Хліб по воді - Сторінка 23

Великі гроші. А ми багаті хіба що на любов,— з іронією кинула вона.— Та коли доходить до "скарбів земних"...— Керолайн стенула плечима.—Я ж не сліпа. Коли ти востаннє купив собі новий костюм?

— Давай побалакаємо про це потім,— сказав Аллен.— Зараз мене цікавить, з яких міркувань ти захотіла стати ветеринаром. Що ти знаєш про тварин?

— Та, власне, нічого. А втім, дещо таки знаю. Тваринам важко. Страшенно важко. І їм треба допомагати. Хіба це так дивно, коли хтось прагне покласти своє життя на те, щоб цей жахливий світ став хоч трохи людянішим? — її голос прозвучав різко, так ніби вона зібралася оборонятись.

— Я не думаю, що це так дивно,—сказав Аллен.— По-моєму, це якраз чудово! Але й людям теж важко. А просто лікарем ти не хочеш бути?

— Я не хочу бути ні лікарем, ні політиком, ні генералом, ні громадським діячем, бо в мене нічого з цього не вийде. Елінор стала б ким завгодно, а я — ні. Може, я й дурна, але одне я знаю напевне: я — це я. Я важко ладнаю з людьми, вони мене лякають, я незграбна, я завжди мелю дурниці й відчуваю, як люди сміються в мене за спиною!..

"Рідна моя, бідолашна донечка!" — сумно подумав Аллен.

— З тваринами легше,—запально провадила Керолайн.—Вони не розмовляють. А якщо й розмовляють, то ми їх не розуміємо. Тварини не знущатимуться з мене! — Здавалося, з її очей ось-ось бризнуть сльози.

Стренд перехилився через стіл і поплескав дочку по руці.

— Гаразд, гаразд,— мовив він.—Принаймні тепер я знаю твою думку про це. Хоч і вважаю, що ти до себе, мабуть, таки надто сувора. Коли підростеш, то гадаю, будеш про себе кращої думки.

— Якщо мені доведеться залишитись у цьому місті, день і ніч із шкури пнутися, щоб дотягтись до гарненьких дівчаток, то я просто загнуся! — І Керолайн заплакала.

" А якби я сказав тобі, що ти мене переконала і, на мою думку, з усіх боків краще буде, коли ти поїдеш до коледжу? — Аллен помовчав і провадив:— Вихід у нас є, ми можемо дозволити це собі, незважаючи на оті "скарби земні".

Керолайн недовірливо звела на нього очі.

— Що ви з мамою хочете робити — працювати й вночі, щоб послати мене до Арізони?

— Ну, це ти вже занадто! — засміявся Аллен. — Ні. Містер Хейзен висунув одну цікаву пропозицію.

— Чи думаєш. позичати в нього гроші? Я нікуди не поїду, якщо...

— І знов ти не вгадала,— перебив її Аллен, А тоді розповів їй про Хейзенів план щодо спортивної стипендії.

Керолайн слухала з широко розплющеними очима.

— Він уже мав розмову зі своїм приятелем з того коледжу,— провадив Аллен.— Вони можуть влаштувати твою зустріч із випускником їхнього коледжу, який живе й працює на них у Нью-Йорку. Він подивиться, що ти вмієш. Якщо ти ставишся до цього справді серйозно, то раджу трохи потренуватися.

— Я ставлюся до цього цілком серйозно, — промовила Керолайн. — Хіба я схожа на несерйозну?

— Я побалакаю на кафедрі фізичного виховання у вашій школі. Може, вони трохи потренують тебе.

— Дурниці все це,— недовірливо похитала головою Керолайн.— Всього один раз у житті я змагалася з дівчатами, яким треба цілий тиждень, щоб оббігти квартал, і за це отой ненормальний коледж збирається платити мені чотири роки стипендію? Мабуть, містер Хейзен просто пожартував, тату.

