Хроніка капітана Блада - Сторінка 26

Нам відповіли, що ніяких пірог повз селище не пропливало ні сьогодні, ні вчора, і взагалі ні разу після останніх дощів. От звідки ми знаємо, що твій благородний іспанець набрехав. Після цього ми зразу ж вирішили повернутись і напівдорозі назад натрапили на загін дона Домінго. Ця зустріч заскочила його зненацька, бо він аж ніяк не розраховував, що ми так швидко про все дізнаємось. Проте поводився так само спокійно і ввічливо, хіба трохи люб'язніше. Він зразу ж цілком щиро зізнався, що обдурив тебе, але сказав, що потім, після того як ми відпливли, передав золото тобі як викуп за себе й за тих, хто його супроводжує. Він додав, що ти доручив йому передати нам наказ негайно повертатись назад, і показав [407] написану твоєю рукою записку, що гарантувала йому безпеку.

Тут втрутився Ібервіль і швидко закінчив розповідь:

— Але не будучи таким довірливим з іспанцями, як ти, і вважаючи, що хто збрехав один раз, брехатиме й далі, висадили всіх на берег і зробили трус.

— І ви знайшли золото? — вигукнув приголомшений Блад.

Ібервіль трохи помовчав і посміхнувся:

— Ти дозволив іспанцям взяти на дорогу стільки харчів, скільки вони хотіли. А чи не помітив ти, з якого джерела дон Домінго наповнив свої барильця?

— Барильця? — перепитав Блад.

— В тих барильцях було золото — фунтів шістсот-сім-сот, не менше. Ми привезли його з собою.

Коли радісне ревище, викликане цим повідомленням, потроху вщухло, капітан Блад уже встиг оговтатись. Він засміявся.

— Здаюся,— сказав він Хагторпу й Ібервілю.— І щоб покарати себе за те, що дозволив себе так по-дурному обкрутити навколо пальця, я змушений щонайменше відмовитись від своєї частки здобичі.— Трохи помовчавши, він уже серйозним тоном спитав: — А що ви зробили з доном Домінго?

— Я пристрелив би його за таку підступність! — з люттю мовив Хагторп,— якби не Ібервіль. Так, так, саме Ібервіль пустив сльозу й упрохав мене відпустити іспанця.

Молодий француз засоромлено похнюпив голову, уникаючи здивованого й запитального погляду капітана Блада.

— Та відчепіться від мене,— з викликом вигукнув Ібервіль, захищаючись.— А що б зробили ви? Адже там була жінка, його маленька дружина-індіанка!

— Слово честі, я щойно подумав про неї,— промовив Блад.— І от заради неї — та й заради нас самих — найкраще буде сказати Бразо Лаго, що дона Домінго з дружиною вбито в сутичці за золото. Барильця із золотом належно підкріплять нашу розповідь. Так буде спокійніше для всіх, і для старого індіанця також.

Отже, хоч пірати й повернулись із Санта— Марії з багатою здобиччю, участь Блада в цій справі розцінювали як одну з його небагатьох невдач. Проте сам він був про це зовсім іншої думки. [408]

Розділ VII

ЛЮБОВНА ІСТОРІЯ ДЖЕРЕМІ ПІТА

Історія кохання Джеремі Піта, молодого шкіпера з Сомерсетшира, доля якого після жахливої ночі під Се— —джмуром міцно переплелася з долею Пітера Блада, належить до часів, великих успіхів Блада, коли під його командою було аж п'ять кораблів і більше тисячі людей . різних національностей, що охоче корилися запровадженій Бладом дисципліні, бо він був досвідчений ватажок і йому завжди щастило.

Блад тільки що здійснив дуже вдалий наскок на іспанську флотилію шукачів біля Ріо-дель-Хача. Він повернувся на Тортугу, щоб полагодити кораблі, і треба сказати, що це було зроблено своєчасно.

В цей час у Кайєнській затоці стояло кілька інших піратських суден, і містечко аж гуло від п'яних гульбищ. Шинки й крамнички, де продавали ром, процвітали, шинкарі й жінки — білі й мулатки, такого ж строкатого .походження й національності, як і самі пірати, позбавляли цих морських розбійників більшої частини їхньої здобичі, яку вони відняли в іспанців, що в свою чергу рідко коли бували кращими від грабіжників.

Як завжди, це були неспокійні часи для мосьє д'Оже-рона, представника французької Вест-Індської компанії й губернатора Тортуги.

Мосьє д'Ожерон, як ми знаємо, мав від піратів чималий зиск: він брав певний процент з їхньої здобичі, який вони' охоче платили губернатору як портовий збір, а також використовував їх іншим шляхом. Ще в мосьє д'Оже-рона, як ми теж пам'ятаємо, було дві дочки: ставна й смаглява Мадлена і тоненька життєрадісна Люсьєна. Але Мадлена всупереч усій своїй статечності піддалася залицянням одного негідника-пірата на ім'я Левассер. Щоб відвернути від неї небезпеку, батько посадив її на корабель і відправив у Францію. Проте Левассер, вчасно проню-хавши про це, кинувся навздогін і захопив— той корабель. З дівчиною могло статися найгірше, якби не втрутився капітан Блад, який вирвав її з піратських рук і повернув, цілу й здорову, але протвережену досвідом, батькові.

Відтоді мосьє д'Ожерон почав приймати гостей у своєму великому білому будинку, що потопав у затишному саду на пагорбі за містечком, з особливою обережністю і розбірливістю. [409]

Капітан Блад після такої великої послуги, зробленої губернаторській родині, вважався своєю людиною. А оскільки його офіцерів ніяк не можна було вважати звичайними піратами, всі вони були політичними бунтарями і тільки вигнання примусило їх увійти до "берегового братства", їх також добре приймали в домі губернатора.

