Хліб по воді - Сторінка 71

стіл, до якого їх провів метрдотель, Джіммі замовив мартіні. Аллен знав: десь у іншому місці хлопцеві не подали б спиртного. Але не тут. Джіммі запитав, чи хоче він випити, проте Аллен похитав головою. Після другого віскі, яке він випив того вечора, коли одержав три листи, в нього розболілася голова, і відтоді він не пив.

— Отже,— сказав Аллен, коли вони зробили замовлення і Джіммі взявся до мартіні,—що сталося з Соломоном?

Джіммі нетерпляче постукав пальцями по столу.

— Нічого особливого,— відповів він.— Ми від нього пішли й розладнали всі його плани. Та дарма, переживе!

— Хто це "ми"?

— Джоун і я. її контракт закінчився, і вона дістала кращу пропозицію. У Каліфорнії. В її другого чоловіка там музична фірма, і вони знову друзі. А це обіцяє купу грошей. Нам обом. Я матиму вдвічі більше, ніж добряга Соломон платив мені тут, та ще й частину акцій, а з такою жінкою, як крихітка Джоун, це може обернутись мільйонами. Бо без мене вона й кроку не ступить. Джоун однаково збиралася піти від Гербі, ще до того, як з'явився я...

— А він мені казав, ідо хотів її вигнати. До того, як прийшов ти.

— Невже? — недбало кинув Джіммі.— Вийшло так, що вона обрала мене. У нас із нею гармонія. Без моєї згоди Джоун не проспіває навіть "до, ре, мі". її другий чоловік ще досить молодий і знає, чого треба підліткам. А в наші дні це—дев'яносто дев'ять відсотків успіху. Не те, що бідолаха Гербі. Хвиля прокотилася над старим Соломоном — тільки він не хоче цього визнати.

— Він ставився до тебе дуже добре.

— Для нього це означало гроші в банку. Я йому нічого не заборгував. Бути вдячним у бізнесі — все одно, що дати комусь у руки ножа й підставити під нього горлянку. Мені подобається той старий пшикуя, але бізнес — це бізнес,— Джіммі замовив ще один мартіні.—Ми з Джоун хочемо самі випускати платівки. Ми дістаємо кредит і назву фірми, не вкладаючи грошей. І я — сам собі бос! Не треба вже бути в старого Гербі на побігеньках, коли йому заманеться почути Думку про якого-небудь кантрі-співака — десь із Нешвілла чи з Пеорії. А ви з мам приїздитимете до Беверлі-Хіллз і купатиметесь у моєму басейні.

Аллен серйозно глянув на сина.

— Джіммі,— мовив він,— чути про це мені дуже прикро і навіть гидко. Я ніколи не думав, що скажу тобі такі слова, але мені за тебе соромно.

— Тат, адже не кожному судилося бути рицарем Круглого Столу, як оце тобі,— сказав Джіммі, зовсім не розсердившись.— Рицарські часи минули. Хоч ця новина до Данберрі ще, може,, й не докотилась. Одначе по телефону ти сказав, ніби хочеш зі мною побалакати. Про що саме?

— Ні про що! — коротко відказав Аллен.— Я передумав. Я хотів, щоб ти зробив для мене одну послугу. Для всієї сім'ї. А тепер бачу, що я помилився у виборі.

Він підвівся.

— Ти куди?

— Я піду.

— За хвилину принесуть вечерю. Сідай.

— Я не голодний.

— Ти навіть не хочеш записати мою каліфорнійську адресу? — В голосі Джіммі почулися плаксиві нотки, і це нагадало Алленові, як колись малий Джіммі упав, розбив собі колінце й прибіг додому, щоб його пожаліли.

— Ні, Джіммі, я не хочу записувати твоєї адреси. На добраніч.— І Аллен рушив через залу до гардеробу. Він узяв пальто и поки одягався, побачив через плече, що Джіммі замовляє третій мартіні.

