Хлопець із пекла - Сторінка 10

Я — твій командир. Усі мої накази для тебе закон. Ніяких роздумів, ніяких запитань, ніякої балаканини! Ти зобов'язаний захоплено думати про ту хвилину, коли настане щаслива мить скласти голову в ім'я слави його високості…

Лобуряка, мабуть, половини не розуміє, ну та й добре. Важливо втовкмачити в його макітру основи. Дурість із нього вибити. А розуміє він там чи не розуміє — справа десята.

— Усе, чого тебе навчали раніше, забудь. Я твій учитель! Я твій батько і твоя мати. Тільки мої накази мають виконуватись, тільки мої слова можуть бути для тебе наказом. Усе, про що я говорю з тобою, все, що я тобі наказую, є військовою таємницею. Що таке таємниця — знаєш?

— Ні, пане капрале.

— Гм… Таємниця — це те, про що маємо знати тільки я і ти. І його високість, ясна річ.

Трохи я переборщив, подумав він. Рано. Село ж глухе. Ну гаразд, далі видно буде. Треба його зараз поганяти. Нехай з нього сім потів зійде, з волоцюги.

— Стр-рунко! — скомандував він. — Рядовий Драмба, тридцять кіл навколо пагорба — бігом руш!

І рядовий Драмба побіг. Біг він легко і якось дивно, не за статутом та й узагалі не по-людськи — не біг навіть, а летів величезними стрибками, надовго зависаючи в повітрі, і при цьому, як і раніше, тримав долоні притиснутими до стегон. Гаґ,напіврозкривши рота, стежив за ним. Отакої! Це було схоже на сон. Цілком безшумний напівбіг-напівліт, ні тупоту, ні хрипкого дихання, і не спіткнеться ж ні разу, а там же горбки, каміння, нори… навіть постав йому на голову казанок з водою — не розхлюпає жодної краплі! Який солдат! Ні, хлопці та дівчатка, який солдат!

— Швидше! — гаркнув він. — Ворушись, неміч тарганяча.

Драмба змінив алюр. Гаґ заморгав: у Драмби зникли ноги.

Замість ніг під цілком вертикальним тулубом видно було тепер тільки туманне мерехтіння, як у пропелера на високих обертах. Земля не витримувала, за велетом потяглася, темніючи та заглиблюючись на очах, вирита борозна, та з'явився звук — шелесткий свист розітнутого повітря та дрібний шурхіт осідаючої землі. Гаґ ледве встигав повертати голову. І раптом усе скінчилося. Драмба знову стояв перед ним по стійці "струнко" — нерухомий, величезний, і дихав прохолодою. Ніби і не біг зовсім.

Та-ак, подумав Гаґ. Із такого зженеш піт, аякже… Але до тями я його привів чи ні? Гаразд, ризикнемо. Він глянув на обеліск. Огидно це, ось що. Солдати ж лежать… Герої. За що вони там воювали, з ким воювали — цього я до пуття не зрозумів, але як вони воювали — я бачив. Дай, Боже, нам усім так воювати в наш останній час. Ох, не дарма Корній показав мені ці фільми. Ох, не дарма… В душі у Гаґа ворухнувся забобонний жах. Невже цей лукавий Корній ще тоді передбачив таку-от мою хвилину? Та ні, дурниці, нічого він не міг передбачити, бо не Господь він Бог усе-таки… Просто хотів тоненько мені натякнути, з чиїми нащадками я маю справу… А вони тут лежать. Скільки віків уже вони тут лежать, і ніхто їх не тривожив. Були б вони живими — не допустили би, шугонули би мене звідси… Ну гаразд, а якби це були щуроїди? Ні, мабуть, однаково гидко… І потім, що за дурня: щуроїди — боягузи, смердючки. А то ж солдати були, я ж на власні очі бачив! Тьху, бодай тебе, навіть нудить… А якби тут Гепард стояв поруч? Доповів би я йому про своє рішення — що б він мені сказав? Не знаю. Знаю тільки, що його також занудило б. Тут кожного занудило б, якщо він, звичайно, людина, а не мішок гною. Та й хіба мало від чого солдата нудить? Кишки з шосе зішкрябувати — теж нудило… Ні, Коте, кишки — це інша річ. А тут — символ! Честь!

