Хроніки Нарнії — 1. Небіж чорнокнижника - Сторінка 19

— Погляньте, он там, на тому кінці озера, видно пагорб. Вода така синя!

— Це має бути наше Місце, — дійшли висновку всі троє.

Полетун широкими колами почав опускатися нижче і нижче. Крижані скелі здіймалися чимраз вище. Щомиті повітря робилося теплішим та солодшим — дітям ледь сльози на очі не набігли. Тепер Полетун ковзав на своїх велетенських, завмерлих, здавалося, крилах і готувався до приземлення. Зелений пагорб стрімко наближався. За мить, дещо незграбно, кінь торкнувся ногами крутого узгір'я. Діти скотилися і попадали у теплу духмяну траву На щастя, ніхто не зазнав жодних ушкоджень. Трішки засапані, вони позводилися на ноги.

Від місця, де опинилася наша компанія, до вершини залишилося ще три чверті шляху, і вони одразу подерлися на маківку. (Не знаю, чи подужав би Полетун це урвище без своїх крил. Завдяки їм він зберігав рівновагу, як орел, що вмощується на шпилястій скелі.) Верхівка пагорба була оточена високою стіною із зеленого дерну. Там, усередині, за стіною, росли дерева. Гілля звисало назовні: листочки були зелені, а коли ними грався вітер, то здавалися блакитно-срібними. Діставшись до маківки, мандрівники обійшли зелену стіну геть довкола, доки надибали вхід — високу щирозлоту браму, міцно зачинену і звернену на схід.

Досі, гадаю, Полетун та Поллі сподівалися, що увійдуть до саду разом із Диґорі. Але тут ці сподівання розвіялися: ніколи ще вони не бачили такого таємничого місця. Воно було призначене тільки для вибраних — досить одного погляду, аби зрозуміти це. Тільки дурень міг плекати надію потрапити досередини, якщо його не було скеровано туди зі спеціальною місією. Диґорі одразу зметикував, що інші не зможуть увійти туди разом із ним, тож рушив далі сам.

Коли він підійшов упритул до брами, то побачив золоті та срібні літери, що були викарбувані на мій. Письмена повідомляли:

Увійди через злоту браму,

а як ні, то вертай назад.

Якщо зірвеш ти плід з цього саду,

не куштуй же його одразу —

іншим плід донеси без втрат.

Бо оті, хто його украдуть

чи пролізуть сюди через мур,

віднайдуть своє щастя, мабуть,

а разом із ним запопадуть

лише відчай сердечних мук.

"Не куштуй же його одразу, іншим плід донеси без втрат, — промовив сам до себе Диґорі. — Гаразд, ось так я і маю робити. Це означає, мабуть, що мені не слід тут нічого куштувати. Але я не розумію, до чого тут оце: "Увійди через злоту браму". Та ж хіба останній бевзь полізе через стіну, якщо можна увійти через браму! Але як вона відчиняється?"

Він поклав руку на ворота і вони легко відхилилися, відкриваючись досередини. Обидві стулки рухались на завісах без найменшого скреготу.

Тепер, коли він зміг зазирнути в саме осереддя таємниці, усе це здалося ще більше таємничим. Диґорі дуже повільно, урочисто ступив уперед, роззираючись навсібіч. У саду було надзвичайно тихо, не чути й шелесту листя. Навіть фонтан, що вигравав посеред саду, плюскотів ледь чутно. Звідусіль струмували чудові пахощі. Це було щасливе місце, але й дуже поважне.

Хлопець одразу впізнав потрібне дерево: воно росло в самому центрі саду і лиш на ньому висіли великі срібні яблука — такі променисті, що відкидали сяйво у найдальші закутки, куди навіть сонце не сягало. Диґорі рушив до яблуні, зірвав одне яблуко і поклав до нагрудної кишені свого норфолцького піджака. Проте він не втримався від спокуси оглянути і понюхати плід, перед тим як сховати.

