Хроніка заводного птаха - Сторінка 11

Гадаю, що вона там.

— Чому ти так гадаєш? Адже минуло півроку. Звичайно в хімчистках списують речі, на які ніхто не претендує, через три місяці.

— Мальта Кано сказала, що краватка знайдеться. Але не в нашому домі.

У темряві я відчув на собі погляд Куміко.

— Значить, ти віриш її словам?

— Хочеться вірити.

— Незабаром ти і з моїм братом почнеш розмовляти, — з радістю сказала дружина.

— Можливо, — відповів я.

Після того, як Куміко заснула, я знову подумав про поле битви під Номонханом. Усі солдати спали. Зірки засівали небо над головою, голосно сюрчали міріади цвіркунів. Шуміла ріка. Слухаючи, як плюскотить її течія, я заснув.

5

Нездоланна пристрасть до лимонних карамельок

Птах, нездатний літати, й висохлий колодязь

Прибравши начиння після сніданку, я подався на велосипеді до хімчистки, що поблизу станції. Її власник — худющий чоловік років під п'ятдесят, з глибокими зморшками на чолі — слухав запис оркестру Персі Фейта, що лунав з магнітоли на полиці — великогабаритної, виробництва фірми "JVC", з додатковими динаміками для підсилювання низьких частот. Поряд з нею стояла ціла купа касет. Оркестр виконував "Тему Тари",[14] використовуючи блискуче звучання струнних інструментів. Власник, насвистуючи під музику, у глибині приміщення жваво прасував сорочку. Я підійшов до прилавка й вибачливо пояснив, що наприкінці минулого року ми здали в чистку краватку, але забули взяти назад. Моя поява о пів на десяту ранку в цьому спокійному маленькому світі, напевне, скидалася на прибуття гінця з поганою звісткою в грецькій трагедії.

— Квитанції, звісно, не маєте? — промовив власник байдужим голосом, звертаючись не до мене, а до календаря на стіні поряд з прилавком. Червневий листок календаря заповнював альпійський краєвид: зелена долина, стадо корів на привільному лузі, а далі — білі, чітко окреслені хмари над Монбланом, Маттергорном чи якоюсь іншою гірською вершиною. Потім він глянув на мене — так, наче хотів сказати: "Якщо вже ти забув, то навіщо приперся?" Його погляд був досить прямий і красномовний.

— Кажете, наприкінці минулого року? Оце так так! Уже півроку минуло. Гаразд, піду пошукаю, але…

Він вимкнув праску, поставив її на дошку і, насвистуючи мелодію з фільму "Summer Place", зашурхотів, перебираючи щось на полиці.

Цей фільм з Троєм Донег'ю та Сандрою Ді в головних ролях я дивився у шкільні роки разом з подружкою на сеансі повторного фільму, на якому водночас показували "Follow the Boys" з Конні Френсіс. Фільм був так собі, але, почувши тринадцять років по тому в хімчистці музику з нього, я зрозумів, що згадую той час з приємністю.

— Так ви кажете: блакитний, з крапчастим візерунком? — запитав власник хімчистки. — Прізвище — Окада?

— Так, — відповів я.

— Вам пощастило.

Повернувшись додому, я відразу зателефонував Куміко на роботу.

— Краватка збереглася.

— Щось неймовірне! — відповіла дружина.

Її відповідь прозвучала трохи штучно — як у матері, що хвалить дитину за отримані гарні оцінки, й залишила в душі неприємний осад. Видно, треба було подзвонити під час обідньої перерви.

— Я так рада, що краватка знайшлася! Та пробач, у мене зараз на лінії ще одна людина. Передзвони в обід.

— Гаразд, — сказав я.

Поклавши слухавку, я взяв газету й вийшов на веранду. Як завжди, ліг на живіт, розгорнув сторінку з оголошеннями про роботу й неквапом прочитав від початку до кінця колонки, заповнені незрозумілими значками й підказками. Яких тільки професій у світі немає! Усі вони розставлені в акуратних рамочках, як могили на схемі нового цвинтаря. Та мені здалося, що знайти для себе підхожу роботу майже неможливо. Бо якщо в рамочках і містилися уривчасті відомості й факти, вони не створювали цілісного образу. Ряди прізвищ, знаків і чисел дрібно розсипалися на сторінці й скидалися на кістяк тварини, яку вже не вдасться оживити.

Щоразу, коли я пильно вдивлявся в газетне оголошення, мене охоплювало щось схоже на заціпеніння. Я все менше й менше розумів, що, власне, шукаю, куди йду або не збираюсь іти.

Як завжди, на вершечку якогось дерева прокричав заводний птах: "Крі-і-і-і!.." Я відклав газету, встав і, спершись об стовп на веранді, подивився в сад. Незабаром птах знову подав свій скрипучий голос з верхів'я сусідської сосни. Я напружив зір, але побачити його не зміг. Чув лише його крик. Як завжди. У всякому разі, пружину нашого світу на сьогодні було накручено.

Незадовго до десятої почався дощ. Настільки дрібний, що важко було зрозуміти, падає він чи ні. Та коли я напружив зір, то побачив, що дощ таки сіється. Світ ділиться на дві частини — з дощем і без нього. Десь між ними має пролягати межа. Я ще трохи посидів на веранді, наполегливо шукаючи її очима.

Після того, дивлячись на мжичку в саду, я задумався: що робити до ленчу — піти поплавати в наш муніципальний басейн чи податися на доріжку шукати кота?

Басейн чи кіт?

