Хліб по воді - Сторінка 12

Або піду в монастир. Я порвала з католицтвом, але заради миру й спокою могла б знову повернутись у лоно віри.

— А про одруження ви коли-небудь думали?

Юдіт зашарілась, і Стренд пошкодував, що спитав про це.

— Звичайно—відповіла вона.— Але пропозиції були не... не блискучі.

— Ви жінка приваблива,:—сказав Аллен і відчув, що він майже повірив у це.

— Я ждала, як-то кажуть дівчата, принца на білому коні,— мовила Юдіт наче з викликом у голосі.— А замість нього з'являвся принц на чорному коні. Кілька разів. Я проста жінка, але не така наївна, щоб повірити, ніби одруження розв'яже бодай одну з моїх проблем. А ваші проблеми воно розв'язало? — спитала Юдіт зачіпливо.

— Деякі,— відказав Стренд.— І створило інші,— додав він, щоб не здатися самовпевненим.— Діти...— Він мало не сказав "гроші", але вчасно похопився. Натомість промовив: — На світі є багато місць, де я хотів би побувати. Але на вчительську платню багато не покатаєшся. Я заохочую до цього своїх нащадків і прошу їх привозити мені фотознімки. Одна з моїх дочок надумала поїхати влітку до Греції.—^ Він сам не знав, навіщо згадав про це.

— Минулого літа я подорожувала по Озерному краю 1,— сказала Юдіт.— Мрія кожного вчителя англійської.

— І як там було?

— Жахливо! — гірко посміхнулася Юдіт.— Дощ лив без упину. Я була з групою викладачів англійської із Середнього Заходу. Якось цілий день ми розмовляли про Вордсворта, а решту часу дискутували про те, як подавати Гамлета підліткам. Я багато не розмовляла. Важко пояснити людям, що більшість дітей, яких я навчаю, на власні очі бачили вбивства. Справжні вбивства — і поблизу своїх осель. Та й самі вони з радістю повбивали б своїх дядьків, а може, й матерів і батьків, якби трапилася нагода.

— Мені слід би якось побувати у Відні з групою вчителів історії,— сказав Стренд,—і розповісти їм про те, як важко мені пояснювати своїм учням позицію Меттерніха на ВіденськОхМу конгресі.

Обоє засміялися.

— Ох, доведеться нам обом повертатись до школи наступного року, — зітхнула Юдіт.

— Приречені! — погодився Стренд.— Безвихідь. Але ми маємо свої здобутки, хіба ні? — Він пригадав розмову з Хесусом Ромеро.—-Але як іноді важко буває витримати декого з наших учнів!

— Колись я сказала була одній своїй учениці, що вона може стати письменницею. А минулого місяця вона надрукувала в "Пентхаузі" новелу,— розповіла Юдіт.— Страшенно сексуальну. Я навіть сховала журнал від своєї матері, коли вона прийшла до мене в гості.

— Завтра буде кращий день,— промовив Стренд, допивши каву, і встав.

1 Мальовничий район гір таозер на північному заході Англії.

4 Всесвіт № З

— Не дуже на це сподівайтеся,— сказала Юдіт і підвелася.

Вдома Аллен нікого не застав і, скориставшись тим, що Леслі немає, ліг подрімати. Він почував себе геть виснаженим, і так приємно було забутися сном.

Прокинувся Аллен з відчуттям того, що в домі хтось є. Це була не Леслі, бо вона одразу ввійшла б до спальні. Він розгладив покривало, щоб не видно було, що він спав, узув черевики й вийшов у коридор. На кухні почувся брязкіт посуду, і Аллен рушив туди. За столом сиділа Керолайн, пила молоко і їла торт. Помітивши білий бавовняний комірець, який виглядав з-під светра, він здогадався, що дочка грала в теніс.

— Салют, тату! — привіталась вона.— Перекусиш зі мною?

Він подивився на годинник.

— Я почекаю обіду.

— А я не можу дотерпіти,— сказала Керолайн.— Я вмру від голоду.— Вона поклала в рот великий шматок торта. Він був политий зверху рідким шоколадом, і Керолайн облизала пальці. — Смакота! — прицмокнула вона.

