Хрестоносці - Сторінка 17

Потім вони сповістили новину, що королева народила дочку. Новина сповнила радістю серця, тим більше, що зараз же стало відомо: хоч пологи були передчасні, але ні матері, ні дитині явна небезпека не загрожує. Юрби почали розходитись, бо під замком не можна було кричати, а кожному хотілося виявити свою радість. І коли люди заповнили вулиці, що вели до ринку, враз залунали пісні й радісні вигуки, їм байдуже було, що народилась дочка, а не син. "Хіба погано було,— казали вони,— що у короля Люїса не було синів і що королівство перейшло Ядвізі? Якраз через її шлюб з Ягеллом подвоїлась могутність держави. Так буде й тепер. Де ж іще знайти таку наслідницю, якою буде наша королівна, коли ні імператор римський, ні жодний з усіх королів не володіють такою великою державою, не мають таких безмежних земель і такого численного рицарства?! Її руки добиватимуться наймогутніші монархи світу, кланятимуться королю й королеві, з'їжджатимуться до Кракова, а нам, купцям, буде від цього користь, не кажучи вже про те, що якась нова держава, чеська або угорська, з'єднається з нашим королівством". Так говорили між собою купці, і радість щохвилини ширилась все більше. Розпочались бенкети в приватних домах і в корчмах. На ринку засвітилось безліч ліхтарів і смолоскипів. Підкраківські кмети, яких усе більше з'їжджалося до міста, спинялися по передмістях і ставали табором коло своїх возів. Євреї влаштували нараду біля синагоги на Казімірі. До пізньої ночі, майже до світанку, вирував ринок, особливо біля ратуші й ваги, немов під час великого ярмарку. Люди переказували одні одним звістки; по них посилали в замок і одразу юрбами обступали тих, що поверталися з новинами.

Найгірша з них була та, що ксьондз-єпіскоп Петро охрестив дитину тієї ж ночі, з чого було зроблено висновок, що вона дуже квола. Проте досвідчені городянки наводили чимало випадків, коли народжені напівмертвими діти саме після хрещення оживали. Додавало надії й ім'я, надане дівчинці. Казали, що жоден Боніфацій чи Боніфація не можуть померти одразу після народження, бо їм призначено здійснити щось доброчинне, а дитина в перші роки життя, а тим більше в перші місяці ні доброго, ні злого чогось вчинити не може.

Проте наступного дня з замка надійшли несприятливі відомості про матір і дитину і схвилювали місто. В костьолах цілий день було повно люду, як на храм. Посипались пожертви на церкву за здоров'я королеви й королівни. Хвилюючу картину являли собою убогі селяни, що жертвували мірку збіжжя, ягнята, кури, віночки сушених грибів або кошики горіхів. Надходили значні пожертви від рицарства, від купців, від ремісників. Розіслано було гінців до чудотворних місць. Астрологи досліджували зірки. В самому Кракові влаштовані були урочисті процесії. Виступали всі цехи і всі братства. Все місто заквітло корогвами. Відбулася й дитяча процессія, бо вважалося, що невинні істоти найлегше ублагають бога появити свою ласку. Крізь міські брами з'їжджалися нові й нові юрби людей з околиць.

І так минав день за днем серед безупинного дзвону, серед гомону по костьолах, процесій та відправ. Аж як минув тиждень, а достойна хвора й дитина ще були живі, в серцях почала оживати надія. Людям здавалося неможливим, щоб бог передчасно забрав владарку держави, яка стільки для неї зробила і мусила залишити незавершеною величезну справу,— рівноапостольну жінку, що пожертвувала власним щастям задля охрещення останнього поганського народу в Європі. Вчені згадували, скільки вона зробила для академії, духівництво — скільки для слави божої, державні діячі — скільки для миру між християнськими монархами, законознавці — скільки для справедливості, бідні — скільки для убогих, і ніхто не міг собі уявити, щоб таке потрібне для королівства й цілого світу життя могло бути нагло обірване.

Тимчасом 13 липня жалобні дзвони сповістили про смерть дитини. Місто знов завирувало, і неспокій пойняв людей, а юрби знову обступили Вавель, допитуючись про здоров'я королеви. Та цього разу ніхто не виходив з доброю новиною. Навпаки, обличчя вельмож, що в'їжджали до замка або виїжджали з брам, були похмурі і що день то ставали похмуріші. Ходила чутка, що ксьондз Станіслав із Скарбімєжа, магістр вільних наук у Кракові, вже не відходить від королеви, яка щоденно причащається. Ходила також чутка, що після кожного причастя кімната її сповнюється небесним світлом. Декотрі бачили його навіть крізь вікна, але це видовище жахало віддані королеві серця як ознака, що для неї починається вже потойбічне життя.

Проте не всі вірили, щоб могла статись така страшна річ, і плекали надію, що праведне небо задовольниться одною жертвою. Тимчасом у п'ятницю вранці 17 липня пройшла в народі сумна звістка, що королева вмирає. Всі одразу кинулись до замка. Місто опустіло настільки, що в ньому залишились тільки каліки, бо навіть матері з немовлятами поспішили до брам замка. Крамниці позачинялися; ніхто не готував їжі. Припинилися всі справи, натомість коло Вавеля чорніло суцільне море людей — неспокійне, повне жаху, але мовчазне.

