Хрестоносці - Сторінка 13

Я й зараз дав би тобі ради.

Замовкни! — повторила княгиня.— Замість думати про свою голову, ти ще заводиш сварку! Краще було б пошукати для Данусі статечнішого рицаря. І скажу тобі: коли хочеш бушувати, то йди собі в інше місце, тут такі не потрібні...

Збишко засоромився і став перепрошувати княгиню. При цьому він подумав, що коли у пана Миколая з Длуголясу є дорослий син, то він колись викличе його на поєдинок — пішого або кінного, щоб не дарувати за

"курдупеля". А тимчасом вирішив поводитись в королівських покоях смирно й нікого не викликати, хіба тільки коли б цього вимагала рицарська честь...

Тимчасом засурмили сурми, сповіщаючи, що сніданок готовий. Княгиня взяла за руку Данусю і пішла в королівські покої, перед якими стояли і ждали її світські сановники та рицарі. Княгиня Земовітова увійшла раніше, бо як рідна сестра короля посідала за столом вище місце. В залі одразу стало повно іноземних гостей та запрошених місцевих сановників і рицарів. Король сидів біля переднього кінця столу, а коло нього — епіскоп краківський і Войцех Ястжембець, що був хоч і нижчий саном за прелата, проте як папський посол сидів по праву руку короля. Дві княгині зайняли подальші місця. За Ганною Даиутою зручно вмостився на широкому стільці колишній архієпіскоп гнєзненський Ян, князь з роду шльонських Пястів, син опольського князя Болька III. Збишко чув про нього при дворі Вітольда і тепер, стоячи за княгинею й Данусею, одразу впізнав його по надзвичайно буйному, кучерявому волоссі, що робило його голову схожою на церковне кропило. При дворах польських князів його так і називали Кропило, і навіть хрестоносці дали йому ім'я "Грапіла". Він відомий був веселістю та легковажним поводженням. Одержавши проти королівської волі право на гнєзненське архієпіскопство, хотів зайняти його збройною силою, за що був позбавлений сану й вигнаний з країни; зв'язався з хрестоносцями, які дали йому бідне Кам'янське єпіскопство на Помор'ї. Аж тоді він зрозумів, що з можновладним королем краще жити в злагоді, ублагав його простити, повернувся на батьківщину і ждав, поки звільниться якась єпіскопська кафедра, яку він сподівався одержати з рук милостивого короля. В майбутньому його сподівання справдились, а поки що він старався привернути серце короля дотепністю. Проте давня прихильність до хрестоносців у нього залишилась назавжди. Навіть і тепер, при дворі Ягелла, де сановники й рицарі ставились до нього не дуже привітно, він шукав товариства Ліхтенштейна й намагався сідати за столом поруч нього.

Так було й тепер. Стоячи за стільцем княгині, Збишко опинився так близько від хрестоносця, що міг би досягти до нього рукою. Пальці його зараз же мимоволі почали свербіти і стискатись в кулаки, але він погамував свою запальність і не дозволяв собі навіть думати про сварку. Проте не міг стриматись і раз у раз жадібно поглядав на лисіючу ззаду рудувату голову Ліхтенштейна, на шию, руки й плечі, прагнучи вияснити, чи багато було б йому роботи, коли б довелось зустрітися з ним чи то в бою, чи на герці, йому здалося — що не дуже багато, бо хоч лопатки хрестоносця вирізнялися з-під вузького одягу з сірого сукна досить сильно, все ж таки він був слабосилий в порівнянні з Повалою, Пашком Злодієм з Біскупиць, з обома преславними Сулимами, з Кшоном з Козіхглув та з багатьма іншими рицарями, які сиділи за королівським столом.

На них-то й поглядав Збишко з подивом і заздрістю, але найбільше привернув його увагу сам король, який, бистро позираючи на всі боки, раз у раз загортав пальцями волосся за вуха, ніби нетерпілося йому, що сніданок ще не почався. На якусь мить погляд його затримався й на Збишкові, і молодого рицаря пойняв страх, а коли подумав, що йому напевне доведеться стати перед гнівним королівським обличчям, то дуже занепокоївся. Він уперше серйозно подумав про відповідальність і кару, яка його могла спіткати, бо до того часу все це здавалося йому чимось далеким, невиразним, отож і не вартим уваги.

Та німець навіть не догадувався, що той рицар, який так зухвало напав на нього на шляху, знаходиться поблизу нього. Розпочався сніданок. Подали винну юшку, так міцно заправлену яйцями, корицею, гвоздикою, імбирем та шафраном, що дух розійшовся по всій залі. Одночасно блазень Цярушек, що сидів коло дверей на ослоні, почав тьохкати соловейком, що, видно, бавило короля. Другий блазень обходив стіл разом із слугами, які подавали страви, непомітно ставав за гостями і так вдало наслідував дзижчання бджоли, що декотрі клали ложки й починали відмахуватись. Спостерігаючи, це, інші вибухали реготом. Збишко ретельно прислуговував княгині й Данусі, але коли Ліхтенштейн почав ляпати себе по лисіючій голові, він забув про небезпеку й почав реготати до сліз, а молодий литовський князь Ямонт, син смоленського намісника, так щиро допомагав йому, аж у нього падали їстива з блюд.

Помітивши, нарешті, свою помилку, хрестоносець почав щось діставати з капшука й одночасно звернувся до епіскопа і сказав йому кілька слів по-німецьки, які епіскоп зараз же повторив по-польськи.

— Шляхетний пан каже тобі,— сказав він, звертаючись до блазня,— що ти дістанеш два скойці, але не джичи так близько, бо бджіл відганяють, а трутнів б'ють...

Блазень сховав два скойці і, користуючись свободою для блазнів при всіх дворах, відказав:

В Добжинській землі багато меду, через те її й обсіли трутні. Бий же їх, королю Владиславе!

