Хлопці, наших б'ють - Сторінка 17

— Це яловичина із свининою.

Меггі скуштувала фрітюру.

— Божественно! — вигукнула вона. — Але його, мабуть, дуже важко готувати!

— Нє-е-е, — посміхнулась Серафіна. — Береш шматок волової полядвиці, ріжеш на тонесенькі скибочки, а потім...

— Ма, — казав Гвідо, — може, відкладете урок кулінарії на пізніше? Я хочу дізнатись, що трапилось.

— Гаразд, — мовила Меггі, — ти знаєш місіс Беннермен?

— Жінку Гаррі Беннермена? — запитав Гвідо

— Еге ж!

— Знаю, знаю. Цікаво, що ти про неї згадала. Я лише вчора бачив Гаррі Беннермена.

— Де?

— У форті Тоттен.

— А, правильно, — сказала Меггі. — Він же там ночував.

— Справді? — недовірливо перепитав Гвідо.

— Атож, — кивнула головою Меггі. — Вчора ввечері я мала сидіти з їхніми дітьми — Беннермени збирались на збори Червоного Хреста, — та, коли я прийшла, подзвонив містер Беннермен і сказав, що мусить заночувати у форті Тоттен.

— Ага, — знизав плечима Гвідо. Йому було зовсім байдуже, де ночує Гаррі Беннермен.

— Ну, після цього місіс Беннермен вирішила не йти на збори, — провадила далі Меггі. — Вона попросила мене залишитись на каву. Потім ми розговорились, і, повір, Гвідо, я ніколи не зустрічала такої розумної жінки!

— Про що ж ви розмовляли?

— Про дітей... Знаєш, Гвідо, вона тямить у дитячій психології краще, ніж я.

— Та ну!

— Їй-богу! Перед нею я почувала себе круглим профаном. За вчорашній вечір я дізналась про дитячу психіку більше, ніж за п'ять років навчання в коледжі!

— Покуштуйте галушок, — запропонував Піт.

— Ні, спасибі, — мовила Меггі.

— А що вона тобі сказала?

— Вона розкрила мені очі на мої помилки, — відповіла Меггі. — На мої дурні, смішні помилки!

— В тебе був заскок, це точно, — зауважив Вітторіо.

— Я знаю, — відверто мовила Меггі. — Але це більше не повториться. Сьогодні вранці я пообіцяла містеру Ванденбергу, що буду розумною та обережною з дітьми. Геть дикі теорії!

— Якому Ванденбергу — директорові школи? — запитав Гвідо. — Ти що, знову працюєш?

— Авжеж. Сьогодні вранці я відверто й чесно призналася йому в своїх помилках, і він пробачив мені. Завтра я виходжу на роботу.

— Меггі! — вигукнув Гвідо, сяючи од радості. — Меггі, я люблю тебе!

— А я тебе, — просто відповіла вона.

— Добре, дітки! — сказав Вітторіо, і раптом всі зітхнули, схлипнули, витерли несподівані сльози і прикінчили шунджілі, фрітюр, галушки, макарони з часником, пармський сир із кропом, гороховий салат, холодець, паштет, бабку, гуску з яблуками і чорну запашну каву.

Потім Гвідо запросив Меггі покататись, і вони поїхали до парку Високі Горіхи, в якому споконвіку гуляли патнем-лендінзькі закохані. Це було чудове місце з темними, як тунелі, алеями, таємничими галявинами і розкішними, високими й старими, як навколишні горби, горіхами. Гвідо зупинив машину на залитому місячним сяйвом пагорку, обійняв свою м'якеньку наречену — розумієте, не гладку, а пухкеньку — і почав цілувати її губи, шию, волосся та голубі звабливо-сяйні очі.

— Боже, — прошепотів він, — якщо мені судилося вмерти, то візьми мене зараз, бо я ніколи вже не буду таким щасливим.

— Я люблю тебе, — сказала Меггі.

— А я — тебе, — мовив Гвідо.

— Ти вже простив мені, що я була такою дурною? — запитала Меггі.

— Кожен може помилятись, — великодушно відповів Гвідо. — Головне, що ти сама це зрозуміла.

— Так, любий. Ми вже ніколи не будемо сваритись.