Звідси виникали деякі труднощі. Якщо дім мосьє д'Ожерона був відкритий для Бладових офіцерів, то губернатор не міг зачинити двері перед іншими піратськими капітанами, не образивши їх. Через це він був змушений терпіти візити таких осіб, яких не любив і яким не довіряв, терпіти, незважаючи на протести свого гостя з Франції, витонченого й тендітного мосьє Меркера, що нітрохи не прагнув бути в товаристві якогось пірата.

Мосьє де Меркер був сином одного з директорів французької Вест-Індської компанії і, щоб набратись розуму, за наказом батька подорожував по колоніях, в яких була зацікавлена компанія. Фрегат "Сінь", що доставив його сюди тиждень тому, стояв на якорі в Кайєнській затоці, чекаючи, поки молодий джентльмен визнає зручним для себе вирушити далі. З цього можна було зробити висновок про високе становище цього молодика, бажання якого губернатору колонії годилось найвищою мірою шанувати. Але чи міг мосьє д'Ожерон виявляти до нього належну повагу, коли доводилось мати справу з таким, наприклад, нахабним і брутальним чваньком, як капітан Тондер з "Королеви Марго"? Губернатор не бачив ніякої можливості не пускати цього пірата в дім, як того бажав мосьє де Меркер, навіть тоді, коли вочевидь з'ясувалося, що негідника Тондера приваблює товариство мадемуазель Люсьєни.

Другою жертвою дівочих чарів став молодий Джеремі Піт. Проте Піт був людиною зовсім іншого складу, тому якщо його залицяння до Люсьєни пробуджували в душі мосьє д'Ожерона деякий неспокій, то цей неспокій аж ніяк не можна було прирівняти до тієї тривоги, причиною якої був Тондер.

Якщо коли-небудь існував чоловік, самою природою призначений викликати до себе любов, то цим чоловіком був Джеремі Піт з його відкритим, ніжним і гарним обличчям, чистими голубими очима, русявими кучерями і стрункою фігурою. Мужність і сила поєднались у ньому з жіночою м'якістю. Його неможливо було уявити змовником, яким він був колись, або піратом, яким він став. [410]

Приємні манери й дар висловитись майже поетично завершували його принадні риси.

Інтуїція, а можливо, і мрії або якийсь лагідний відтінок у ставленні до нього дівчини, привели Джеремі до думки, що Люсьєна не байдужа до нього. Тому одного вечора, гуляючи з нею в губернаторському саду, він сказав дівчині, що любить її, і перш ніж вона встигла отямитись від цього освідчення, поцілував її в губи.

Вона стояла перед ним тремтяча й злякана.

— Мосьє Джеремі... ви... ви не повинні були цього робити,— мовила вона нарешті, і Піт побачив у сутінках, що на очі їй набігли сльози.— Якщо батько дізнається...

Джеремі гаряче перебив її:

— Авжеж, він дізнається. Я саме цього й хочу. Він дізнається зараз.

Віддалік з'явились мосьє де Меркер з Мадленою, і Джеремі не гаючись кинувся шукати губернатора Тортуги.

Мосьє д'Ожерон, худорлявий, елегантний джентльмен, що приніс із собою в Новий Світ галантність Старого Світу, насилу спромігся приховати своє невдоволення. Збивши чималі статки за час свого губернаторства, він плекав честолюбні плани щодо своїх дочок, які залишились без матері, і розраховував невдовзі відправити їх у Францію.

Усе це— він і пояснив містерові Піту не грубо й не різко, а з безмежною делікатністю, щоб не вразити почуття свого співрозмовника, і на закінчення додав, що Люсьєну вже заручено.

На обличчі Джеремі відбилась цілковита розгубленість.

— Заручено? Чому ж вона нічого мені про це не сказала? — вигукнув він, забуваючи, що не дав їй промовити й слова.

— Можливо, вона всього цього до пуття й не розуміє. Ви ж знаєте, як подібні речі влаштовують у Франції.

Містер Піт почав був обстоювати переваги природного відбору, але мосьє д'Ожерон урвав його, перш ніж він устиг розвинути свою думку.

— Любий містере Піт, друже мій, благаю вас, зважте, яке становище ви посідаєте в суспільстві. Ви, коротко кажучи, флібустьєр, шукач пригод. Я не маю наміру образити вас, висловлюючись подібним чином. Я просто хочу сказати, що ви з цього живете. Які ж надії на забезпеченість [411] і домашній затишок можете ви запропонувати дівчині, що дістала гарне виховання? Якби ви самі мали дочку, то чи з великою радістю віддали б її такій людині, як ви?

— Віддав би, якби вона його кохала,— відповів містер Піт.

— Ах, що таке кохання, мій друже!

Чудово усвідомлюючи після недавнього екстазу й теперішнього відчаю, що таке кохання, Джеремі, проте, ніяк не міг висловити набуті ним знання. Мосьє д'Ожерон поблажливо посміхнувся, спостерігаючи за його зусиллями.

— Для закоханого має значення тільки кохання, це зрозуміло. Для батька потрібно значно більше — бути спокійним за щастя своєї дитини. Ви зробили мені честь містере Піт. Я невимовно шкодую, що змушений від неї відмовитись. І щоб не втратити поваги, нам краще облишити розмову на цю тему.

Та коли який-нибудь молодик робить відкриття, що не може жити без тієї чи іншої молодої особи, і якщо він при цьому з цілком зрозумілим егоїзмом вважає, що сам він такою ж мірою необхідний цій молодій особі, то його не примусить відмовитись від шуканого предмету перша ж перешкода.

Однак саме в цю хвилину Джеремі був позбавлений можливості стояти на своєму через прихід статечної Мад-лени, яку супроводжував мосьє де Меркер.