Хлопський суд - Сторінка 6

— Я був хлопцем, якому серце при кожній нагоді випадало з грудей людям під ноги, і вони товклися по ньому. Я був молодий, вродливий, мене полюбила дівчина... і я... я весь поринав у втіху та муку, коли бачив її. Ми любили одне одного пристойно, усе було по-християнськи, але... вона була багата, а я — бідний. І ось їй батько сказав: "Начувайся, якщо хочеш одружитися з цим злидарем, який не має і гроша за душею та прогайнує твій маєток". А я був чесним парубком, не забіякою, не пияком і не картярем. Тоді з'явився інший. Я давно уже ненавидів того Максима, ненавидів, бо він успадкував по батькові велику господарку, ненавидів, бо він був вродливий та показний, завжди носив нові чоботи, але по-справжньому я зненавидів його, коли він мою... коли вони обоє, він і вона, потопталися по моєму серці, ніби й не серце то було, а якийсь цурпалок, зненавидів його, коли вона стала його дружиною.

І я подався у копальні. А коли повернувся, — минув саме рік після її весілля, — всемогутній Бог повів мене, на нещастя нас усіх, повз її дім, саме... саме тоді, як... Ох, це годі описати! — Кирило вмовк, сльози зблисли в його очах, а голос... Він, наче з неймовірної втоми, опустив руки і звісив голову на груди.

— Це годі описати, — продовжував він. — Біля хати розкинувся сад, оточений живоплотом, а в саду стояла альтанка, оповита плющем, а довкола все буяло квітами, квітучими деревами, повнилося сонячним сяйвом та пахощами.

Я глипнув через паркан, хай Бог простить мені той гріх. У альтанці сиділа вона, наче богоматір, з дитям. Вона округлилася і погарніла, сорочка розстібнута, і біля грудей лежить немовля, вимахує крихітними рученятами, а вона лагідно усміхається йому, так побожно, так щасливо, що й не помітила мене. А тоді... тоді в мене вселився біс. Колись він глянув на землю і сказав: "Вона повинна бути моєю!", так само тепер він вказав мені на молоду, вродливу, щасливо усміхнену жінку з дитям і мовив: "Вона повинна бути твоєю!"

З тієї миті я блукав селом, наче вовк, котрий вичікує слушного часу, аби напасти на отару.

Одного дня, була це неділя, я ніколи її не забуду, у шинку вигравали музики, хтось танцював, я ж забився в куток, курив, пив і міркував...

Ураз до шинку зайшов Максим і, не довго думаючи, став перед і мною.

— Веселися, Кириле, — сказав він насмішкувато, — випий чарку зі мною, випий за здоров'я моєї жінки, вона не матиме нічого проти...

— Зате я маю щось проти, — крикнув я. — Не хочу з тобою пити, мерзотнику.

— Ти п'яний? — спитав Максим.

— А ше я маю проти, що ти граєш тут, у шинку, заво-діяче, — не вгавав я, зірвавшись зі свого місця. — Сиди собі коло своєї жінки, жінчин пантофлю!

— Хто пантофель? — закричав Максим, стиснув кулаки і скрипнув зубами, розлютився не на жарт, як усі заможні, розбещені люди.

— Ти, — відказав я.

І тоді він ударив мене в обличчя... Він... мене... Максим вдарив Кирила... Багач злидаря... Сильний слабкого... Той, хто мав її за жінку, — того, хто любив її до нестями... І я...

— Ну...

— Я побив його до смерти, — Кирило знову засміявся своїм жахливим сатанинським сміхом.

— Я був безсильний проти нього, та все ж збив цього міцного, красивого чоловіка з ніг, і він зостався на підлозі бездиханний...

— Що ж сталося з тобою? — запитав я через якийсь час.

— Я сам віддався на ласку суду, а тому, що мені ледве виповнилося двадцять, я був ревнивий, п'яний, та ще й Максим перший роздрочив мене, суд присудив мені десять років тюрми, замість шибениці.

