирізьблено якісь письмена — принаймні, їх можна намацати під слизькою павутиною лишайників. Власне, оці дев'ять брил і були Гробницями Атуану. Кажуть, що вони існували ще до того, як виникло людство, і постали з морської безодні одночасно з островами Земномор'я. Брили були древнішими, ніж карґадські Богокоролі, ніж Богобрати, ніж сонячне світло. І під ними спочивали Безіменні — ті, хто правив світом ще до появи людей.

Арха нечасто приходила сюди. Ніхто, крім неї, не переступав межі, позначеної муром. Але двічі на рік, під час повні напередодні весняного й осіннього рівнодення, у Тронній Залі відбувалося жертвопринесення, і юна жриця виходила з приземкуватих дверей храму, обіруч тримаючи мідний цебрик із теплою козячою кров'ю. Одну половину офірної крові вона виливала на прямовисну брилу, а другу — на один із тих каменів, що лежали на землі, поплямлені кров'ю жертв, що проливалася тут з давніх-давен.

Інколи Арха приходила сюди ще вдосвіта і довго блукала поміж Гробницями, марно намагаючись осягнути напівстерті письмена, вирізьблені на замшілому камінні. Цікавіших справ у неї не було. Арха любила це місце ще й тому, що тільки їй дозволялося сюди приходити. До того ж, серед Гробниць вона завжди була на самоті, а коли над пустелею панувала полуденна спека, то тут було доволі прохолодно.

Від могильного муру відгалужувалася кам'яна стіна. Вона була значно нижчою і півколом оперізувала пагорб, розділяючи його на дві частини: з одного боку стіни стояли храми та будинки доглядачів і жриць, а з іншого — казарми стражників та халупи рабів, які поралися у полі, пасли череду та ремісникували. Жоден із них ніколи не ступав на священну землю потойбіч стіни — хіба що під час великих свят, коли охоронці, барабанщики та сурмачі супроводжували процесію жриць до порогу святині. Але навіть у такі дні вони не мали права заходити до храмів. Ця заборона також стосувалася й усіх сторонніх. У давнину вклонитися Гробницям приходили прочани з усіх Чотирьох Королівств: серед них були і королі, і багаті вельможі, проте й вони не могли увійти всередину. Навіть Богокороль, який півтора століття тому благословляв збудований на його честь храм, мусив їсти і спати поза межами святині.

Одначе встромляючи ноги у щілини між каменями, вилізти на стіну було зовсім легко — не треба й драбини! Якось навесні Арха та її подружка, дівчинка на ім'я Пенте, видряпавшись нагору, сиділи верхи на мурі, незважаючи на те, що в цю мить їм належало бути на горищі Великого Дому, серед інших дівчат, які там пряли і ткали вовну. Але сталося так, що Арха і Пенте (до речі, їм обом уже виповнилося дванадцять років) вибігли до криниці напитися води. А тоді Арха сказала: "Ходімо зі мною!" і повела подругу вниз до стіни. Невдовзі Великий Дім сховався за пагорбом. І тепер вони сиділи на мурі, теліпаючи босими ногами і розмовляючи про різні цікаві речі.

— Я так хочу побачити море! — мрійливо промовила Пенте.

— Навіщо? — запитала Арха, покусуючи вирвану з-поміж кам'яного мурування гірку стеблину молочаю.

Весна була в розпалі: з низькорослого степового зілля щойно осипався білий, жовтий, рожевий цвіт — землю встеляли зів'ялі пелюстки і крихітне летюче насіння. А віддалік, скільки засягало око, тяглося невиразне піскувато-буре пустище, впираючись на обрії у гори, помережані сріблясто-блакитним цвітом шавлії.

— Навіть не знаю... Просто хочеться побачити щось незвичайне. Адже тут так нудно! Ні подій, ні новин...

— Все, що відбувається у світі, починається тут, — відказала Арха.