На тобі й від мене шаг за те, що добре сказав,— мовив Кропило,—тільки пам'ятай, що коли драбина зламається, то бортник в'язи зверне. У тих мальборзьких трутнів є жала, і лізти в їхню борть небезпечно.

Овва! — вигукнув Зиндрам з Машковиць, краківський мечник.— їх можна викурити!

Чим?

Порохом.

Або сокирою борть зрубати! — сказав велетень Пашко Злодій з Біскупиць.

Серце Збиткове радісно калатало, бо він вважав, що такі слова провіщають війну. Але розумів їх і Куно Ліхтенштейн, який довго перебував у Торуні й Хелмні і вивчився польської мови, та не вживав її тільки через погорду. І тепер він, роздратований словами Зиндрама з Машковиць, втупив у нього свої сірі очі й промовив:

Побачимо.

Бачили наші батьки під Пловцями, а ми бачили під Вільною,— відказав Зиндрам.

Рах vobiscum! — вигукнув Кропило.— Рах, рах! Як тільки ксьондз Миколай з Курова залишить Куявське єпіскопство, а милостивий король призначить мене на його місце, я проголошу таке чудове казання про любов між християнськими народами, що зворушу вас до глибини душі. Бо що таке ненависть, коли не ignis та ще й ignis infernalis... Вогонь такий страшенний, що й водою не заллєш — хіба що вином треба заливати.

Давайте вина! Поїдемо на ops, як казав покійний епіскоп Завіша з Курозвенк!

— Аз ops'y до пекла, як казав диявол! — додав блазень Цярушек.

— То нехай він тебе вхопить!

— Краще буде, коли вхопить вас. Не бачив ще ніхто чорта з кропилом, але сподіваюся, що всі ми матимемо цю втіху...

— Спочатку я ще тебе покроплю. Дайте вина, і хай живе любов поміж християнами!

— Поміж справжніми християнами! — підкреслено повторив Куно Ліхтенштейн.

— Як так?! — вигукнув, підіймаючи голову, епіскоп краківський Виш.— Хіба ви знаходитесь не в споконвічному християнському королівстві? Хіба тут костьоли не старіші, ніж у Мальборзі?

— Не знаю,— відповів хрестоносець.

Коли йшлося про християнство, король був особливо чутливий. Йому здалося, що хрестоносець робить натяки на нього, і його вилицюваті щоки одразу взялися червоними плямами, а очі почали блищати.

Що це таке! — промовив він роздратованим голосом.— Невже я не християнський король, та?

Королівство називається християнським, — холодно відказав хрестоносець, — але звичаї в ньому поганські...

По цих словах підвелися грізні рицарі: Мартин з Вроцімовиць гербу Пулкоза, Флоріан з Коритниці, Бартош з Водзінка, Домарат з Кобилян, Повала з Тачева, Пашко Злодій з Біскупиць, Зиндрам з Машковиць, Якса з Торговиська, Кшон з Козіхглув, Зигмунт з Бобови і Сташко з Харбимовиць, могутні, славетні, переможці в багатьох битвах, в багатьох турнірах, і то паленіючи, то бліднучи від гніву, то скрегочучи зубами, почали вигукувати навперебій:

— Горе нам! Він гість, і його не можна викликати!

А Завіша Чорний, Єулимчук, найславетніший з славетних, "взірець рицаря", наморщив лоба і звернувся до Ліхтенштейна:

— Не впізнаю тебе, Куно. Як ти можеш, бувши рицарем, ганьбити великий народ, знаючи, що тобі як послові, не загрожує за це ніяка кара?

Але Купо спокійно витримав грізні погляди і спокійно відповів:

— Наш орден, перш ніж прибув до Пруссії, воював у Палестіні, але там навіть сарацини шанували послів. Тільки ви одні їх не шануєте, через те я й назвав ваші звичаї поганськими.

Після цих слів зчинився ще більший гомін. За столом знов залунали вигуки: "Горе, горе!",

Але король, за литовським звичаєм, ляснув кілька разів у долоні, й усі замовкли. Тоді встав старий Ясько Топур з Тенчина, сивий, величний краківський кастелян, що навівав страх своїм високим урядовим званням, і сказав:

Шляхетний рицарю з Ліхтенштейна, коли вас як посла хтось образив, то скажіть, і сувора справедливість негайно спіткає напасника.

Не траплялося зі мною такого з жодній іншій християнській державі,— відповів Куно. — Вчора, по дорозі в Тинець, напав на мене один з ваших рицарів, і хоч з хреста на плащі легко міг впізнати, хто перед ним, однак важив на моє життя..

Почувши ці слона, Збишко дуже зблід і мимоволі глянув на короля, обличчя якого стало просто страшним. Ясько з Тенчина здивовано спитав:

— Чи може таке бути?

— Спитайте пана з Тачева, який був свідком цієї пригоди.

Всі очі звернулись до Повали, який з хвилину стояв похмуро з опущеними очима, а потім сказав:

— Так, було!..

Почувши це, рицарі почали кричати: "Ганьба! Ганьба! Бодай би під таким земля запалася!" Не знаючи, куди подіти очі від сорому, одні били себе кулаками в груди, другі згинали пальцями олов'яні миски.

— Чому ж ти його не вбив? — загорлав король.

Бо голова його судові належить, — відповів Повала.

Ув'язнили його? — спитав кастелян Топур з Тенчина.

Ні, бо заприсягся рицарською честю, що з'явиться на суд.

— І не з'являється! — глузливо вигукнув Куно, підводячи голову.

В цю мить якийсь молодий, смутний голос озвався недалеко за плечима хрестоносця:

— Не дай боже, щоб я хотів ганьби замість смерті.