Хроніка заводного птаха - Сторінка 18

У важкому підлітковому віці, коли мені так була потрібна старша сестра, вона була десь далеко. Поруч її не виявилося. А в родині я була одна як палець. Моє життя минало в самотності. Тоді мені не давав спокою біль — про це я розповім пізніше. Я не мала з ким порадитися. У цьому розумінні я почувалася такою ж самотньою, як і Мальта. Якби вона тоді жила зі мною, то, мабуть, моє життя склалося б трохи інакше. Вона давала б мені добрі поради й допомагала. Та чи варто зараз про це говорити? Як і Мальті, мені самій довелося шукати власну дорогу в житті. А коли мені виповнилося двадцять, я вирішила вчинити самогубство.

Крита Кано взяла чашку в руку й допила каву.

— У вас така смачна кава, — сказала вона.

— Дякую, — відповів я якомога спокійніше. — Може, перекусите? Я щойно зварив яйця.

На мить завагавшись, вона сказала, що з'їла б одне. Я приніс з кухні яйця і сіль. Налив їй ще кави. Ми поволі очистили і з'їли яйця, випили каву. А тим часом задзвонив телефон, та я не взяв слухавки. Після п'ятнадцяти-шістнадцяти дзвінків телефон замовк. Здавалося, ніби Крита Кано їх не чула.

З'ївши яйце, вона добула із сумочки маленький носовичок і витерла губи. Осмикнула спідничку.

— Зважившись на самогубство, я вирішила написати передсмертного листа. Цілу годину просиділа за столом, щоб пояснити, чому залишаю цей світ. Хотіла написати, що в моїй смерті ніхто не винен, що її причина в мені самій. Бо не хотіла, щоб потім, як мене не стане, хтось помилково відчував свою провину.

Однак дописати такого листа не змогла. Кілька разів переписувала, але щоразу новий варіант здавався мені дурнішим і смішнішим. Що серйознішим я збиралася його написати, то безглуздішим він ставав. Урешті-решт я вирішила нічого не писати.

І я подумала, що все просто. Я розчарувалась у житті. Я вже не могла більше зносити різні болі, які мене не відпускали. Я терпіла їх двадцять років. Упродовж цього часу в моєму житті не було нічого іншого, крім безперервного болю. Досі я намагалася його витримати й абсолютно впевнена, що це мені вдавалося. Можу з гордістю стверджувати, що не здавалась і з бою не втікала. Але на двадцятий день народження я дійшла висновку, що насправді життя не варте того, щоб витрачати на нього стільки сил.

Крита Кано на мить замовкла й тільки розгладжувала ріжки носовичка на колінах. Коли опускала очі, її довгі накладні вії кидали на обличчя м'які тіні.

Я відкашлявся. Здається, хотів щось сказати, але не знав що, а тому мовчав. Здалека долинав крик заводного птаха.

— Саме біль став причиною мого рішення накласти на себе руки, — провадила вона далі. — Я маю на увазі не душевний чи метафоричний біль, а чисто фізичний. Простий, звичайний, прямий, а тому ще гостріший. Конкретно — головний, зубний біль, страждання від місячного, простріл у попереку, тупий біль у плечах, жар, біль у м'язах, опік, обмороження, вивих, перелом, удар… Я страждала частіше й набагато сильніше від інших людей. У зубах, скажімо, наче від самого народження була якась вада. Вони боліли цілий рік. Хоч як старанно, кільки разів на день, я їх чистила, хоч як утримувалася від солодкого — усе намарно. До того ж на мене майже не діяла анестезія. Тому візити до зубного лікаря ставали для мене кошмарним сном. Такого страшного болю не можна описати. А якими важкими були страждання під час менструацій! Цілий тиждень боліло в низу живота так, ніби хтось там свердлом вертів. А як при цьому гупало в голові! Мабуть, вам важко собі уявити, але від болю я плакала. Таке катування повторювалося щомісяця й тривало цілий тиждень.

А коли я сиділа в літаку, то від зміни атмосферного тиску, здавалось, голова от-от розколеться навпіл. Лікарі пов'язували це з будовою моїх вух — мовляв, їхні раковини надто чутливі до перепадів тиску. Те ж саме я часто відчувала в ліфті. Тому не можу користуватися ним у висотних будівлях. Здається, ніби от-от голова в окремих місцях трісне й з неї бризне кров. Принаймні раз на тиждень шлунок так різко болів, що я не могла вранці встати з постелі. Кілька разів мене обстежували в лікарні, але причини так і не знайшли. Казали, що, може, це пов'язано із психікою. Але від їхніх слів не ставало легше. До того ж треба було ходити до школи. Бо якби я пропускала уроки щоразу, коли в мене щось боліло, то мене майже не бачили б у школі.

Якщо я об щось ударялася, то на тілі обов'язково залишався синяк. Щоразу, коли я дивилася на себе в дзеркалі ванної, мені хотілося плакати. Бо тіло вкривалося чорними плямами, схожими на гниле яблуко. Показуватися людям у купальнику страшно соромилась, а тому, відколи себе пам'ятаю, майже ніколи не плавала. Завдавало мук — натирало шкіру — й нове взуття, бо мої ноги відрізняються за розміром.

Із цих причин я майже не займалася спортом. Якось у школі мене настирливо вмовили піти кататися на ковзанах. Там я впала і так сильно забила поперек, що відтоді, як наставала зима, відчувала в ньому різкий біль. Здавалося, ніби туди з усієї сили встромляють товсту голку. Часто бувало так, що, намагаючись встати зі стільця, я падала.