— Він не з тих, що жартують,— заперечив Аллен.— І з ким ти там змагалася, теж нічого не важить — важить час, за який ти пробігла дистанцію.— Аллен підвівся. — До речі, той коледж називається Траскотський. І містер Хейзен сказав, ідо там дуже непоганий сільськогосподарський факультет. Якщо ти впевнена у своєму виборі, ми з матір'ю зробимо все, щоб допомогти тобі. А якщо нічого не вийде, пошукаємо чогось іще.

Керолайн у задумі потерла носа.

— Арізона,— промовила вона. — Звучить спокусливо! Еге ж, я впевнена! А чорт, треба спробувати свою долю!

— Можеш сама поговорити про це з містером Хейзеном,— кивнув Аллен, виходячи з кухні. — Після того, як завтра вранці залагодите справи в поліції.

Але вранці другого дня Керолайн не змогла поговорити з Хейзеном, бо після того, як показала на хлопця з синювато-червоним рубцем через увесь лоб та перенісся й дуже спокійно заявила: "Так, я певна, це він тоді був з ножем",— вона затулила руками обличчя, зігнулась і, погойдуючись з боку на бік, заплакала. Керолайн не перестала плакати й тоді, коли Аллен вивів її попід руки з поліційного відділка. Леслі та Хейзен поспішили за ними. Конрой чекав їх із "мерседе-сом" тут-таки, і вони одразу відвезли Керолайн у кабінет до лікаря Прінза. Той зробив дівчині укол, і невдовзі вона вже спокійно лежала на кушетці, дивлячись широко розплющеними очима в стелю.

Керолайн ще два дні не ходила до школи, сиділа вдома, тиха й пригнічена. її кімната була заставлена квітами й великими коробками з шоколадом — все це їй надіслав Хейзен. Він двічі на день дзвонив і запитував про її стан. В одній з телефонних розмов Хейзен нагадав, що його приятель із Траскота вже домовляється з кимось у Нью-Йорку, хто подивиться Керолайн, коли вона почуватиме себе добре. Хейзен теж хотів з нею побачитись, та Леслі сказала йому, що якийсь час дівчині краще побути самій.

У четвер уранці, коли Аллен снідав, Керолайн вийшла вдягнена на кухню. Дівчина щось наспівувала собі під ніс, до її щік уже повернувся рум'янець і вона повідомила батькові, що йде до школи.

— А може, не варто? — запитав він.— Зрештою, до кінця тижня лишилося всього два дні. Може, зачекаєш до понеділка?

Керолайн похитала головою.

— Не хочу більше сидіти вдома. Не хвилюйся, тату, у мене вже все минуло. Сама не знаю, що зі мною сталося, — там, у поліційному відділку, — коли я побачила в хлопця отой страшний рубець, і згадала, що то моя робота. А він був такий малий і переляканий, мов дитина. І дивився на мене якимись кумедними, здивованими очима, ніби не міг зрозуміти, навіщо я йому це зробила. А як слідчий схопив того хлопця за руку — мов накинув йому наручник!.. Я подумала: "Тепер його посадять за грати, бо якесь біле дівчисько вказало на нього..." Я так розгубилася, тату! — Вона ледве стримувала сльози. — Все, на що я була тоді здатна, — це розплакатись.

— Не думай про це. Ти зробила те, що повинна була зробити. А тепер про все забудь.

Керолайн поволі кивнула головою.

— Я спробую. Але до парку я вже не піду ніколи. Я знаю, що не піду.

Поки вона пила сік і варила собі яйце, Аллен пішов до спальні й розбудив Леслі — спитати, чи варто Керолайн виходити з дому.

— Вона вже оклигала, — трохи подумавши, сказала дружина. — А може, тільки вдає, що оклигала. Але, гадаю, нам не лишається нічого іншого, ніж дозволити їй робити так, як вона вважає за потрібне.

І все ж таки Леслі хутко вдяглася й, пославшись на те, ніби їй треба зробити вранці деякі покупки, пішла до школи разом з Керолайн. Перш ніж вийти з дому, вона сказала Алленові, що хоче запросити Хейзена на вечерю. Він, мовляв, не відмовиться, вона певна. І Хейзен справді прийняв запрошення. — без вагань і з радістю.

