Хлопець із пекла - Сторінка 2

Де ворог і скільки його, штаб-майорові невідомо; завданням своїм має штаб-майор утримати село до підходу підкріплень; бойова сила його складається зі ста шістнадцяти солдатів з вісьмома кулеметами і двома ракетометами; майже всі солдати — обмежено придатні, а після вчорашнього марш-кидка двадцять сім із них лежать ген у тих хатах — хто з мозолями, хто з грижею, хто з чим…

— Послухайте, — сказав раптом Гепард. — Що це у вас там коїться?

Штаб-майор урвав себе на середині фрази і глянув, куди показувала полірована тростина. Але ж і очиська все-таки в нашого Гепарда! Тільки зараз я помітив: у найбільшому колі біля одного з вогнищ серед сірих курток наших дикобразів огидно маячать смугасті комбінезони імперської бронепіхоти. Зміїне молоко! Раз, два, три… Чотири щуроїди біля нашого вогнища, і ці свині з ними мало не обіймаються. Курять. Та ще й гигочуть чогось…

— Це? — промовив штаб-майор і кролячими своїми очима поглянув на Гепарда. — Ви про полонених, пане старший наставнику?

Гепард не відповів. Штаб-дикобраз знову начепив пенсне і взявся пояснювати. Це, бачте, полонені, але до нас вони, бачте, жодного стосунку не мають. Захоплені у вчорашньому бою єгерями. Не маючи транспортних засобів, а також через брак особового складу для належної охорони…

— Гаґ, — промовив Гепард. — Відведи їх і здай Кліщеві. Тільки спершу нехай допитає…

Я клацнув затвором і пішов до багаття. Покурюють, тварюки, і хлищуть щось із кружок. Морди у всіх задоволені, лисніють. Це ж треба, яка мерзота… А цей, білявий, дикобраза по спині поплескує, а дикобраз, бовдур без мізків, скотина, радий-радесенький, ірже та головою крутить. П'яні вони, чи що?

Я підійшов до них упритул. Дикобрази помітили мене ще здалека, разом замовкли та почали тихенько розповзатися хто куди. А в деяких, напевно, ноги потерпли від страху: як сиділи, так і сидять, витріщивши очі, тільки пащеки пороззявляли. А смугасті — то ті аж сірими зробилися: знають нашу емблему щуроїди, чули!

Я наказав їм підвестися. Вони встали. Знехотя. Я наказав їм вишикуватись. Вишикувались, подітись нікуди. Білявий почав був щось белькотіти по-нашому — я ткнув його стволом між ребра, і він замовк. Так вони мені й пішли — один за другим, похнюпившись, заклавши руки за спину. Щурі. Та навіть запах від них якийсь щурячий… Двоє — кремезні чолов'яги, плечисті, а двоє, мабуть, з останнього набору, хирляві шмаркачі, трішки, може, старші за мене.

Я полонених ненавиджу. Що це, розумієш, за така слизота — пішов на війну, а потрапив у полон? Ні, я розумію, звичайно: що з них візьмеш, зі щуроїдів, а все-таки гидко, як собі хочете… Ну от, прошу: один шмаркач зігнувся вдвоє, і вивертає його. Вперед, вперед, з-зміїне молоко! Другий почав. Тьху! І як вони, ці пацюки, близьку смерть чують — ну як справжні щурі. І зараз вони ж ну на все готові — зрадити, продати, піти в рабство…

— Бігом марш! — гаркнув я по-їхньому.

Побігли. Повільно біжать, погано. Білявий цей накульгує. Важко поранений, значить, ногу в лазні підвернув. Нічого, дошкутильгаєш.

Добігли ми до того краю села, а там і вантажівки — хлопці побачили нас, закричали, засвистіли. Я вибрав калюжу побільше, поклав полонених мармизами в багнюку і підійшов до передньої вантажівки, де Кліщ. А Кліщ уже мені назустріч вистрибує — морда весела, вусики під носом сторчма, в зубах кістяний мундштук за модою старшого курсу.