Він глянув на Драмбу. Драмба стояв по стійці "струнко", байдуже поводячи очима-вухами. А що ж мені залишається? Думка ж правильна! Гиденька — не заперечую. Слизька. Комусь іншому та в інший час я б за таку думку сам по пиці дав би. А мені подітись нікуди. Мені така нагода, може, ніколи більше не випаде. Відразу все перевірю. І цього дурня перевірю, і спостереження свої… Тут в тому і вся справа, що гидко. Тут би ніхто не втримався, відразу за руку мене вхопив би, якби міг. Гаразд, годі слинити. Я це не задля власного задоволення задумав. Я не паразит який-небудь. Я — солдат і роблю свою солдатську справу як умію. Простіть мені, хоробрі браття. Якщо можете.

— Рядовий Драмба! — промовив він тремтячим голосом.

— Слухаю, пане капрале.

— Наказ! Звалити цей камінь! Виконуй!

Він відскочив убік, не відчуваючи під собою ніг. Як би тут був окоп, він стрибнув би в окоп.

— Рухом! — заверещав він, зриваючи голос.

Коли він розмружився, Драмба вже стояв, нахилившись, перед обеліском. Величезні руки-лопати ковзнули по граніту й занурилися у пересохлу землю. Гігантські плечі заворушилися. Це тривало секунду. Робот завмер, і Гаґ раптом із жахом помітив, що його могутні ноги немовби запливають, скорочуються на очах, перетворюючись на короткі, товсті, розплющені внизу тумби. А потім пагорб здригнувся. Почувся пронизливий скрип, і обеліск ледь помітно похилився. І тоді Гаґ не витримав.

— Стій! — зарепетував він. — Відставити!

Він кричав ще щось, уже не чуючи самого себе, лаючись російською та алайською, ніякої потреби не було у цьому крикові, і він уже це розумів і все ж кричав, а Драмба стояв перед ним по стійці "струнко", монотонно повторюючи: "Слухаю, пане капрале, слухаю, пане капрале…"

Потім він опам'ятався. Дерло в горлянці, все тіло боліло. Спотикаючись, він обійшов обеліск довкола, торкаючись до граніту тремтячими пальцями. Все було як раніше, тільки при основі, під незрозумілим написом, зяяли дві глибокі діри, і він почав гарячково забивати в них землю підборами.

Розділ V

Всю ніч я не міг заснути. Крутився, вертівся, курив, у сад висовувався, щоби прохолодитися. Нерви, видно, розгулялися після всього. Драмба стирчав у куті й світився в темряві. Кінець кінцем я його вигнав — просто так, щоби лють зірвати. До голови лізли всілякі нісенітниці, картинки всілякі, що не стосувалися до справи. А тут ще це ліжко підле — я вже засік, що воно постійно норовить перетворитися на таке собі м'яке ложе, на яких тут усі, напевно, сплять, до того ж, падлюка, заміряється мене заколисувати. Як немовля.

Взагалі-то не в тому біда, що я заснути не міг, — я по три доби можу не спати, і нічого мені не робиться. А головне, що я думати не міг по-людськи. Нічого не тямив. Домігся я вчора свого чи не домігся? Можу я Драмбі тепер довіряти чи ні? Не знаю. Стежить за мною Корній чи ні? Знову-таки не знаю. Вчора після вечері зазирнув я до нього в кабінет. Сидить він перед своїми екранами, на кожному екрані — по пиці, а то й по дві, а він з усіма цими пиками розмовляє. Мене як ножем штрикнули. Уявив я собі, як скаженію там на пагорбі, істерику закочую, а він сидить собі тут у прохолоді, дивиться на все це через екран і хихоче. І ще, може, Драмбі радирує: давай, мовляв, дозволяю… Ні, про себе я точно знаю, що я б так не міг. Щоб на моїх очах оскверняли святиню мого народу, а я при цьому хихикав би та на екранчик дивився — ні, в мене б так не вийшло. Я вам не щуроїд.