Вони скріпили цю заяву довгим поцілунком.

— Стривай, ти ще нічого не сказав про себе! — раптом вигукнула Меггі. — О любий, як чудово, що ти служитимеш у Патнем-Лендінгу!

— Але ж це тільки іспитовий термін, — попередив Гвідо.

— Дарма, — переконано мовила Меггі. — Ти справишся.

— З твоїх губ та богові до вуха, — побожно сказав Гвідо.

— То яка ж у тебе робота? — запитала Меггі.

— Взагалі, я помічник командира батареї, але зокрема на мене покладено також зв'язок з населенням.

— Ого! — з повагою вигукнула Меггі.

— Я маю намір скликати позачергові міські збори, встановити контакт з найголовнішими організаціями і, взагалі, налагодити дружні стосунки з населенням міста.

— Господи, це чималий шмат роботи!

— Так, — мужньо посміхнувся Гвідо. — Але будуть також і розваги. Ми, наприклад, встановимо шефство над однією з команд Малої бейзбольної ліги, і я буду тренером.

Пухкеньке тіло Меггі раптом заклякло.

— Що трапилось? — спитав він.

Вона вирвалась з обіймів Гвідо і з жахом глянула на нього.

— Гвідо, це серйозно?

— Що серйозно?

— Ти будеш тренувати дитячу команду?

— Звичайно. А що?

— Як це що? — з жаром вигукнула вона. — Адже Мала бейзбольна ліга являє собою найбільшу загрозу для духовного здоров я американських дітей, і я не допущу, щоб ти був причетний до неї!

— Ой, не треба! — простогнав Гвідо. — Не так скоро!

— Завжди одна і та ж вимога: "Виграй!" — кричала Меггі. — Завжди максимальне напруження! Завжди азарт! Нема, щоб грати просто, ні! Тільки виграй! Хай не витримують нерви! Хай розривається серце! Аби виграв!

— Меггі!!!

— А на лавах сидять знавіснілі батьки і, забувши про все, підганяють нещасних малят: "Біжи! Бий! Переганяй! Виграй!" Що їм до травм? Що їм до...

— Гвідо щосили натиснув кнопку клаксона і урвав Меггі посеред фрази.

— Хай йому біс, Меггі, — суворо промовив він. — Ти ж сама щойно заприсягалася, що покінчила із своїми божевільними теоріями про дитячу психіку!

— Але ж...

— Але забула і почала знову!

— Якусь мить Меггі мовчала, винувато хитаючи головою.

— Таки забула! — ледь чутно прошепотіла вона. — Пробач мені, любий.

— Гаразд... Але це востаннє, чуєш?

— Так, любий.

— Ну от. На чому ми зупинились?

Він знову обійняв Меггі й заходився шукати її губи. Але та, здавалось, не помічала цього.

— Добре, тренуй уже свою команду, — сказала вона.

— Дякую, — відповів Гвідо.

— А я допомагатиму тобі.

В грудях у Гвідо похололо. На пам'яті стало просте рівняння: Меггі + діти = біда.

— Та не турбуйся, голубко, — мовив він, плескаючи її по плечу. — Я й сам упораюсь.

— Ні-ні, я повинна допомагати.

— Ну, чим ти можеш мені допомогти?

— А я вестиму рахунок, підбадьорюватиму хлопчиків, готуватиму для них сендвічі. Ти будеш радий.

— Так, так, — похмуро буркнув Гвідо. — Це все чудово, але, їй-богу, тобі не варто клопотатись.

— А я хочу, любий.

— Та...

— Ти щось занадто розбазікався, — посміхнулась Меггі. — Краще поцілуй дівчину.

І, обхопивши руками його шию, вона притягла Гвідо до себе, й умить зникли всі його сумніви, острахи, всі тривожні передчуття.

12

Перелюбник Гаррі Беннермен сидів у вагоні для курців ранкової електрички, притулившись палаючим чолом до холодної віконної шибки. Минуло більше тижня після того рандеву з Анжелою в готелі "Мірамар", але й досі не було жодного резонансу. Грейс ні разу не посумнилася в правдивості його версії про ночівлю у форті Тоттен; ніхто не впізнав його в готелі; Анжела делікатно не наверталася на очі.