— Ну, що скажеш, брате-смертнику? — каже він мені.

Я йому доповідаю: таке, мовляв, і таке, мовляв, становище, а полонених обов'язково спершу допитати. І вже від себе:

— Про мене не забудь, Кліще, — кажу. — Все-таки я їх сюди привів…

— Це ти про ошийник? — розгублено запитує він, а сам озирається.

— Авжеж! Хто ж їх сюди привів?

— Не бачу ось я — на чому. Не вести ж їх у ліс…

— А на палях?

— Можна, звісно, й на палях… Тільки навіщо? — Він поглянув на мене. — А якщо без паль? Візьмешся?

Ну от. Так я й знав. Вічно мені не таланить. Що я — винуватий, абощо, що мого веденого при штабі залишили? А одному — як? Мені й сили забракне. До вечора буду опинатись, а потім ще відмиватися цілу ніч.

— Ти ж знаєш, — сказав я Кліщеві. — Я ж веденого не маю.

— А сам? — питає він. — Шнурка з собою маєш?

Тут мене азарт розібрав.

— А потримаєш? — питаю.

А він на мене глянув, і мені відразу серце впало.

— Кошеня… — каже. — Ти тут розважатися будеш, а Гепард там один? Ану бери три двійки та шуруй до Гепарда! Рухом!

Робити було нічого. Не судилося, значить, не пощастило. Поглянув я на своїх смугастиків востаннє, закинув автомат за спину та й гаркнув з усієї сили:

— Пер-рша, друга, третя двійки — до мене!

Кошенята горохом посипалися з вантажівки: Заєць із Півнем, Носань із Крокодилом, Снайпер із цим… як його… не звик я ще до нього, його тільки-тільки з Піґтанської школи до нас перевели — вбив він там когось не того, от його й до нас.

Я вже давно помітив, та нікому не кажу: завалить Кіт під гарячу руку якого-небудь цивільного — негайно наказ по частині. Такого-то і такого-то, кличка така-то за скоєння кримінального злочину розстріляти. І таки виведуть на плац, поставлять перед строєм найкращих друзів, дадуть по ньому залп, тіло закинуть у вантажівку на предмет ганебного поховання, а потім чуєш — бачили його хлопці або на операції, або в іншій частині… І правильно, по-моєму.

Ну, скомандував я "бігом", і пострибали ми назад до Гепарда. А Гепард там часу не марнує. Дивлюся — назустріч нам жердина оця, штаб-майор, підтюпцем порошить, а за ним колона, штук п'ятдесят дикобразів з лопатами та киркомотиками, бухають чоботиськами, спітнілі, тільки пара від них валить. Це, значить, погнав їх Гепард нову позицію копати, справжню, для нас. Під домом навпроти медчастини, дивлюся, лопати вже миготять, і стоїть ракето-мет, та й взагалі рух у селі, як на головному проспекті в день тезоіменитства[2], — дикобрази так і миготять, і жодного не видно, щоби був із порожніми руками: або зі зброєю, але таких мало, а більшість тягнуть на собі ящики з боєприпасами та станки для кулеметів.

Гепард побачив нас — виявив задоволення. Двійки Зайця і Снайпера відразу послав у джунглі в передовий дозір, Носаня з Крокодилом залишив при собі для зв'язку, а мені сказав:

— Гаґ. Ти — найкращий у загоні ракетометник, і я на тебе надіюсь. Бачиш оцих тарганів? Бери їх собі. Встановиш ракетомет на тій околиці, вибери позицію приблизно там, де зараз вантажівки. Добряче замаскуйся, відкриєш вогонь, коли я підпалю село. До дії, Кіт.