Але ж і Корній ніби не щуроїд! Я на всяких щуроїдів надивився, і на наших, алайських, і на імперських, а такого бачити не доводилось. Та з іншого боку, що я про нього знаю? М'яко стеле, смачно годує… а більше й нічого. А якщо в нього таке завдання, сказано йому: будь-якою, мовляв, ціною… Не знаю, не знаю. Недавно, коли я повернувся, він мене спочатку зустрів як завжди, потім придивився, насторожився й почав розпитувати, що та як. Батько рідний, та й годі. Я йому знову набрехав, що макітра болить. Від степових запахів. Та він, по-моєму, мені не повірив. Не виявив цього, звісно, але не повірив. А я цілий вечір за ним стежив: буде він Драмбу допитувати чи ні. Ні, не допитував. Навіть не глянув на нього… Ох, хлопці та дівчатка, бідолашна моя голова! Хоч лягай на спинку, і хай несе, куди несе.

Так промарудився я аж до світанку. Лягав, зривався, кружляв по кімнаті, знову лягав, у вікно витикався, макітру в сад звішував, і кінець кінцем мене, видно, зморило — задрімав я, поклавши вухо на підвіконня. Прокинувся весь у поту і відразу почув те саме хрипке нявкання — мррряу-мррряу-мррряу, — немов самого диявола ангели небесні душать голіруч у пеклі, і мені в обличчя війнуло з саду гарячим, немов шипучим вітром. Я ще очей як слід не розплющив, а вже сиджу на підлозі, рукою намацую автомат і визираю поверх підвіконня, як поверх бруствера. І цього разу я все побачив, як це в них робиться, від самого початку й до самого кінця.

Над моєю круглою галявиною, праворуч від басейну, загорілась у сутінках яскрава цятка, і потекло від неї вниз та в сторони ніби рідке світло, ще прозоре, ще кущі крізь нього видно, а воно все тече, тече і ось уже заповнило величезний такий конус на зразок хімічної банки у чотири метри заввишки, заповнило й відразу почало тверднути, застигати, тьмяніти, і от уже стоїть на галяві їхній зореліт класу "привид", яким я його вперше побачив. І тиша. Первісна. Навіть птахи замовкли. Над галявиною — світанкове сіро-блакитне небо, навколо галявини — чорні кущі та дерева, а посеред галявини — це сріблясте чудовисько, і ніяк я не можу второпати, чи то воно істота, чи то воно щось неживе.

Потім щось слабко тріснуло, розкрилась у ньому чорна паща, дзенькнуло, засичало, і вибралася звідти людина. Тобто це я спочатку подумав, що людина: воно мало руки, ноги. Голову. Усе воно було якесь чорнувате, чи що… чи закоптило його, чи воно обгоріло… і все було обвішане зброєю. Я такої зброї, хлопці та дівчатка, ніколи не бачив, але з першого погляду зрозумів, що це саме зброя. Вона звисала у прибульця з обох плечей та з пояса і брязкала та дзенькала на кожному кроці. По боках він не дивився, а рушив просто до сходів, як до власного дому, і йшов якось дивно, але я не відразу зрозумів, у чому справа, бо очей не міг відірвати від його обличчя. Воно в нього теж було чорнувате, обгоріле, блищало і відсвічувало, і раптом він підняв обидві руки та почав його з себе здирати, як маску, — та це, мабуть, і була маска, бо він за дві секунди впорався з нею і з розмаху пожбурив її на землю. І тут мене пройняло потом удруге, бо під цим чорним, обгорілим, липким та лакованим у нього виявилося друге обличчя, вже не людське — біле, як камінь, безносе, безгубе, а очі — як блюдця і світяться.