Хліб по воді - Сторінка 19

Мучитися проблемами життя в двадцятому столітті — для цього досить буде й одного члена родини.

Алленові спало на думку піднятися нагору, надягти плавки й скупатись. У цей час біля басейну нікого не було, отож ніхто не побачить його тонких ніг — а він був худий, як і Джіммі. Коли Аллен уже зібрався встати, з дому вийшов містер Кетлі.

— Містере Стренд,—сказав він,— по міс Елінор приїхав якийсь джентльмен.

— Скажіть йому, будь ласка, щоб зайшов сюди,— попросив Аллен.

На терасу ступив молодик, і Аллен підвівся, щоб привітатись.

— Я батько Елінор,— сказав він, і вони подали один одному руку.— Вона за хвилину вийде. Одягається.

Молодик кивнув головою.

— Мене звати Джузеппе Джанеллі,— відрекомендувався він і, сміючись, додав: — Звучить так мелодійно, аж мені ніяково! Друзі називають мене просто Джо.

На думку Стренда, він мав років двадцять вісім-двадцять дев'ять. Голос низький, спокійний, обличчя напрочуд гарне — великі, наче покраплені золотом, зелені очі, смаглява шкіра і густі чорні кучері. На зріст майже такий, як і Стренд. Джанеллі був у сандалях, у білих штанях і блакитній футболці, що лишала відкритими мускулясті засмаглі руки, щільно облягала широкі плечі й вільно спадала до пояса. Аллен був радий, що його не застукали в плавках.

— Гарненький тут у них куточок,— промовив Джанеллі, роззираючись довкола.— Хтось мав мудрих предків!

— Мій син учора ввечері сказав: "Оце-то архітектурка!"

Джанеллі засміявся. Це був спокійний, приємний сміх, що пасував

до його лагідного голосу й не зовсім чіткої вимови.

— Добра душа ваш Джіммі!— сказав Джанеллі.— О, вчора у нього був ще той вечір!

— ІЦо він накоїв?— насторожився Стренд.— Напився?

— Та ні, нічого поганого,— всміхнувся Джанеллі. його обличчя, що чіткими лініями брів, носа та підборіддя нагадувало скульптуру, враз пом'якшало,— Якби він напився, то я б звісно, і словом не обмо-

вився про це його батькові. Ні, він випив тільки склянку або дві пива. Джіммі давав концерт.

— На чому?—Аллен наполіг, щоб Джіммі не брав із собою на вихідні електрогітару,—мовляв, і гостинність мільйонерів має свою межу.

— Якась дівчина принесла гітару,— сказав Джанеллі.— Вона проспівала зо дві пісеньки. Знаєте, з отих журливих — "Чого я ще жива", "Чому світ мені немилий став?"—і таке інше бренькання, А коли вона скінчила, Елінор попросила її позичити електрогітару Джіммі, і той вийшов з піаністом на сцену. Знаєте, містере Стренд, він таки вміє грати!

— Я, на жаль, розуміюся на сучасній музиці не так добре, щоб належно оцінити його гру,— мовив Аллен.

— Вам би варто було послухати його вчора увечері,— мовив Джа-неллі.— Він грав понад годину. Хіба Елінор не розповідала?

— Ми розмовляли про інше,— сказав Аллен і відчув, що його відповідь пролунала сердито.— Джіммі знай торочить, ніби шукає якоїсь нової гармонії, і я вирішив так: коли він знайде її, то хай повідомить мене про це.

— Не знаю, що він там знайшов учора ввечері,— сказав Джанеллі,— але щось таки знайшов.

— Надалі,— мовив Аллен,— мені, мабуть, слід супроводжувати своїх дітей, коли вони вибиратимуться на ніч до бару чи ще там куди.

— А чом би й ні? — усміхнувся Джанеллі.— Ви не проти, якщо я сяду?

— Пробачте,— похопився Стренд.— Зробіть ласку!

Обидва сіли.

— Елінор сказала, що буде за хвилину,— пояснив Аллен.— Та ви ж знаєте, яка в жінок хвилина, коли вони одягаються в гості.