Аллен, усміхаючись, сів навпроти, по-батьківському радий, що в дочки такий апетит.

— Якщо є шоколадний торт,— промовила Керолайн з повним ротом,—то не розумію, навіщо людям кокаїн. О, а я зустріла нашого приятеля!

— Якого приятеля?

— Містера Хейзена. Він приходив на корти. Вигляд у нього справді жахливий. Обличчя — як обчищений апельсин. А ота лижна шапочка!.. її, певно, в'язав сліпий норвезький троль.

— Прошу тебе, Керолайн, не будь такою немилосердною! — сказав Аллен.

— А проте він чоловік нічогенький. Ій-богу. Прийшов, каже, провести мене додому. Мовляв, він не хоче, щоб я знову вскочила в халепу. Але ж і халепа таки була, мамо рідна!.. Одне слово, граю я собі далі. А він стоїть, поглядає на годинник і, бачу, супить брови. Ну, а тоді пішли ми додому й дорогою приємно погомоніли.

— Справді? — здивувався Стренд. Його чомусь бентежила думка про те, що такий заклопотаний чоловік, як Хейзен, марнує час, гуляючи по парку з сімнадцятирічною дівчиною. Аллен пригадав, що сказав Юдіт Кінлін про товстуна в бейсбольній шапочці, який стовбичив на розі біля школи. "А може, він навіть гвалтує дітей..." То був, звичайно, жарт, одначе розбещувати дітей — це не жарт, і старші чоловіки, хай хоч яке місце вони посідають у суспільстві, не застраховані від цієї хвороби. Аллена й самого колись неабияк хвилювала гарненька однокласниця Елінор, яка часто заходила до них додому. Йому коштувало чималих зусиль стримувати себе, щоб не торкатись її. Він почував до неї гострий потяг і насилу тамував свої почуття, коли вона, вітаючись, цілувала його в щоку. Аллен був не з тих чоловіків, які піддаються таким інстинктам, але хто знає, що за людина Хейзен? Ні в кого на лобі не написано: "Я розбещую дітей". До того ж Аллен мусив визнати, що Керолайн уже не дитина і швидко перетворюється на привабливу дівчину. Він розумів, що нічого з цих міркувань сказати дочці не може, та коли б з'явилась яка-небудь загроза, він би побалакав з Леслі. В дружини інстинкт гостріший, ніж у нього.

— Про що ж ви розмовляли? — спитав він у Керолайн.

— Багато про що.— Дівчина з'їла ще шматок торта й запила його молоком.— Він спостерігав мою гру й давав мені досить розумні поради. Я була просто здивована.

— Замолоду він був спортсменом, а тепер член клубу "Ракет".

— Схоже на це,— явно не здивувалася Керолайн.— Він сказав, що граю я добре, але треба краще закручувати м'яча, коли відбиваю, рівніше бити зліва, і я згодна з ним на всі сто. Ще він запитав, чи не хочу я взятися за теніс серйозно — мати тренера, регулярно тренуватися й таке інше. А я відповіла, що не хочу, бо не маю до цього великого хисту й ніколи нічого не досягну, тільки попсую собі нерви, коли мене виб'ють зі змагань уже в першому колі. Він сказав, що я міркую розумно, та ми ще, мовляв, зважимо свої можливості. А зважити свої можливості на тенісному корті,— сумно промовила Керолайн,— не велике діло. Так я йому й заявила, а він засміявся.— Керолайн усміхнулась, але відразу й споважніла.— Запитував, як я збираюся влаштовувати своє життя. Любить він розпитувати, правда ж?

— І що ти відповіла йому?

Керолайн крадькома зиркнула на батька, повагалася, ніби хотіла щось сказати, але потім передумала.

