Хлопчики з бантиками - Сторінка 42

Моя бабуся, з псковських селян, родом з того ж Дідовицького району, звідки Іванова призивали на флот. Незважаючи на близьке земляцтво, наші взаємини аж ніяк не можна було назвати теплими. Іванов запідозрював, що я цікавлюся гїроностом а якоїсь таємничої кар'єристичної пожадливості. До того ж він вважав: юнга не гідний навіть зав'язувати йому шнурки на черевиках.

Ось і зараз усі сьорбали суп і мовчали, а Іванов сьорбнув ложку й заявив:

— Щось суп не такий сьогодні. Рідкий і холодний. Довелося зізнатися, що півбачка супу при крені я вихлюпнув за борт. А море одразу щедро наповнило його.

— Якщо хочете, я знову збігаю! Тут недалеко... Лебедев подивився на Іванова і сказав твердо:

— Леєри арубані. Шкафут кригою взявся. Не треба! Рисову кашу з ковбасою я приніс уже без пригод.

* цьому випадку бачок можна було тримати однією рукою,

а другою — самому триматися. Помити посуд — дрібниця: Залишаючи кубрик, Курядов сказав мені:

— Ти виспись. Сьогодні тебе за стерно ставитимемо... Ілюмінатори в морі задраєні намертво. Денного світла

не побачиш. Щоб вахтові відпочивали, освітлення вирубане горять лише сині нічні лампи. В цьому синьому мертвотному світлі через лаз, бачу, повзе до нас шифрувальник. От людина! Живе в салоні, ходить по килимах, спить на перині, а по їжу до нас бігає. Він навпомацки знайшов мене:

— Гей, юнго! їжа залишилася? Чи вже все вмолотила? Я кивнув йому на шафу біля лагуна, там лежали про запас хліб з маслом і цукор. Потім запитую шифрувальника:

— Есмінець наш куди нарізає?

— А яке твоє діло? — відповів він мені, жуючи.

— Але ти ж знаєш, куди-йдемо?

— Ще б пак! Я та командир. Знаємо. А ти вилежуйся. Здається, вилежуватися — це єдине, на що я був здатен.

Хитавиця повністю знесилила мене.

Та ось клацнув динамік, па палубу прямо з містка ввірвався шум моря, в тріскотняві й свисті почулися голоси сигнальників, і вахтовий офіцер оголосив:'

— Юнго Ее Огурцов, заступити на ходову вахту.

Відірвав я голову від рундука й опустив її знову. Здається, не підвестися. В давньому флоті таких, як я, били ланцюжком. Лупцювали доти, доки від гострого болю матрос забував про муки хитавиці. Тоді він вставав і йшов на вахту. Це жорстоко, але ішиого виходу не було, бо флоту баласт не потрібен. Кожен мусить виконувати свою роботу. А я підвестися не міг. Виходить, усі мрії — за борт?

Невмолима трансляція повторила:

— Юнга Ес Огурцов, тебе чекають на містку.

Я підвівся. Все двигтіло й тремтіло навколо мене — в гуркоті, в тумані. Пішов до трапа. Ось воно, море! В цілковитій темряві проносилися паді мною чорні туші хвиль, серед яких зовсім загубився "Грізний".' Серед стихії він здавався маленьким і безсилим. На зрізі півбака стирчали дула зенітних ерліконів. На їхніх круглих барбетах, з ніг до голови обплутані телефонними дротами, сиділи зепїтшікн й поволі вкривалися льодом. Крізь ревище вітру я почув, як вони мені гукнули:

— ...бережно... тра-апі-і... виля... миє.