— Елінор звичайно не дуже затримується,— відповів Джанеллі.— П'ять хвилин сюди, п'ять хвилин туди — в цьому мені не доводиться нарікати на неї.

"Він говорить так, ніби Елінор належить йому,— ображено подумав Стренд, намагаючись нічим не виказати своїх почуттів.— Але дивно, невже задля цього Джузеппе Джанеллі дівчина стала моторнішою? Адже досі вона славилася в сім'ї тим, що завжди спізнювалася. Що ж, тебе чекає сюрприз, чоловіче!— зловтішно подумав Аллен.— Якщо ти його взагалі дочекаєшся!"

— Елінор вам що-небудь про мене розповідала? — спитав Джанеллі, глянувши на Аллена своїми глибокими зеленими очима. Він дивився відверто, щиро, як дивляться, коли розмовляє "чоловік з чоловіком". ("А він бував у бувальцях!"—відзначив подумки Стренд.) — Я маю на увазі, про те, що я роблю.

— Казала, що пишете вірші,— признався Стренд.— Але боятися цього, мовляв, не треба, бо вірші слабенькі, і ви маєте постійну роботу.

Джанеллі пирснув сміхом. Стренд не втримався, щоб не відповісти на цей лагідний привітний сміх.

— А вона колюча особа, правда?

— Правда,— погодився Аллен.— Проте вона не читала мені жодного вірша.

— Це ваше щастя, містере Стренд,— сказав Джанеллі.

— Не сказала й про те, де ви працюєте.— "Святий боже! — подумав Аллен.— Я допитую його, мов старомодний батько жениха, що прийшов свататись!" — В Елінор багато знайомих хлопців, і в кожного з них робота якась особлива.

— У мене — ні,— зітхнув Джанеллі.— Я працюю у свого батька. Він будівельний підрядчик. Я маю справу з цементом, цеглою, з робочою силою, з транспортом. На свою роботу я дивлюсь як на тимчасову. Батько Теж невисокої думки про мою поезію. Каже, що я потрапив під вплив комуністів-єретиків ще в Хоутонській економічній школі,—-і він поблажливо засміявся.

"Середнє покоління,— зробив висновок Стренд.— У батька засукані рукава, а синочок розгулює в білих штанях у Хемптоні. Джанеллі. Підрядчик. Читає газети, ходить у кіно, бачив, мабуть, "Хрещеного батька". А що, як він зв'язаний з мафією? З "Коза нострою"? У "Хре-'щеному батькові" синок теж закінчив коледж..." Алленові стало соромно за свої думки, і він змінив тему розмови.

— Елінор казала мені, ніби влітку ви збираєтесь поїхати на якийсь грецький острів.— Аллен пильно подивився на Джанеллі, намагаючись помітити, як той сприйме його слова.

Джанеллі сприйняв їх цілком спокійно.

— На Спетсаї,— недбало мовив він.— У мене там друзі. А в них будинок біля самої води. Звідти палицею докинути до колишньої Онас-

-сісової вілли. Тепер вона безлюдна. Знаєте, це спало мені на думку вночі — цілком несподівано, як то завжди буває.

Прожити три тижні з жінкою, що не була йому дружиною, та ще й на острові, звідки "палицею докинути" до вілли грецького корабельного магната,— така думка ніколи не спадала Алленові ні вдень, ні вночі. Але він вирішив, що Джанеллі не конче про це знати.

— До речі,— сказав він,— де ви з Елінор познайомилися?

— О, це було на одному з вечорів у барі "Боббі",— спокійно відповів Джанеллі.— Торік улітку. Ми там побачились і розговорилися.

"Розговорилися..." — повторив у думці Аллен, пригадавши, як він ретельно записав адресу й телефон Леслі, а потім цілий рік не зважувався їй подзвонити, а коли врешті з'явився до них додому запросити її на вечерю та в театр, то аж упрівав під поглядами її батька й матері" Розговорилися, потім острів у Егейському морі, а далі що? "Це те покоління,— подумав він,— якому ніщо не може стати на перешкоді". Загалом Аллен це схвалював. Але не був певен, що з великою радістю чекав сьогодні на молодика, який мав приїхати й забрати дочку на ленч з літераторами, а потім ще невідомо куди...