Раптом о тринадцятій годині після півдня з дзвіниці кафедрального собору залунав дзвін. Люди не одразу зрозуміли, що він означає, проте від страху волосся на головах ставало сторч. Всі очі звернулися до дзвіниці: на ній все більше розгойдувався великий дзвін, а його жалібний гук почали повторювати інші в місті — у францисканців, у святої тройці, у діви Марії, і так по всьому місту. Всі, нарешті, зрозуміли, що означає цей дзвін; душі людей сповнились такого жаху і такого болю, немов ті бронзові серця дзвонів ударяли в серця всіх присутніх.

Раптом на замковій вежі з'явилася чорна корогва з великою мертвою головою посередині, під якою біліли дві схрещені кістки. Тепер уже ні в кого не лишилось сумніву — королева віддала богу душу.

Під замком розляглися зойки і плач стотисячного тлуму людей, що змішався з сумним гуком дзвонів. Декотрі падали на землю, інші дерли на собі одежу або роздряпували обличчя, декотрі в німому остовпінні дивились на мури, декотрі глухо стогнали, декотрі, простягаючи руки до костьолу і покоїв королеви, просили чуда й божого змилування. Зачулися також і гнівні голоси, які в пориві розпачу доходили до блюзнірства: "Забрано у нас нашу кохану королеву? Що ж допомогли наші процесії, наші молитви і благання? Взяти взято, а дати не дано!" Деякі, обливаючись слізьми і стогнучи, повторювали: "Ісусе! Ісусе! Ісусе!" Юрби хотіли увійти до замка, щоб ще раз поглянути на обличчя коханої королеви. Їх не пустили, але обіцяли, що незабаром тіло буде виставлене в костьолі, тоді кожен зможе подивитися й помолитись коло нього. Надвечір похмурі юрби людей стали повертатися до міста, розмовляючи між собою про останні хвилини королеви, про майбутній похорон та про чуда, що відбуватимуться коло її тіла та коло гробниці, про що ніхто не мав сумніву. Казали також, що королева одразу після смерті буде канонізована, і коли декотрі сумнівались, чи може так статись, інші обурювались і погрожували Авіньйоном...

Похмурий сум упав на місто, на всю країну, і не тільки простим людям, а й усім здалося, що разом з королевою згасла і щаслива зірка королівства. Навіть серед краківських вельмож були такі, яким майбутнє здавалося похмурим. Почали питати самі себе та інших, що ж тепер буде? Чи має право Ягелло по смерті королеви правити королівством, чи повернеться в свою Литву й залишиться там на великокнязівському престолі? Декотрі робили припущення,— і, як потім виявилось, слушні,— що він сам відмовиться і що в такім разі від корони одпадуть великі простори земель, розпочнуться знов наскоки з боку Литви та кривава помста озлоблених жителів королівства. Зміцніє Орден, зміцніє римський імператор та угорський король, а Польське королівство, ще вчора одне з наймогутніших у світі, прийде до занепаду й неслави.

Купці, для яких стали відкритими широкі литовські й руські землі, передбачаючи втрати, давали побожні обітниці, аби тільки Ягелло залишився на королівстві, але в такому разі знов-таки вважали, що незабаром має бути війна з Орденом. Відомо було, що війну стримувала тільки королева. Люди тепер пригадували, як вона колись, обурена зажерливістю та хижацтвом хрестоносців, пророкувала їм: "Доки я жива, доти стримую руку і справедливий гнів мого чоловіка, але пам'ятайте, що після моєї смерті вас спіткає кара за ваші гріхи!"

Зарозумілі й пихаті хрестоносці, правда, не боялися війни, вважаючи, що по смерті королеви вплив її побожності вже не перешкоджатиме припливові добровольців із західних країн, а тоді на допомогу їм прийдуть тисячі воїнів з Німеччини, Бургундії, Франції і ще дальших країн. Смерть Ядвіги була такою визначною подією, що посол хрестоносців Ліхтенштейн, навіть не чекаючи на прибуття короля, поспішив виїхати до Мальборга, щоб повідомити магістра й капітул про важливу й до певної міри грізну новину.

Угорський, австрійський, римський та чеський посли також виїхали або послали гінців до своїх монархів. Ягелло приїхав до Кракова у великому розпачі. З самого початку він оголосив вельможам, що не хоче далі королювати без королеви і що виїде в своє родове володіння — в Литву, потім з горя немов скам'янів, не хотів братися ні до яких справ, не відповідав на запитання, часом в ньому спалахував страшний гнів на самого себе за те, що на той час виїхав і не був присутній при смерті королеви, що не попрощався з нею та не вислухав її останніх слів і заповітів. Марно Станіслав із Скарбімєжа і єпіскоп Виш пояснювали йому, що хвороба надійшла несподівано і що за всіма розрахунками він повернувся б вчасно, якби пологи відбулися в свою пору. Королю це не давало ніякої втіхи й не гамувало його горя. "Не король я без неї,— відповів він єпіскопові,— а покаянний грішник, який не знає втіхи". Після цього він втупив очі в землю, і ніхто не міг більше добитися від нього й слова.

Тимчасом всі були зайняті похороном королеви. З усієї країни почали з'їжджатися нові юрби вельмож, шляхти і простого люду, особливо бідноти, яка сподівалася на щедру милостиню під час похоронного обряду, що мав тривати цілий місяць. Тіло королеви було виставлено в кафедральному соборі на підвищенні, влаштованому так, що ширший край домовини, де лежала голова небіжчиці, знаходився значно вище.