Це був иайнебезпечніший трап на есмінці — в тому місці, яке часто обмивала хвиля. Але його не обминеш, якщо хочеш попасти на місток. Я все-таки опинився під накатом, і як мене не зірвало тоді з трапа — досі не розумію. З гірким ""тдасмаком у роті, вмить пронизаний вітром, я проминув ще отири трапи й вибрався на платформу містка. Ось де ви-йдувало! Внизу — це так собі: жартн, дитяче лепетання. Амплітуда коливання містка значно шнрша, ніж у НИЖНІЙ частині корабля. Під забризканим склом скажено стрибала стрілка кренометра. Дійде до упору й заніміє там. ніби застрягла. Сильний крен! Біля візира з нічними світлофільтрами, вдивляючись у морок і сльоту, зігнувся вахтовий офіцер. За крила містка чіплялися, щоб не випурхнути через борт, сигнальники, 3 висоти містка есмінець був схожий на вузьке довге веретено, що пронизувало божевільний хаос води та холоду. Зверху особливо помітно, як його сталевий корпус прогинається на хвилі, ніби багнет,— зігнеш його, але не зламаєш...

Я увійшов у ходову рубку і лише тут помітив світло: картушка репітора випромінювала слабке сяйво. Під маскувальним ковпаком тремтливо здригалася риска нашого курсу. Курядов стояв за маніпуляторами, а в кутку рубки лежали якісь кожухи. Від сильного крену мене так і кинуло на цю купу. А звідти почувся сонний голос командира есмінця:

— Чого це ви... Чи вже ноги не тримають? Курядов цикнув на мене:

— Дай поспати людині.— Після цього віддав у моє розпорядження маніпулятори.— Забирай у мене есмінець,— сказав він.— Здаю курс в дев'яносто два градуси. Хвиля б'є нас по правій вилиці... Врахуй це!

Руками в рукавицях я обхопив держаки й вахту прийняв:

— Єсть дев'яносто два. Єсть по правій вилиці... врахую. Старшина з рубки не пішов, корегуючи мої рухи.

— Якщо почнеш психувати, це одразу позначиться на курсі. Есмінець дама дуже нервова й почне "нишпорити"...

Що я бачив зараз? Переді мною погойдувався затемнений екран ночі,^ на якому стихія прокручувала один і той самий безкінечний фільм. На тлі чорноти та гуркоту хвиль іноді вихоплювався гострий ніж півбака есмінця, який уперто різав хвилю. Дві бокові гармати притисли свої стволи до палуби, щоб у дула не набралася вода.

Привчи себе,— радив Курядов.— Погляд на картушку, погляд по курсу. Це необхідно. Моя ,0Ш ПОМІТИТИ тс, що проґавили сигнальники. Наприклад, міну! Тоді негайно

спрацюй маніпуляторами до упору, есмінець випише різку криву, а вже після цього доповідай про міну. Але спочатку викопай маневр. Відповідальність на тобі.

— А командир,— запитав я,— він завжди так?

— Так. Виморений. У поході з містка не злазить. Сюди й їжу приносять. Офіцери, ті, правда, на годинку в каюту заскакують. Отож нам, матросам, справжнє панське життя.

Поряд з старшиною я почував себе впевнено. На мою руку він клав свою величезну рукавицю на собачому хутрі.

— Ось так... лівим мотором... трохи посунемо...

У жовтому світлі репітера впевнено тремтіла цифра — 92.

— Ну й гаразд,— зітхнув старшина.'— Впораєшся сам?

— Звичайно,— відповів я.— Ми ж усе це вивчали. Залишаючи ходову рубну, старшина сказав:

— Коли що станеться, штовхни ногою командира, щоб прокинувся.

Н вирячив очі^ Як це я, юнга Огурцов, буду штовхати ногою командира, який у вванні капітана 3-го рангу?

— Він не образиться. Сам просить стернових так робити...

Старшина пішов, а я залишився віч-на-віч з кораблем.. Я й есмінець. Есмінець і я. Більше нікого. Лише біля моїх ніг снить командир "Грізного".