Коли я все це почув, я не те що пострибав, а просто-таки полетів до своїх тарганів. Ці таргани мої разом з ракетометом загрузли у брудній вибоїні посеред дороги і збиралися, мабуть, всю війну там прововтузитись. Ледве лапами ворушать, грижоносці. Ну, я одному в вухо, другому копняка, третього прикладом між лопаток, закричав так, що в самого у вухах задзвеніло, — запрацювали мої таргани по-справжньому, майже як люди. Ракетомет із вибоїни на руках винесли і — марш-марш — покотили дорогою, аж колеса завищали, аж багнюка полетіла, і — в іншу вибоїну. Тут уже довелось і мені впрягтися. Ні, хлопці, дикобразів теж можна примусити працювати, треба тільки знати — як.

Отож, становище у мене було таке. Позицію я вже обрав — пригадалися мені неподалік від вантажівок густі такі руді кущики та плоска низовинка за ними, де можна було легенько вритися у землю так, що жодний диявол з боку джунглів не побачить. А я відтіль все бачитиму: і дорогу до самісіньких джунглів, і всю сільську околицю, якщо попруть просто через хати, і болото ліворуч, якщо бронепіхота звідти сунеться… І подумав я ще, що треба буде не забути попросити у Кліща кілька двійок для прикриття з цього боку. Ракет у мене в лотках двадцять штук, якщо тільки ці писарі дорогою сюди їх не повикидали, аби полегшити ношу… ну, це ми зараз побачимо, а в будь-якому випадку, щойно окопаємося, треба буде послати тарганів за поповненням. Страх як не люблю, коли в бою доводиться економити. Це вже тоді не бій, а казна-що… Часу вистачить до сутінків, а коли вони в сутінках попруть, спалахне це дике село, і будуть вони всі в мене як на долоні — бий на вибір. Не пошкодуєш, Гепарде, що на мене понадіявся!..

Ось цю останню думку я машинально додумав, уже лежачи на спині, а в сірому небі наді мною, як дивні птахи, летіло якесь палаюче клоччя. Ні пострілу, ні вибуху я не почув, а зараз і взагалі нічого не чув. Оглух. Не знаю, скільки часу збігло, а потім я сів.

Із джунглів по четверо в ряд виповзають бронеходи, плюють вогнем та розгортаються у бойове віяло, а за ними виповзає наступна четвірка. Село горить. Над окопами дим, ані душі не видно. Похідна кухня поруч із факторією перекинута, вариво з неї розлилося бурим місивом, парує. Ракетомет мій теж перекинутий, а таргани лежать у канаві купою один на другому. Одне слово, зайняв я зручну позицію, зміїне молоко!

Тут накрило нас другою чергою. Знесло мене в канаву, перекинуло через голову, повен рот глини, очі забило землею. Тільки на ноги підвівся — третя черга. І пішло, і пішло…

Ракетомет ми все-таки на колеса поставили, скотили у канаву, і один бронехід я спалив. Тарганів стало вже двоє, куди подівся третій — невідомо.

Потім — відразу, без переходу — я опинився на дорозі. Попереду ціла купа смугастиків — близько, зовсім близько, поруч. На їхніх клинках криваво виблискував вогонь. Над вухом у мене оглушливо торохкотів кулемет, у руці був ніж, а біля ніг моїх хтось смикався, піддаючи мені під коліна…

Потім я старанно, як на полігоні, наводив ракетомет у сталевий щит, який насувався на мене з диму. Мені навіть чулася команда інструктора: "По бронепіхоті… бронебійним…" І я ніяк не міг натиснути на спуск, бо в руці моїй знову був ніж…

Потім раптом настав перепочинок. Були вже сутінки. Виявилося, що ракетомет мій цілий, і сам я теж цілий, довкола мене зібралася ціла купа дикобразів, чоловік десять. Усі вони курили, і хтось тицьнув мені до рук флягу. Хто? Заєць? Не знаю… Пам'ятаю, що на тлі палаючої хати за тридцять кроків чорніла дивна постать: всі сиділи або лежали, а цей стояв, і складалося таке враження, нібито він чорний, але голий… Не було на ньому одягу — ні шинелі, ні куртки. Чи не голий все-таки?.. "Зайцю, хто це там стирчить?" — "Не знаю, я не Заєць".