Страшно мучили мене також запори, а кожне випорожнення через три-чотири дні не обходилося без болю. Боляче затерпали плечі й немов перетворювались у камінь. Боліло так, що я не могла стояти, однак біль не вщухав і тоді, коли я лягала. В одній книжці я прочитала, як колись у Китаї людей карали тим, що садовили на декілька років у тісну дерев'яну коробку. І тоді подумала, що моє страждання схоже на їхнє. Інколи від болю в плечах я не могла навіть дихати.

Я могла б довго перераховувати болі, яких зазнала, але боюсь вам, Окада-сан, наскучити й тому обмежуся сказаним. Я хочу тільки, щоб ви зрозуміли, що моє тіло наче було альбомом різних видів болю. На мене звалилося їх стільки, що я подумала: "Мене хтось прокляв. Хоч би там що хтось казав, а життя до мене несправедливе. Біль можна було б терпіти, якби всі люди на світі так само страждали". Але ж так не було. Біль — страшно несправедлива річ. Я розпитувала про нього багатьох людей. Та, виявляється, ніхто не знає, що таке справжній біль. Більшість людей на світі живе, майже не відчуваючи його щодня. А коли я це зрозуміла (до мене це дійшло після переходу в середню школу), то до сліз на очах засмутилася. Чому тільки я маю нести такий важкий тягар? І мені відразу захотілося вмерти.

І водночас я подумала: "Ні, це не може тривати вічно! Одного ранку я прокинусь, і біль раптом, без усяких пояснень, зникне, а переді мною відкриється нове, спокійне й безболісне життя". Однак певності, що так станеться, я не мала.

Я зважилась відкритися Мальті: "Мені несила жити в таких муках. Що ж робити?" Вона трохи подумала і так відповіла: "З тобою справді щось негаразд. Але що саме, я сама не знаю. І що тобі робити, також не знаю. Я ще не спроможна зробити остаточний висновок щодо цього. Можу сказати тільки одне: краще почекай до двадцяти років. Потерпи до цього часу, а потім уже щось вирішуй".

Із цієї причини я вирішила дожити до двадцяти. Однак час збігав, а моє становище нітрохи не поліпшувалося. Навпаки, біль тільки посилювався. І тоді я зрозуміла лиш одне: біль загострюється з ростом тіла. Однак я терпіла його вісім років і намагалася бачити тільки світлі сторони життя. Нікому не скаржилася. Навіть у прикрий час завжди старалась усміхатися. Навчилася зберігати спокійний вираз обличчя навіть тоді, коли від болю не могла стояти. Ні сльози, ні скарги не зменшують болю. Від цього тільки почуваєшся ще нещаснішою. Завдяки таким зусиллям багато людей мене полюбило. Вони вважали мене тихою і приємною дівчиною. Я викликала довіру у старших і подружилася з багатьма однолітками. Якби не біль, то, мабуть, я не могла б нарікати на своє життя і свою молодість. Однак біль мене не покидав. Переслідував мене, немов тінь. Як тільки я на мить забувала про нього, він одразу з'являвся і завдавав удару де-небудь по тілу.

В університеті я закохалася в одного хлопця і на першому курсі, влітку, втратила незайманість. Але, як можна було сподіватися, я не відчула нічого, крім болю. "Потерпи трохи, звикнеш. А як звикнеш, перестане боліти", — заспокоювали подруги. Та насправді біль не проходив. Щоразу, коли я спала з цим хлопцем, від болю в мене сльози текли з очей. І я вирішила, що з мене досить. Одного дня я сказала йому: "Ти мені подобаєшся, але я більше не можу зносити такого болю". Він здивувався і сказав, що це якась дурниця. "Очевидно, в тебе якась психологічна проблема, — заявив він. — Трохи розслабся. Тоді біль зникне й тобі навіть стане приємно. Усі ж цим займаються. І в тебе нема підстав від цього відмовлятися. Просто ти не дуже стараєшся. Пестиш себе. На біль звалюєш усі свої проблеми. Оце твоє ниття нічого не варте".

Коли я це почула, мені терпець урвався, і я дослівно вибухнула: "А що ти знаєш про біль? Те, що я відчуваю, — не простий біль. Якого тільки болю я не зазнала! І коли я скаржуся, що болить, значить, мені справді боляче". Я пояснила йому докладно, що я досі пережила, але він майже нічого не зрозумів. Людина, яка не зазнала справжнього болю, абсолютно не спроможна збагнути, що це таке. І ми розійшлися.

І от надійшов мій двадцятий день народження. Цілих двадцять років я терпіла, сподіваючись, що одного дня настане світла переміна в моєму житті. Однак цього не сталося. Я занепала духом. Треба було вмерти раніше. Пішовши обхідною дорогою, я тільки продовжила свої муки.

Після цих слів Крита Кано глибоко вдихнула. На столі перед нею стояла тарілочка з яєчною шкаралупою і порожня чашка. На колінах лежав ретельно складений носовичок. Раптом, наче щось пригадавши, вона зиркнула на настільний годинник.

— Вибачте, — сказала вона тихим сухим голосом. — Я так заговорилася. І забрала у вас стільки дорогоцінного часу. Мені справді незручно.

Із цими словами вона стиснула в руці ремінець білої лакованої сумочки й підвелася з дивана.

— Почекайте хвильку, — поспішив я сказати. Мені не хотілося, щоб розповідь обірвалася на половині. — Про мій час не турбуйтеся. Я до самого вечора вільний. Може, розкажете все до кінця? Адже ваша розповідь на цьому не закінчилася, правда?

— Звісно, не закінчилася, — проказала Крита Кано. Вона стояла і дивилася на мене згори вниз, міцно стискаючи обома руками ремінець сумочки. — Те, що я вам досі розповіла, — це, так би мовити, лише передмова.

Попросивши її трошки почекати, я подався на кухню.