Стренд бачив, що дочка збиралася сказати неправду, якось викрутитись. Це було не схоже на Керолайн. Вона не з тих, хто. щось приховує. Підростаючи, вона захоплювалася багато чим. Хотілося стати балериною, актрисою, медсестрою. Але все це було тільки до дванадцяти років. А потім вона просто вчилась у школі, а як був час, то ще грала в теніс, і більш нічого, здавалось, її не цікавило. Аллена здивувало те, що Керолайн так відверто говорила з Хейзеном. Вона була дівчина стримана й сором'язлива, розмовляла дуже мало, хіба що вдома. Було в неї лише кілька подруг, а хлопців Керолайн цуралася, бо думала, що коли вони залицяються, то тільки, щоб посміятися з неї. Про це Аллен знав від Леслі та Елінор.

— То що ж ти відповіла містерові Хейзену? — перепитав Аллен.

— Я відповіла, що хочу підрости,— якось зухвало промовила Керолайн.

— Він засміявся? —спитав Аллен.

— Він рідко сміється, цей містер Хейзен. Сказав, що його дуже вразила Елінор. Не дивно.— Керолайн говорила без будь-яких заздрощів, ніби цілком погоджувалася з тим, що Елінор—зірка в їхній родині.— Сказав, що якби таких молодих жінок було більше, то відпала б потреба в поправці до конституції про рівні права і в таких журналах, як "Міс". Вони з Елінор, мабуть, дуже відверто поговорили в таксі. А про Джіммі він не згадував.— Керолайн спохмурніла, мовби ображена за неувагу до брата.— У нього є діти?

— Троє,— відказав Аллен.— Хлопець і двоє дівчат. Десь такого самого віку, як і ви троє.

— Дивно, що про них він і словом не прохопився. А ти ж нами скрізь хвалишся, правда?

— Хвалитися — не те слово,— відповів Аллен.— Я оплакую плодовитість вашої матері.

— Ще б пак! — усміхнулася Керолайн. Потім підвелася з-за столу, нахилилась і поцілувала батька.— О, диви! — засміялась вона.— Шоколад на лобі!—Вона дістала носовичка й витерла слід від шоколаду. Тоді сховала рештки торта до холодильника й кинула порожній пакет від молока в сміттєвий кошик.

— Хейзен казав, що ввечері подзвонить тобі.

— З якого приводу?

— Хоче запросити всіх нас на вихідні на природу— У нього на узбережжі в Істхемптоні свій будинок — басейн, тенісний корт і таке інше. Грандіозно, правда?

— Грандіозно,— погодився Аллен.

— Каже, там є кілька сильних тенісистів, і я зможу з ними пограти. А як захочеться кому покататися верхи, то поблизу є коні. Каже, в п'ятницю пополудні заїде по нас своєю машиною, а в неділю ввечері привезе назад.

— У матері в суботу вранці уроки,

— Ну, один раз,— промовила Керолайн,— один-однісінький раз вона могла б відпустити цих вилупків — нехай пограють у бейсбол, чи покурять марихуану, чи подивляться вранці телевізор... Один-однісінький раз!

— Поговоримо згодом, коли прийде мати.

— Знаєш, що я тобі скажу? У вас із матір'ю є одна погана риса: ви надто сумлінні.

— Може, й так. А зараз тобі краще прийняти Душ, поки не прийшла мати.

— Добре! — весело кинула Керолайн і рушила з кухні. Але на порозі зупинилася.— О, ще одне!

— Що?

^— Містер Хейзен розповів, що поговорив у конторі з одним із своїх колег і той умовив його заявити про злочин у поліцію. Він так і висловився: "злочин". Містер Хейзен уже заявив. Це, мовляв, його громадянський обов'язок, а того вечора після нападу він був нездатний чітко мислити. Сказав, що, може, до мене навіть прийде слідчий і розпитуватиме. Ти знаєш, як з ними розмовляти, зі слідчими?

— Я в цьому ділі не авторитет,— відповів Аллен,— і мені, скільки пам'ятаю, ще жодного разу не доводилось розмовляти зі слідчим.

— Сподіваюся, він буде молодий,— сказала Керолайн, збираючись

іти.

— Керолайн,— спинив її Аллен,— не кажи про слідчого матері.

— Чому?

— Бо, може, він ніколи й не прийде.