За десять років я повернувся уже цілком сформованим негідником. Ось тепер уже вона буде моєю! Хіба не мав я рації?

— І що ж, вона — твоя дружина?

— Ні... Але ще буде нею, так хоче Бог... або Сатана!

ґ

Я заблукав.

Був у гостях у православного священика в Тулаві і дорогою додому збився зі шляху. Чудовий зимовий день звабив мене. Це він був усьому виною.

Коли я виходив, небо було ніби задраповане білою завісою, але світле й приязне, матовий диск сонця проглядав крізь тонкий тремтливий серпанок, схожий на місяць вповні, що висить затуманений над самим горизонтом. Повітря було холодне і сухе, сніг важко скрипів під моїми ногами, а іній обсипав усе дрібними мерехтливими іскорками, кожну гілку, кожну смерекову голочку, тож гора, поросла деревами, здіймалася переді мною, наче велетенська цукрова брила.

Доки статечна попадя заварювала каву і наливала її у великі квітасті горнятка, доки ми курили свої сигари та розмовляли про шлюб, інфузорії, Будду і Христа, паропла-ви-панцерники, випав свіжий сніг, і ніч огорнула чорною габою все довкілля.

Однак мені соромно було повертати назад, і я все глибше поринав у ніч, сніг та пустку, аж доки ген вдалині зблиснув вогник і приязно вказав мені шлях.

Я рушив у тому напрямку і невдовзі опинився біля млина Теодозії.

Завжди гучний потік лежав тепер застигло й німо, млинове колесо завмерло і ніби опиралося на великі крижані стовпи замерзлої води, а усе довкола — верби на бережку, широкі стоки, кожен виступ даху, кожна балка, кожна вглибина — здавалося, було увішане срібними торочками та вінками.

Я мусив двічі постукати, перш ніж мені відчинили. На порозі із запаленою скіпкою у руці з'явилася сама господиня млина, вдова Теодозія, ще вродлива й зваблива жінка, привітала мене, усміхаючись, і запросила досередини.

Ця Теодозія належала до тих незламних жінок, котрі у тридцять років розцвітають знову, щоб іще півстоліття цвісти вічною молодістю, часові наперекір. Від її появи та від самої її постаті віяло маєстатичним спокоєм, вона була, наче висічена з каменю, у тому, як вона рухалася й говорила, у її глибокому потужному голосі з панівними віолончельними тонами було щось холодне і владне. Зблизька вона виявилася не такою вже й вродливою: грубо окреслені, застиглі риси обличчя, у вічі впадає округле подвійне підборіддя, гостро виступають вилиці, ніс маленький і приплесну-тий, рот чутливий і терпкий, зелені очі пронизують наскрізь, пишне біляве волосся хоч і блищить, проте сухе й ламке; Одне слово, це була одна з тих жінок, з яких аж волають впертість, непокірність і невблаганність, яких неможливо у чомусь переконати, які не знають, що таке податливість та милосердя.

Через свою пихату поставу вона видавалася високою, вищою, аніж насправді, а коли повертала голову чи здіймала догори руку, то робила це з енергією та силою, що захоплювала й дратувала водночас. Такими природа створює владарок.

На ній були червоні сап'янові півчобітки, строката спідниця до п'ят, широкий короткий кептарик з тонкого зеленого сукна, з-під якого визирали тільки ледь прикриті вишитою блузкою пишні груди.