— Ми з Елінор дійшли висновку, що маємо спільні інтереси,— провадив Джанеллі.

— А саме?— поцікавився Стренд.

— Не до чарки,— широко всміхнувся Джанеллі.— Наприклад, Уоллес Стівенс1. Або що нам подобається чи не подобається в Нью-Йорку...

— Розмови про це вам навряд чи вистачило надовго,— сухо зауважив Стренд.

— До третьої години ночі.

— А крім віршів, за що ви б хотіли взятися ще?

— Вам це справді цікаво?— спитав Джанеллі, серйозно подивившись на Аллена.

— Звичайно.

— Я був редактором газети в Брауні — містечку, де я навчався в коледжі. Мені це подобалося. Може, тому, що я любив бачити в газеті своє ім'я. Марнославство! А втім, гадаю, не тільки це. Я сподівався, що батько дасть мені кошти і я почну видавати в якомусь містечку газету. Житиму в своєму будинку, матиму трохи землі й буду сам собі господар. Братиму участь у всіляких там компаніях на захист, помагатиму садовити за грати негідників, виганяти гендлярів із храму профспілок, разом з усіма кричатиму про незаконні операції і щоб ніяких більше В'єтнамів та Уотергейтів, обиратиму до конгресу тільки порядних людей, стежитиму, щоб у бібліотеках був лад і щоб правильно велася забудова міста — ну й інші такі дрібниці! Ідеалістичні мрії багатого американського хлопчика-романтика. Своїми скромними зусиллями залишити в історії слід. А батько сказав мені: "Донкіхотствуватимеш на власні гроші". На цьому інтерв'ю було закінчено.

"Як це молоде покоління любить поговорити... про себе! — подумав Стренд.— Але іноді їх навіть приємно послухати".

— Ви що-небудь розповідали про це Елінор?

— Усе.

— І що вона?

— Проти,— відповів Джанеллі.— Каже, вільному воля, хлопче! Вона пробирається по трупах випускників Гарвардської школи бізнесу до крісла влади, і думка надіти зелений газетярський козирок і готувати для газети глухого містечка статейки про випускників середніх шкіл її не приваблює. Ви теж вважаєте мене божевільним?

— Та ні, чому...— Ідея Джанеллі зацікавила Аллена, навіть більше, ніж зацікавила. Але ж існує й жахлива статистика, яка засвідчує, скільки дрібних підприємств в Америці щороку банкрутує, отож і слабкі незалежні газети нерідко зникають у череві сильніших.— У такому разі для Греції у вас не багато залишиться часу.

— Є речі важливіші, ніж Греція,— мовив Джанеллі.— Ну от, тепер ви знаєте про мене все найгірше.— Він знову широко всміхнувся.— Мені піти звідси, і ви скажете Елінор, що виставили мене за двері?

— Ні, сидіть собі,— сказав Аллен, підводячись.— Погляну, чого вона там затримується.

Та тільки-но він рушив з тераси, як з'явилася Елінор — свіжа, гордовита, короткий і рівний ніс трохи задертий, на голові яскравий шарф.

— Привіт, Джо! — кинула вона.— Ти завчасу.

— Саме вчасно,— сказав Джанеллі, підводячись.— Та байдуже, я зате встиг розповісти твоєму батькові про свої вади й чесноти. Ти готова?

— А чого ж би й ні? Хіба не видно, що я готова?

— Ти просто диво!— відповів Джанеллі.

— Інакшою я не буваю!—мовила Елінор.— До зустрічі, тату!

— Коли?— спитав Аллен.

— Коли-небудь,— усміхнулася йому Елінор і взяла Джанеллі за РУКУ-

Обоє вийшли. "Коли вони поруч,— мусив визнати Стренд,— дивитись на них дуже втішно. Бути батьком має свої переваги і свої прикрощі".

Щойно вони пішли, як на терасі з'явилася Леслі, одягнена до ленчу в довгу бавовняну спідницю.