Ох, ліпше би він цього не робив: зненацька хлопця охопила страхітлива спрага та голод і ним оволоділо пристрасне бажання скуштувати забороненого плоду. Диґорі похапцем сховав його до кишені, але ж довкола було повно інших плодів. Хіба це злочин, якщо він скуштує одне яблуко? Зрештою, подумав хлопець, ті письмена на брамі не обов'язково мали означати наказ. Вони могли бути тільки своєрідною порадою… а хто ними серйозно переймається? А навіть якщо це і справді наказ, то хіба порушив би його хлопець, з'ївши одне яблуко? Він же не відмовляється виконати ту частину, що веліла: "Іншим плід донеси…"

Вагаючись, Диґорі підвів очі догори і глянув на верхівку дерева. Там, просто над хлопцем, на гілці вмостилася дивовижна птаха. Схоже було, що вона заснула, хоча, може, і не зовсім: крізь ледь помітну щілинку між повіками одне око все ж стежило за тим, що діється внизу. Птаха була більшою за орла, мала шафранові груди, голову увінчував яскраво-червоний гребінь, а хвіст вигравав багрянцем.

— І я ще раз пересвідчився, — казав згодом Диґорі, розповідаючи цю історію іншим, — що не можна втрачати пильності у таких чарівних місцях. Адже невідомо, хто чи що може за вами спостерігати.

Однак я впевнений, що Диґорі не зірвав би для себе яблука за жодних обставин. Такі правили, як "не вкради", мені здається, втовкмачувалися у хлопчачі голови в ті часи ліпше, ніж тепер. А втім, ніколи не можна бути у чомусь певним до кінця.

Диґорі саме повернувся, аби рушити назад до воріт, і затримався, щоб востаннє поглянути довкола. Та й закляк, мов громом уражений. Він був не сам! Там, за кілька ярдів од нього, стояла чаклунка! Вона якраз викинула геть, недогризок яблука, яким щойно ласувала. Дивно, але сік яблука був доволі темним і жахливою плямою розплився навколо її рота. Диґорі одразу здогадався, що чаклунка перелізла через мур. У цей момент хлопець почав усвідомлювати прихований зміст останніх рядків, у яких ішлося про сповнення найпотаємнішого бажання та про відчай і безнадію потому. Адже чаклунка виглядала дужчою і величнішою, ніж будь-коли, і навіть, можна сказати, тріумфувала, проте обличчя її було крейдяно білим як у мерця.

Усі ці думки миттєво промайнули у голові Диґорі. Далі він узяв ноги на плечі і щодуху помчав до поріг. Та чаклунка метнулася за ним. Як тільки він вискочив назовні, брама сама по собі зачинилася. Це дало змогу хлопцеві відірватися від переслідування, але ненадовго. Поки він добігав до друзів і гукав до них: "Поллі, швидше! Полетуне, злітай!" — чаклунка чи то перелізла через стіну, чи то перестрибнула її і знову його наздоганяла.

— Ані руш, стій на місці, — вигукнув Диґорі, обернувшись обличчям до неї, — інакше ми всі зникнемо. Не підходь ні на крок.

— Дурний хлопче, — заговорила чаклунка, — чого втікаєш від мене? Я не завдам тобі шкоди. Якщо не спинишся і не вислухаєш мене тепер, то втратиш знання, які можуть зробити тебе щасливим на все твоє життя.

— Досить, я не бажаю слухати про це, — відповів Диґорі. Та він слухав.

— Я знаю, яке доручення ти повинен виконати, — продовжувала чаклунка, — бо то я була минулої ночі поряд із вами і чула всі ваші розмови. Ти зірвав плід із того саду. Він у твоїй кишені. І ти збираєшся, не скуштувавши, принести його левові? Щоб він з'їв його, щоб він його використав? О простота, о глупота! Та ти хоч здогадуєшся, що то за плід? Тоді я розповім тобі. Це яблуко молодості, яблуко життя! Я знаю, бо скуштувала його й одразу відчула у собі такі зміни, які говорять мені, що ніколи не постаріюся і не помру Покуштуй його, хлопче, покуштуй. І ми з тобою житимемо вічно, і будемо королем та королевою всього цього світу… або твого, якщо забажаємо туди повернутися.