Дивлячись на неї, враз починаєш розуміти тих владних селянок, метрес, котрі здатні зробити рабами свого настрою та забаганок царів, польських королів, магнатів та бояр, кожного, хто не схилив би покірно голову їм до ніг, вони послали б на плаху. У цю мить перед моїми очима зринула інша картина, чітко і яскраво. Я бачив розумну, прекрасну, холоднокровну дівчину із Маріенбургу, її ласкаві руки, наче в'юнкі змії, обвили шию могутнього обранця, я бачив, як вона стояла разом з Петром Великим перед своїми коштовностями і чув її слова: "Ось це скромні маєтки рабині Меншикова". Я бачив, як поруч з цим жорстоким та геніальним царем вона, увінчана короною, піднімалася східцями до його трону; я бачив, як вона сиділа у санях, спокійна, мов вирізьблена з мармуру, а' вродливий паж у ту мить ступав на ешафот; вона навіть бровою не повела, коли кат підняв його голову з навіки заплющеними очима за шовковисте волосся, за те саме волосся, яке так часто пестила її маленька рука; а ще бачу злий і холодний погляд її очей, яких вона не зводила з Петра Великого, коли він невдовзі помирав у жахливих муках, як стверджували тоді, від отрути, шо її домішала ця ж маленька рука...

Теодозія владно вирвала мене з тих видінь наяву, запросивши до столу, де вже на глиняних тарелях стояла холодна печеня, сир та пляшка вина. Сама також сіла поряд зі мною на лаву і заходилася розпитувати про це й про се, як і годиться мудрій та обачній жінці. Вона запитала, чи добре чинить, продаючи своє збіжжя гендлярам із Пруссії, а коли я розповів їй про переваги такого торгу та похвалив добрі ціни, вона, усміхаючись, додала:

— Я теж так подумала і вже продала хліб. Хотіла тільки почути Вашу думку. Мене тішить, що я не помилилася.

Яка спокійна, ясна впевненість звучала в цих словах. Потім вона заговорила про політику, про останню війну, про райхстаґ та нові ліберальні закони.

— Ось і знову належить нам вибирати депутата, — сказала вона за якийсь час, мало не пронизуючи мене своїми ясними, зеленими очима. — Я теж маю голос, хоча й тільки за дорученням. Може візьмете його собі?

— З радістю, але що це Вам заманулося віддавати свій голос, Теодозіє?

— Бо знаю, що Ви не на боці поляків, тож користаю з нагоди, — вела вона далі. — Хотіла би почути Вашу думку, чи добре це, що наші українські повіти обирають здебільшого селян та духовенство?

— А я волів би почути, що про це думаєте Ви.

— Що думаю я? — жінка склала руки одна на одну на столі і лукаво поглянула на мене збоку. — Я вважаю, що слід обирати й селян, але тільки тих, котрі добре знають потреби селянина. Що ж до мене, то я охочіше вибирала б священиків, бо вони знають трохи більше за селянина, до того ж, надала би перевагу таким, які вже вивчилися, здобули вищу освіту і вміють зважити, що необхідне усім, дворянам, селянам та городянам. Обирала би тих, які завжди йдуть вперед, а не тягнуться цупасом, мов уперті телята: їх тягнуть що сили, а вони ані руш.

— Це мені подобається, Теодозіє. Бачу, Ви дуже вродлива, але й не менше розумна.

— Вельми вдячна за добре слово, — відказала вдова, зніяковіло мнучи рукав вишитої сорочки, і враз, опустивши очі, почала сміятися, аж я замилувався її гарними, великими, білими зубами. — Але нащо Ви мені це говорите... Ви... пан, а я...

Вона не могла вгомонитися, реготала, бешкетниця, і погладжувала себе по вилогах кептаря, а тоді піднялася.

— Вам час спати. Вибачте мою непоштивість. Уже, певно, недалеко північ.

— Лише десята година.

— То й добре.

Вона постелила мені у покої, де ми трапезували, чудове чисте, з духмяними пахощами сіна ліжко — такі уже нечасто стелять по наших галицьких обійстях — а замість ковдри дала великий ліжник.

— Де спатимете Ви, Теодозіє?

— Поруч.

Хата, як і в більшості наших заможних селян, мала два покої.

— Доброї Вам ночі, — мовила господиня.