— Воно-то так, але... Мабуть, мені цього замало! — Пенте посміхнулася. Її приємне юне личко просвітліло. Почухавши п'ятку об нагріте каміння муру, дівчина продовжила:

— Знаєш, по суті, я виросла на узбережжі — море починалося одразу ж за дюнами, що оточували наше село. І ми, дітлахи, бігали на берег бавитися. Якось далеко в морі ми побачили кораблі. Вони скидалися на червонокрилих драконів, а деякі судна й справді були прикрашені вирізьбленими з дерева драконячими головами. Кораблі, здається, поверталися з Атуану, але то був не карґадський флот. Наш староста сказав, що вони з Внутрішніх земель. Усе наше село зібралося на гребені найвищої дюни, щоби подивитися на ті кораблі. Втім, люди трохи боялися, що чужинці пристануть до берега. Але вони просто пропливли повз нас. Ніхто так і не дізнався, куди йшли ті судна... Хоча це, можливо, й добре: адже то були брудношкірі з чаклунських островів! А тамтешні люди знаються на чарах: зурочать — не встигнеш і оком кліпнути.

— Тільки не мене! — гордовито відповіла Арха. — Я б на них і дивитися не стала! Кляті відьмаки! Як вони взагалі наважуються так близько підпливати до Священних Земель?!

— Ет, пусте! Рано чи пізно всі стануть рабами Богокороля. Але я все одно хотіла би знову побачити море. Знаєш, у калюжах, які залишаються на березі під час відпливу, трапляються маленькі восьминоги, і вони біліють від страху, коли голосно на них крикнути. Онде, глянь! Манан іде! Мабуть, по твою душу...

Попід муром і справді плентався підстаркуватий стражник, визбируючи з-поміж рудої трави зів'ялі паростки дикої цибулі, добрячий жмут якої стирчав із його великої долоні. З віком Манан погладшав, а його жовтий голомозий череп аж лиснів під сонцем.

— Ховаймося на людському боці! — зашипіла Арха.

Дівчата спритно, наче ящірки, переповзли назовні стіни і причаїлися біля її підніжжя — з боку Гробниць ніхто б не зміг їх побачити. Невдовзі поблизу почулася важка хода Манана.

— Гоп! Гоп! Картопляний лоб! — глузуючи зі старого, пошепки озвалася Арха.

Стражник зупинився.

— Агов! — пролунав непевний голос. — Маленька? Арха?

Тиша.

Манан рушив далі.

— Гоп! Гоп! Картопляний лоб!

— А у нашого Манана навіть пузо картопляне! — підхопила Пенте.

— Гей, хто тут? Знову тиша.

— Ех-хе-хе, — тихо зітхнув стражник і неквапом подався геть. Коли він опинився біля підніжжя пагорба, дівчата знову вилізли на мур. Арха аж нетямилася від люті:

— От старий бовдур! Скрізь він за мною нипає...

— Мусить нипати, — резонно зауважила Пенте. — Його обов'язок — дбати про тебе.

— Про мене дбають ті, кому я служу. Я слухаюся тільки їх — і більше нікого! А всім отим старим бабам і підтоптаним бевзям до мене зась! Бо я — Єдина Жриця!

Пенте глипнула на Арху.

— Авжеж, — сказала вона тихо, — я це знаю, Архо.

— Тож нехай вони дадуть мені спокій! І не чіпляються.

Якийсь час Пенте сиділа мовчки, теліпаючи засмаглими ногами і вдивляючись у неозору далечінь.

— Ти чудово знаєш, що невдовзі сама владарюватимеш над ними, — нарешті тихо промовила Пенте. — Через два роки нам виповниться чотирнадцять і ми станемо дорослими. Щоправда, у моєму житті мало що зміниться — я служитиму при храмі Богокороля. А ось ти станеш справжньою Верховною Жрицею! І тоді навіть Тар і Косіль доведеться коритися тобі.

Арха нічого не відповіла. Вона сиділа зосереджена, насупивши чорні брови, і в її очах відбивалася небесна безодня.

— Нам уже, мабуть, пора повернутися? — промовила Пенте.

— Ще чого!

— Але про те, що ми десь повіялися, вже могли доповісти Тар. А крім того, скоро співатимуть Дев'ять Гімнів!

— Я нікуди не піду...