У матовому світлі легко повернулася картушка репітера — курс став у 99 градусів. Я крутнув маніпулятори вбік, виправляючи погрішність курсу, але "Грізний" не послухався. Під індексом курсу тепер гарячково тремтіла цифра 102... Матінко рідна! Що ж я накоїв? Я щосили наліг на маніпулятори. Рівним цоканням, ніби метроном, датчик показав відхилення. руля, А картушка репітера поповзла назад: 100... 97... 92. Ось тепер треба втримати есмінець па останній цифрі. Але картушка пливла вже далі, а я панічно відраховував: 90... 88... 85... Моя помилка курсу відхилилась в інший бік. У холодній коробці сталевої рубки мені зробилося жарко, мов у лазні. Адже такі самі репітери виведені напоказ у штурманській рубці, перед вахтовим офіцером. А в гіропосту старшина Лебедев по матці зможе бачити, що я запоров есмінець в жахливому "нишпоренні".

Несподівано заворушилася купа волохатих кожухів, ніби в рубці прокинувся якийсь звір, і пролунав з неї голос командира:

— Ну що, юнго? Напевне, угробив наш курс?

Не виправдовуватимешся тим, що був відмінником навчання! Що є сили я лягав грудьми на маніпулятори, вирівнюючи есмінець.

— Куди тн їх давиш? — відкинувши кожухи, командир став поряд зі мною.— Відрегулюй маніпулятором І чекай

Я так і зробив, але "Грізний" уперто різав пічну негоду й безодню океану, не бажаючи скоритися слабкому відхиленню стерна. Раптом він здригнувся й плавно вийшов па потрібну відмітку курсу. Поряд з моєю рукавичкою працювала на маніпуляторі шкіряна рукавиця капітана 3-го рангу.

— Тепер затримай йогої — повчав він мене.— Ось так... Ти ставишся до стерна, як до ворога свого, і тиснеш па нього тиснеш. А ти вір, що стерно своє діло зробить. Ось на цих нишпореннях ми вже спалили в котлах даремно багато мазуту. Від стернового залежить і економія палива. Танкери гинуть, доставляючи нам цей мазут...

Через дві години мене замінив досвідчений стерновий Корсаков. З містка я спустився до штурманської рубки, де Присяжшок майже лежав грудьми на картах, працюючи з лінійкою та транспортиром над прокладкою. Важкі магніти, розкладені на ріжечках карт, щільно притискали їх до стола,— ріякий протяг не зірве. Я попросив дозволу подивитися на стрічку курсографа.

— Дивись, дивись,— відповів віп не вдоволено.

Під склом курсографа рухалася паперова стрічка, розбита на градусну сітку, а перо самописця виводило на пій лінію курсу.

Я як подивився на час своєї вахти — так і зомлів. Автомат зареєстрував лінію мого чергування нерівними стрибками, як на кардіограмі людини з хворим серцем. Присяжшок сказав:

— Погано ти вів есмінець. Прямо-таки бездарно.

Він перечекав крен і швидко зробив крок до курсографа.

— А тепер помилуйся, як веде корабель Курядов.

Це була ідеальна ліиія, ніби напнули струну. В мене ж ніби п'яний намагався перейти вулицю, і його водило зигзагами.

— Вибачте,— сказав я, почуваючи себе незручно.— Я старався...

У рубці почав працювати радіопеленгатор. Маяк Цип-Наволок повідомляв в океан свої позивні, і крізь радіошуми почулося знайоме: "Расцветали яблони и груши, поплыли туманы..." Присяжнюк, вибравши момент при крені, кннув-ся до верньера настройки, кажучи мені:

— Тебе ніхто не звинувачує. Всі так починали. Один гірше, інший краще. В кожного корабля свій характер. Треба вивчити вдачу есмінця— Знати, як віп слухається стерна. Не впадай у розпач! Місяців через три вестимеш точно.

Щтурман запеленгував ще один радіомаяк, що упродовж іеї ночі давав кораблям Утьосова: "Как много девушек Р^дапіих, как много ласковьіх имен..." Над столом штурмана ш-ів список популярних пісень, навпроти кожної пісні позначено, який маяк цю пісню транслює. Незабаром на карті поолягли дві лінії. Присяжнюк, задоволений, сів на відкид-вий стілець. Димлячою цигаркою він показав мені те місце, пе лінії пеленгів перетнулися:

— Зараз ми перебуваємо тут.