Аллен пройшов холодними вулицями кілька кварталів до готелю "Уестбері", піднявся ліфтом у свій номер і, не вмикаючи світла, ліг. Двічі дзвонив телефон, але він не брав трубки. Цього вечора Аллен багато про що шкодував, зокрема й про те, що дозволив Джіммі заплатити за свій номер у готелі, бо не мав із собою стільки грошей, щоб заплатити самому.

Розділ сьомий

Стрендові зробили кардіограму, рентген, поміряли кров'яний тиск, дали тест на стрес. І коли доктор Прінз сів після цього за стіл, він не здавався серйознішим, ніж звичайно. Стренд побачив у цьому добрий знак.

— То як там справи? — запитав він.

— Досить непогано,— відповів Прінз,— наскільки я можу судити. Кров'яний тиск трохи підвищений, але це не страшно. Проте.. — Він затнувся.

— Проте що?

— Мені не подобається Твій вигляд. Колір обличчя, Щось таке в очах... Якби я був одним із тих великих ескулапів, котрі,, зроду не бачивши пацієнта й маючи в руках лише рентгенівський знімок та результати аналізів, ставлять діагноз, то сказав би, що як для людини твого віку, людини з тяжким серцевим нападом за плечима, стан у тебе на диво пристойний. Але я не великий ескулап. Я нещасний, старий тера-. певт, а ти мій товариш, і я бачив тебе за кращих часів.

Стренд засміявся.

— Я бачив за кращих часів і тебе,— сказав він.

— Ще б пак! Але не я твій пацієнт, а ти мій. Хоча з аналізів цього й не видно, але мені здається, ти погано спав...

— Це ти правильно здогадався,— відповів Стренд.

— І що тепер у тебе якась нервова перенапруга...— Доктор ІҐІрінз пильно подивився на Стренда, так ніби своїми словами хотів його здивувати.

— Невеличка,— погодився Стренд.

— Не хочу скидатися на отих шарлатанів, які щоразу, тільки-но світська дама влаштує істерику,— бо її, бачте, не запросили на вечірку,— прописують їй заспокійливе,— сказав Прінз,— та, гадаю, ..легенька доза лібріуму двічі-тричі на день тобі не завадить. Рік на узбережжі було б, звісно, ще краще, але навряд чи ти можеш собі таке дозволити.

— Навряд,— холодно кинув Стренд.

Прінз швидко написав рецепт і посунув його Алленові через стіл.

— Замовиш оце. Побачимо, чи.допоможе. У мене таке враження, що в тебе перевтома. Може, психічна, а може, і якась інша. Коли прийдеш наступного разу, ми, мабуть, перевіримо твою щитовидну залозу.. Між щитовидною залозою і мозочком, буває, заходить справжня змова,. Отак...— Він зітхнув.— Цієї суботи чудес не буде.

— Ще одне,—сказав Стренд, почуваючи себе ніяково.— Щодо статевого життя...

Лікар скоса глянув на нього з-під окулярів, і в його очах уперше за сьогодні промайнуло неприховане співчуття й водночас якась лукавість.

— Ніяких рецептів! — заявив він.— Це може тебе вбити, але не виключено, що після цього ти почуватимеш себе, як двадцятирічний футболіст. Перекажи Леслі, що я знудьгувався за нашим струнним тріо.

— Дякую за все,— мовив Аллен і підвівся.

Прінз пішов провести його до дверей кабінету.

— До речі,— похопився лікар,— як там твій друг Хейзен?

— Та дружимо.— Доктор Прінз, певне, був дуже заклопотаний минулого місяця й не читав "Нью-Йорк тайме".— Як завжди, їздить по країні.

Прінз кивнув головою.

— Я б не хотів мати його своїм постійним пацієнтом. Спробуй сказати такому, що він захворів! Він прочитає про це всю літературу й наступного разу вже сам розтлумачуватиме тобі, чому в нього те було,, а того не було, і чому моє лікування відстало на цілих півсотні років! Ще й примусить обдзвонити з десяток фахівців із центру Джона Гоп-кінса, з Каліфорнії та Техасу й проконсультуватися з ними. І все ж таки,..— засміявся Прінз,— багаті живуть довше, ніж ми. Бережи себе, Аллене.— Він відчинив перед Стрендом двері й додав: — І — поміркованість у всьому! Ось Прінзів рецепт довгого й помірно щасливого життя!