Урешті-решт я таки вирішив шукати кота. Мальта Кано казала, що в нашій околиці його більше немає. Однак того ранку мені чомусь дуже хотілось податися на пошуки кота. Вони вже стали частиною мого повсякденного життя. Крім того, якщо Куміко дізнається, що я знову його розшукував, то, можливо, зрадіє. Я надів тонкого дощовика, але парасольки не взяв. Узувся в тенісні кеди, поклав у кишеню дощовика ключі від дому та жменьку лимонних карамельок і вийшов надвір. Коли, пройшовши через сад, схопився рукою за огорожу, то почув телефонний дзвінок. Завмерши, я нашорошив вуха. Але не міг розрізнити, де дзвонять — у нас чи в сусідів. Бо як тільки я виходжу з дому, усі телефони звучать однаково. Я махнув рукою, переліз через огорожу й опинився на доріжці.

Через тонкі гумові підошви тенісних тапочок відчувалось, яка м'яка під ногами трава. Навколо панувала особлива тиша. Я на хвилину зупинився і, затамувавши подих, прислухався — жодного звуку. Телефонні дзвінки припинилися. Не було чути ні пташиного крику, ні міського шуму. Небо суцільно замазала сіра фарба. У такі дні, здавалось, хмари поглинають усі земні звуки. І не тільки їх. Поглинають набагато більше. Наприклад, навіть відчуття.

Запхавши руки в кишені дощовика, вузькою доріжкою я добрався до порожнього дому. Як і раніше, він, безлюдний, стояв на місці. Двоповерховий, із забитими віконницями, він сумовито височів під низько навислими сірими хмарами й скидався на покинуте торговельне судно, що напередодні вночі під час бурі наскочило в затоці на рифи. Якби порівняно з минулим разом трава в саду не підросла, то можна було б повірити, що з невідомої причини час тут зупинився. Завдяки кількаденному дощу трава яскраво зеленіла, ширячи навколо себе щедрі запахи, на які здатне все, що вгризається корінням у землю. Посеред цього трав'янистого моря в тій же позі, як і минулого разу, стояв кам'яний птах, розправивши крила так, ніби збирався ось зараз злетіти в небо. Та, звісно, він цього зробити не міг. Це було ясно і мені, і йому. Йому нічого іншого не залишалось, як чекати, що його в такому вигляді кудись перевезуть або розіб'ють. По-іншому покинути цей сад він не міг. Над травою пурхав тільки маленький білий метелик, що з'явився на світ запізно. Своїми рухами він скидався на людину, яка забула, чого шукає. Після п'яти хвилин безнадійних погуків метелик кудись зник.

Посмоктуючи лимонну карамельку, я сперся на дротяну огорожу й дивився в сад. Ніяких слідів кота. Взагалі нічого. Сад був схожий на затон, що виник під дією якоїсь могутньої сили, яка перегородила природну течію.

Нараз мені здалося, ніби за плечима хтось є. Обернувся — нікого. По той бік доріжки видніла огорожа й маленька хвіртка, перед якою минулого разу стояла дівчина. Однак зараз хвіртка була замкненою, а сад — безлюдним. Стояла тиша, злегка просякнута вологістю. Пахло травою і дощем. І моїм дощовиком. Під язиком танула решта лимонної карамельки. Я глибоко вдихнув, і всі запахи злилися водно. Ще раз озирнувся — ніде ні душі. Добре прислухався і почув, як десь далеко гурчать вертольоти. Видно, летіли над хмарами. Поволі їхній звук віддалявся, і невдовзі навколо знову запала тиша.

У дротяній огорожі навколо порожнього будинку була хвіртка, також із дроту. Я спробував штовхнути її — вона легко відчинилася, наче запрошувала зайти. "Нічого страшного, усе просто, можеш заходити!" — закликала хвіртка. Але ж самовільно вторгатися в чужу садибу, навіть якщо в ній ніхто не живе, — порушення закону. Щоб це зрозуміти, навіть не треба мати юридичних знань, які я накопичив за якихось вісім років. Якщо хто-небудь із сусідів помітить мене в порожньому домі, то, запідозривши у злому намірі, повідомить поліції, а вона негайно прибуде й допитає мене. Я скажу, що шукаю нашого кота. Мовляв, десь пропав, і тепер доводиться повсюди за ним нишпорити. Поліція поцікавиться моєю адресою та роботою. Доведеться зізнатися, що я безробітний. Це, напевне, її насторожить. Останнім часом поліції надто псують нерви терористи-ліваки. Вона вбила собі в голову: у Токіо багато їхніх підпільних груп, що мають склади гвинтівок і саморобних бомб. Можливо, щоб перевірити правдивість моїх слів, подзвонять на роботу Куміко. Якщо до цього дійде, то Куміко, напевне, страшно засмутиться.

Та я все одно зайшов у чужий двір. І відразу зачинив за собою хвіртку. "Що буде, те й буде!" — подумав я. Якщо щось станеться, то нехай стається. Мені байдуже.

Озираючись навколо, я перетнув сад. Мої тенісні тапочки безшумно ступали по траві. У саду росло кілька незнайомих мені невисоких фруктових дерев і простягався досить просторий газон. Але зараз усе так позаростало травою, що нічого не можна було розрізнити. Два фруктових дерева, обвиті огидним плющем, здавалось, задихнувшись в його цупких обіймах, умерли. Кущі османтуса вздовж огорожі вкрилися хворобливою білястою пліснявою. Біля мого вуха набридливо крутився маленький листоїд.

Пройшовши повз кам'яного птаха, я попрямував до білих пластикових стільців, звалених на купу під дахом. Верхній виявився дуже забрудненим, нижчий, під ним, — менше. Я стер з нього рукою пилюку і сів. Тепер за заростями бур'яну мене не вдасться побачити з доріжки. Від дощу мене захищало піддашшя. Я поглядав на сад, що ловив дрібні краплі дощу, й тихенько насвистував.