— У мене таке враження, ніби він щодня вечеряє сам, — сказала Леслі Алленові, коли він увечері прийшов додому.

— Дивно, — мовив Аллен, — але в мене це відчуття виникло ще першого вечора.

— Я сказала йому також, — провадила Леслі, — що ми будемо дуже вдячні, якщо він зможе влаштувати Керолайн у той коледж.

— І що він тобі відповів?

— Він хотів би, щоб усі молоді люди знали, на кого вони бажають учитись, і прагнули дістати освіту так, як Керолайн.

— Йому треба було стати вихователем!

— Гадаю, юристові платять більше, — відказала Леслі.

Увечері Хейзен прийшов до них зі спортивною сумкою, в якій лежав тренувальний костюм і пара кросовок. Керолайн зашарілася, збентежена цим подарунком і водночас вдячна за нього.

— Я в цьому не бігатиму, а літатиму! — вигукнула вона.

— Тільки скажіть мені, якого тижня ви, на вашу думку, будете у формі, і я подбаю, щоб усе було влаштовано як слід,— сказав Хейзен.— На Ренделз-Айленді є бігова доріжка. Раджу вам взяти стартові колодки й спробувати трохи побігати в кросовках.

За вечерею всі обачно уникали згадувати про випадок у поліції. Розмовляв здебільшого Хейзен. Він розповідав про те, як минало літо в Істхемптоні ще тоді, коли він був малий; про великі тенісні турніри, що їх там проводили спочатку на траві, перш ніж гра стала професійною; у ті часи, мовляв, найкращі гравці з радістю приїздили погостювати на тиждень до членів клубу. Вперше Хейзен заговорив про свою родину, і Стренд дізнався, що в нього є молодший брат, який викладає у Стенфорді філософію, і сестра — вона одружена з нафтовим королем у Далласі й має власний літак. Ні про своїх дітей, ні про дружину Хейзен не. згадував. Але він, здавалося, відчув себе вільніше й був радий побалакати, як людина, що багато вечорів у своєму житті не мала з ким поспілкуватися. Хейзен навіть розповів одну смішну історію про себе й-про свого батька— її головного героя.

— Коли батько помер, — сказав він,:— мені, крім усьога іншого, дісталася в спадщину і його стара секретарка. Неприємна дама, яку звали міс Гудсан; Одного дня вона сиділа у мене в кабінеті. І поки я курив люльку — цю звйчку разом з іншим я успадкував, як і юридичну практику, від батька,— та дама суворо подивилася на мене й каже: "Якщо дозволите зауважити, містере Хейзен, ви дуже нагадуєте мені вашого батька". Я був тоді ще молодий, і таке порівняння мені полестило. Мого батька знали як одного з найкращих адвокатів у країні, він блиску— че виступав у кількох важливих державних комітетах, був президентом нью-йоркської колегії адвокатів. "А чим саме я нагадую вам батька, міс Гудсан?" — трохи самовдоволено запитав я. "Ви кидаєте запалені сірники в кошик зі сміттям і ризикуєте все тут спалити точнісінько так,, як він!" — відповіла стара дама.

Хейзен разом з усіма засміявся. Вони саме їли десерт, і він, поклавши ложечку, задоволено зітхнув.

— Боже, яка розкішна вечеря! Боюся, — звернувсь він до Керолайн, — вам не пощастить скуштувати такої, коли будете в Арізоні.

— Якщо я туди потраплю!

— Коли людина, що натискатиме кнопку секундоміра, виявиться чесною, то я не маю сумніву: ви потрапите туди,— сказав Хейзен, і ці його слова пролунали, мов вирок у суді.— Ви не повинні кидати теніс. У вас буде час і вчитися, й грати. Тільки я не певен, чи вам коли-небудь ще захочеться грати в парку.

— Ніколи! — згодилася Керолайн.

— Тоді ми придумаємо щось інше, гаразд? — мовив Хейзен, відпиваючи каву.