Хлопець із пекла

Аркадій і Борис Стругацькі

Хлопець із пекла

Розділ I

Оце так село! Зроду я таких сіл не бачив і не знав навіть, що такі села бувають. Хати круглі, бурі, без вікон, стирчать на палях, наче вартові вежі, а під ними чого тільки не накидано — горщики якісь величезні, корита, іржаві казани, дерев'яні граблі, лопати… Земля між хатами — глина, і настільки вона випалена і витоптана, що аж блищить. І всюди, куди не глянь, — сітки. Сухі. Що вони тут цими сітками ловлять — я не знаю: праворуч болото, ліворуч — болото, смердить, як на звалищі… Жахлива діра. Тисячу років вони тут гнили і, якби не герцог, гнили би ще тисячу років. Північ. Дикуняччя. І жителів, звісно, нікого не видно. Чи то дали драла, чи то забрали їх, чи то вони поховалися.

На майдані біля факторії диміла польова кухня, знята з коліс. Величезний дикобраз — ширший, ніж довший — у брудному білому фартуху поверх брудної сірої форми колотив щось у казані черпаком на довжелезній ручці. Як на мене, від цього казана в основному і смерділо по селі.

Ми підійшли, і Гепард, загаявшись, запитав, де командир. Ця тварюка навіть не обернулася — буркнула щось у своє вариво і тицьнула черпаком кудись уздовж вулиці. Піддав я йому носаком чобота попід крижі, він швиденько повернувся, побачив нашу форму і відразу став, як належить. Його морда виявилась до пари задниці, та ще й не голена цілий тиждень, у дикобраза.

— То де у вас тут командир? — знову питає Гепард, упершись тростиною йому в грубезну шию під подвійним підборіддям.

Дикобраз вилупив балухи, поплямкав губами і прохрипів:

— Винуватий, пане старший наставнику… Пан штаб-майор на позиціях… Будьте ласкаві, цією вулицею… прямісінько на околиці… Прийміть мої вибачення, пане старший наставнику…

Він ще щось там хрипів і булькав, а з-за рогу факторії виволоклися два нових дикобрази — ще страшніші за цього, зовсім уже опудала городні, без зброї, без головних уборів, — побачили нас і завмерли по стійці "струнко". Гепард лише поглянув на них, зітхнув і подався далі, постукуючи тростиною по халяві.

Нічого сказати, вчасно ми сюди встигли. Оці дикобрази, вони б нам тут навоювали! Тільки трьох я поки що бачив, але вже мене від них нудить, і вже мені зрозуміло, що така от, даруйте на слові, військова частина, з тилових вошей збита, та ще й нашвидкуруч, та ще й абияк, усі ці полкові пекарі, бригадні чоботарі, писарі, інтенданти, недоумки, грижоносці, сліпаки, орли поховальних команд — усе це ходяче добриво, сало багнетне. Імперські бронеходи пройшли би крізь них і навіть не помітили, що тут хтось є. Гуляючи.

Тут нас гукнули. Ліворуч, між двома хатами, був натягнутий маскувальний тент і висіла біло-зелена ганчірка на жердині. Медпункт. Ще два дикобрази поволі порпалися у зелених тюках з медикаментами, а на циновках, кинутих просто на землю, лежали поранені. Усього їх було троє; один, із забинтованою головою, підвівшись на лікті, дивився на нас. Коли ми обернулися, він знову гукнув:

— Пане наставнику! На хвилиночку, прошу вас!..

Ми підійшли. Гепард присів навпочіпки, а я залишився стояти за його спиною. На пораненому не було видно ніяких розпізнавальних знаків, він був у пошматованому обгорілому маскувальному комбінезоні, розстібнутому на голих волохатих грудях, але з його обличчя, з його шалених очей з обсмаленими віями я відразу зрозумів, що оцей-от — не дикобраз, шановні, ні, цей — зі справжніх. І справді.