"Чому ж тоді так тяжко на серці? — думав Гаррі. — По-перше, в тому, що він зійшов з праведної путі, винувата сама тільки Грейс. По-друге, того вечора, аби заспокоїти нерви, він випив стільки шампанського, що за свої подальші вчинки відповідальності не несе. А, по-третє, все пройшло так, що комар носа не підточить. Чому ж, замість того, щоб поздоровити себе, він уже десятий день не знаходить собі місця від жорстокої скрухи?"

З того злощасного вечора, як Гаррі порушив другу заповідь, він безперестану повторював ці аргументи, намагаючись хоч трохи вгамувати пекельні муки сумління, але йому не ставало легше. Кожного разу, дивлячись на невтомну Грейс і на лагідних безвинних маляток, що з любов'ю повертали до нього свої ніжні, як троянди, обличчя, він відчував глибоку огиду до самого себе, мов прокажений, і мало не стогнав од болю.

Поїзд уже давно вийшов з Патнем-Лендінга і помчав на Нью-Йорк, а Гаррі все ще не міг одірвати гарячого чола від холодної віконної шибки, його страждання раптом урвав розпачливий вигук: "О господи!", що йшов від пасажира, який сидів поруч.

Кілька хвилин тому Гаррі було байдуже, хто займав сусіднє місце, — він не відривався од вікна. Зараз він обернувся. Кров відлинула йому від обличчя, його потові залози відкрилися, слинні — закупорились, а серце шалено закалатало об грудну клітку.

— Хеллоу, Оскар, — хрипло прошепотів він.

— Ось, погляньте! — вигукнув Оскар Хоффа, тикаючи димучою гаванською сигарою в сторінку некрологів "Нью-Йорк Таймс". Кожного ранку та ж сама картина! Чоловіки дохнуть, як мухи. І дивіться в якому віці! — Його сигара заплигала по газеті, зупиняючись перед окремими некрологами. — Уілсон Т. Флеммінг, маклер — 52 роки. Морріс Розенталь, власник магазину дамського одягу — 45. Ансел Дробні, композитор — 49. Уільям Д. Клайн, адвокат — 48. Грейсон Уінг, артист — 54. Т. О. Мак-Фетрідж, видавець — 61... Цікаво, якого біса цей скнів так довго?

— Цікаво, — пробелькотів Гаррі, важко переводячи дух. Йому здавалось, що на лобі Оскара стирчать роги футів з дванадцять завдовжки. Невже Оскар їх не помічає?

— Я готовий битися з вами, — вигукнув Оскар, розмахуючи сигарою перед самим носом Гаррі, — я готовий битися з вами об заклад, що ви не знайдете тут жодної жінки! Нате, покажіть мені хоч одну бабу, яка б раптом скандзюбилась! — він простяг газету Гаррі, але зразу ж смикнув її до себе. — Не марнуйте часу, не знайдете! Я вже двадцять років читаю цю сторінку, і такого некролога ще не було!

— Справді? — мовив Гаррі, облизуючи пересохлі губи. Оскар, мабуть, не знав, що він уже рогатий, та Гаррі від цього не було легше. Навпаки, йому стало ще тяжче. Гаррі раптом відчув за собою таку провину, що, коли б Оскар запропонував йому завтра вдосвіта стрілятися з ним на пістолетах, він би радо погодився.

— Ні, брешу, — сказав Оскар. — Минулого тижня був такий некролог. Я його пам'ятаю слово в слово: "Вчора в м. Норт-Конвей, штат Нью-Хемпшір, упавши з верхівки смереки, нагло померла місіс Рутерфорд Б. Хейз, удова дев'ятнадцятого президента, віком сто сімдесят чотири роки, залишивши шість безутішних дочок, вісімдесят вісім внучок і — матір".

— Ха-ха, — в'яло посміхнувся Гаррі.

— А чого б їм здихати?! — вигукнув Оскар. — Хіба ж їм погано живеться? Адже вони повернули до матріархату всю країну! Єдине, що їм потрібно від чоловіка, це гроші та мужська сила. Візьміть будь-якого пасажира з цього поїзда.