— Ні, дякую, — відповів Диґорі. — Не знаю, чи так уже схочеться мені нескінченного існування, коли всі, кого я люблю, вже повмирають. Ліпше проживу належне мені життя, помру і піду на небо.

— А як твоя мама, яку ти, кажеш, дуже любиш?

— Але нащо їй те яблуко? — запитав Диґорі.

— Ти що, вдаєш дурня чи не розумієш, що один-єдиний шматочок того яблука зцілить її? Воно у твоїй кишені. Ми тут самі, а лев далеко. Скористайся своєю магією і повертайся у свій світ. За хвилину ти вже будеш біля маминого ліжка і віддаси їй яблуко. За п'ять хвилин ти побачиш здоровий рум'янець на її обличчі. Вона скаже тобі, що біль полишив її. Потім скаже, що почувається ліпше. А далі засне міцним здоровим сном… Подумай про це. Кілька годин солодкого природного сну без болю, без снодійного. А наступного дня тільки й розмов буде про її чудесне зцілення. Незабаром вона цілком одужає. Все знову буде чудово! У твою домівку знову повернеться щастя! Ти будеш таким, як інші хлопчаки.

— О! — зсудомлено видихнув Диґорі і схопився рукою за голову. Хлопець розумів, що тепер перед ним постав найжахливіший вибір.

— Що зробив для тебе лев, що ти став його рабом? — не вгавала чаклунка. — І що він зможе заподіяти тобі, коли одразу втечеш у свій світ? А що подумала б твоя мама, якби знала, що ти міг звільнити її від болю і повернути назад до життя, міг урятувати від розриву серце свого бідолашного батька, але не захотів… і все задля того, аби ви конати доручення дикого звіра, до якого тобі немає жодної справи, у геть невідомому світі?

— Я… я не думаю, що він дикий звір, — у хлопця пересохло в горлі. — Він… я не знаю…

— Та він навіть гірший, — наполягала чаклунка. — По-глянь, що він уже зробив із тобою, поглянь, яким безсердечним ти став. Таке діється з кожним, хто його слухає.. Жорстокий, безжалісний хлопчисько! Ти радше дозволиш матері померти, аніж…

— О, припиніть, — нещасним, захриплим голосом перебив Диґорі. — Ви що, думаєте, я не бачу? Але ж я… я обіцяв!

— Так, але ти не усвідомлював, що обіцяв. І ніхто тут не може стати тобі на заваді.

— Мама може, — відповів Диґорі, ледве вимовляючи слова. — Вона б так не вчинила… вона дуже суворо ставиться до виконання обіцянок… і до крадіжок… і до всіх таких речей. Вона б мені цього не радила, напевно… якби була тут.

— Але ж їй не конче знати, — дуже солодко заперечила чаклунка (годі навіть було подумати, що хтось із таким лихим обличчям міг так солодко говорити). — Ти міг би не розказувати їй, звідки у тебе це яблуко. І батькові не обов'язково знати. Ніхто у твоєму світі не мусить знати всієї історії. Та й, зрештою, можеш не брати зі собою назад оте мале дівчисько.

Ось тут чаклунка і припустилася своєї фатальної помилки. Бо, зрозуміло, Диґорі знав, що Поллі може вибратися звідси за допомогою своїх перстенів так само легко, як і він за допомогою своїх. Але ж чаклунка про це не здогадувалась. І припущення, що він може покинути Поллі напризволяще, раптом виявило: все, про що говорила чаклунка, насправді було фальшивим і облесливим. Навіть попри усе страждання, голова Диґорі вмить просвітліла і він озвався інакше, набагато впевненіше:

— Послухайте, а звідки це все Вам відомо? З якого дива Ви раптом так ніжно полюбили мою маму? Що це, в біса, відбувається? Що за гру Ви провадите?

— Браво! Молодець, Диґу, — прошепотіла йому на вухо Поллі.