— Бригад-єгер барон Треґґ, — відрекомендувався він. Ніби гусениці брязнули. — Командир окремого вісімнадцятого загону лісових єгерів.

— Старший наставник Діґґа, — сказав Гепард. — Слухаю тебе, хоробрий брате.

— Сигарету… — попросив барон якимось відразу притихлим голосом.

Поки Гепард діставав портсигар, він поквапливо вів далі:

— Попав під вогнемет, обсмалило, як свиню… Дякувати Богу, болото поруч, занурився по самісінькі брови… Але сигарети — на кашу… Дякую…

Він затягнувся, примруживши очі, й відразу ж надсадно закашлявся, весь посинів, засмикався, з-під пов'язки на щоку виповзла крапля крові й застигла. Наче смола. Гепард, не обертаючись, простягнув до мене через плече руку і клацнув пальцями. Я зірвав з пояса флягу, подав. Барон зробив кілька ковтків, і йому ніби полегшало. Двоє інших поранених лежали нерухомо — чи то вони спали, чи то вже відійшли. Санітари дивилися на нас боязко. Не дивилися навіть, а так, позирали.

— Чудово… — мовив барон Треґґ, повертаючи флягу. — Скільки в тебе людей?

— Чотири десятки, — відповів Гепард. — Флягу залиш… Залиш собі.

— Сорок… Сорок Бійцівських Котів…

— Котенят, — сказав Гепард. — На жаль… Але ми зробимо все, що зможемо.

Барон дивився на нього з-під обсмалених брів. В його очах була мука.

— Слухай, хоробрий брате, — сказав він. — У мене нікого не лишилося. Я відступаю від самого перевалу, три доби. Безперервні бої. Щуроїди пруть на бронеходах. Я спалив штук двадцять. Останні два — вчора… тут, біля самої околиці… побачиш. Цей штаб-майор… дурень і боягуз… старий мотлох… Я його хотів був застрелити, та жодного патрона не лишилося. Уявляєш? Жодного патрона! Ховався в селі зі своїми дикобразами і дивився, як нас випалюють одного за другим… Про що це я? Ага! Де бригада Гаґріда? Рація на друзки… Останнє: "Тримайтеся, бригада Гаґріда на підході…" Слухай, сигарету… І повідом у штаб, що вісімнадцятого окремого більше нема.

Барон уже марив. Скажені очі його помутніли, язик ледве ворушився. Він упав навзнак і говорив, говорив, бурмотів, хрипів, а його скрючені пальці неспокійно нишпорили довкола, чіпляючись то за краї циновки, то за комбінезон. Потім він раптом затих на півслові, і Гепард піднявся.

Він повільно витяг сигарету, не зводячи очей із закинутого обличчя, клацнув запальничкою, потім нахилився і поклав портсигар разом із запальничкою біля чорних пальців, і пальці жадібно вчепились у портсигар і стиснули його, а Гепард, не кажучи ні слова, повернувся, і ми рушили далі.

Я подумав, що це, мабуть, милосердно — бригад-єгер знепритомнів саме вчасно. Бо довелось би йому почути, що бригади Гаґріда вже також нема. Накрили її цієї самої ночі на рокаді[1] бомбовим килимом — дві години ми розчищали шосе від уламків машин та завалів уже застиглого м'яса, відганяючи божевільних, які лізли під вантажівки, щоби сховатися. Від самого Гаґріда ми знайшли тільки генеральський кашкет, зашкарублий від крові… Мені аж мороз поза шкіру пішов, коли я все це пригадав, і я мимохіть поглянув на небо й потішився, яке воно низьке, сіре та безпросвітне.

Перше, що ми побачили, вийшовши за околицю, був імперський бронехід, що з'їхав з дороги і завалився носом у сільський колодязь. Він уже вистиг, трава довкола нього була вкрита масною кіптявою, під розкритим бортовим люком валявся здохлий щуроїд — усе на ньому згоріло, залишилися тільки руді черевики на потрійній підошві. Чудові у щуроїдів черевики! У них черевики чудові, бронеходи, та ще, мабуть, бомбардувальники. А солдати вони, як усім відомо, нікчемні. Шакали.