Стренд ішов до центру міста з невеличкою валізою, що знадобилася йому лише на одну ніч,— з готелю він вибрався. День був погожий. Голі дерева у блідому сонячному світлі відкидали на пожухлу траву мереживо тіней. На душі в Стренда було незвично легко. Йому нічого не треба було робити — тільки просто жити до першого уроку в понеділок, і цієї ясної днини він простував своїм рідним, улюбленим містом, повз вільних від школи дітей, повз уже немолодих велосипедистів у яскравому одязі, які поспішали до парку, повз подружжя із задоволеними обличчями, що вийшли прогулятися перед обідом. Йому дали перепустку в життя, хай і досить умовну. Гра зі смертю закінчилася, можна сказати, нічиєю. Потім буде перегравання, але цей полудень у величезному, залитому сонячним світлом парку був надто приємний, щоб про це думати. Гурт дітей на конях,—вони дуже поважно сиділи верхи, і Стренд мусив зупинитися й зачекати, поки вони перетнуть вулицю і в'їдуть До парку,— ще більше розрадив його душу.

Він саме переходив вулицю, де жила Юдіт Кінлін, і йому стало цікаво, чи вона цієї хвилини вдома. Може, саме міркує про те, що їй зараз зробити,— вимити волосся, послухати музику, вдягтися й піти на денну виставу? Кінець кінцем Аллен таки прочитав листа, якого Юдіт надіслала, коли він виписався з лікарні. "Прошу тебе, одужуй,— писала вона,— і коли тобі що-небудь буде треба—книжки, плітки про школу або й друга, який би тобі почитав,— дай мені знати".

Аллен не відповів на її листа, і тепер його мучило сумління. На мить він уже майже зупинився, щоб повернути на її вулицю й подзвонити в двері. Та якщо він хотів пройти пішки всю дорогу до ресторану Сарді й бути там о першій, як вони домовилися з Соломоном, то на Юдіт часу не лишається. Думаючи Про неї, Аллен відчував, що йому хочеться, аби вона знов дріботіла поруч із ним після школи, хочеться десь випити з нею по дорозі додому чашечку кави, і мрії завели його так далеко, що він мало не почервонів, пригадавши, як одного разу зайшов до неї, як вона приготувала йому випити, а тоді розстебнула в нього сорочку й почала гладити груди. На той спогад Аллен аж усміхнувся, і молода жінка, яка йшла назустріч, лагідно всміхнулась йому у відповідь. Він чемно торкнувся рукою капелюха, і жінка всміхнулася ще ширше. Аллен попростував далі, відчуваючи в ногах приплив свіжих сил. Та коли він підійшов до ресторану, де мав зустрітися з Соломоном, то пошкодував, що згодився на це побачення. На серці в нього було не так, щоб розмовляти сьогодні про сина.

За обідом Соломон про Джіммі не згадував. Він розпитував про Леслі, про Керолайн, про Елінор та її чоловіка, турботливо поцікавився здоров'ям Аллена й розповів про свого товариша: йому, мовляв, уже шістдесят, він переніс ще тяжчий серцевий напад, ніж Стренд, а тепер грає в теніс по три сети щодня. Коли Аллен запитав про його засмагу, Соломон сказав, що саме повернувся з Каліфорнії, де пробув цілий тиждень — засмагав біля басейну в готелі у Беверлі-Хіллз, чекаючи, поки один рок-співак згодиться на його пропозицію. Кінець кінцем діло прогоріло, зате від поїздки лишилася хоч засмага. Потім Соломон заговорив серйозно — про Хейзена. Соломон, звичайно, був не менш заклопотаний, аніж Доктор Прінз, однак на газети час знаходив.