— Як тобі подобається ця позиція, Гаґу? — запитав Гепард.

Я роззирнувся. Ну й позиція! Я просто очам своїм не повірив. Дикобрази вирили собі окопи обабіч дороги, посеред галявини між околицею і джунглями. Джунглі стіною стояли перед окопами кроків за п'ятдесят, ніяк не більше. Можеш там назбирати полк, можеш — бригаду, що заманеться, в окопах про це не дізнаються, а коли дізнаються, то зробити вже однаково нічого не зможуть. Позаду окопів на лівому флангу тягнулася трясовина. За правофланговими було рівне поле, на якому раніше було щось посіяно, а тепер усе згоріло. Та-а-а-к…

— Не подобається мені ця позиція, — сказав я.

— Мені теж, — сказав Гепард.

Ще б пак! Тут же була не тільки ця позиція. Тут на додачу були Ще й дикобрази. Було їх тут штук сто, не менше, і вони вештались по цій своїй позиції, немов по торжищу. Одні, позбивавшись купками, палили багаття. Другі просто стояли, запхавши руки в рукави. А треті вештались.

Біля окопів валялися гвинтівки, стирчали кулемети, безглуздо задерши хоботи в низьке небо. Посеред дороги, загрузнувши в багнюці по ступиці, ні в тин ні в ворота стояв ракетомет. На лафеті сидів літній дикобраз — чи то вартовий, чи то просто так присів собі, стомившись бродити. Зрештою, шкоди від нього не було: сидів собі і длубався скалкою у вусі.

Кисло мені стало від усього цього. Ох, була б моя воля — шарнув би я по всьому цьому збіговиську з кулемета… Я з надією поглянув на Гепарда, проте Гепард мовчав і тільки поводив своїм горбатим носом зліва направо і справа наліво.

Ззаду почулися розлючені голоси, і я озирнувся. Під сходами крайньої хати сварилися два дикобрази. Не поділили вони між собою дерев'яне корито — кожен тяг до себе, кожен лаявся на чім світ стоїть, і по оцих-от я шарнув би з особливою насолодою. Гепард сказав мені:

— Приведи.

Я вмить підскочив до цих бовдурів, дулом автомата вперіщив по руках одного, вперіщив другого і, коли вони витріщилися на мене, випустивши своє корито, кивнув їм головою в бік Гепарда. Навіть не писнули. І обох відразу потом пройняло, як у лазні. Втираючись на ходу рукавами, вони підтюпцем підбігли до Гепарда і завмерли за два кроки перед ним нечупарними спітнілими купами. Гепард неквапно підняв тростину, примірився, наче у більярд грав, і врізав — просто по пиках, одному раз і другому раз, а потім глянув на них, на тварюк, і тільки промовив:

— Командира до мене. Швидко.

Ні, хлопці та дівчата. Все-таки Гепард явно не чекав, що все тут буде аж так погано. Звісно, добра чекати не доводилося. Якщо вже Бійцівських Котів кидають затикати прорив, то кожному зрозуміло: справи кепські. Але щоб отаке!.. У Гепарда навіть кінчик носа побілів.

Нарешті з'явився їхній командир. Витикнулася з-за хат, застібаючи на ходу кітель, довга заспана жердина в сірих бакенбардах. Років йому п'ятдесят, не менше. Ніс червоний, весь у прожилках, залатане пальцями пенсне, яке носили штабні тієї війни, на довгому підборідді — мокрі крихти жувального тютюну. Відрекомендувався він нам штаб-майором і спробував перейти з Гепардом на "ти".

Та де там! Гепард такого морозу на нього напустив, що він якось аж ростом зменшився: спершу був на півголови довший, а через хвилину глип — зміїне молоко! — він уже знизу вгору на Гепарда дивиться, сивенький такий дідусь середнього зросту.

Зрештою, з'ясувалось таке.