Хроніки Нарнії — 4. Принц Каспіан - Сторінка 3

- Клайв Степлз Льюїс -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

То була маленька шахова фігурка, а саме кінь. Звичайна за розмірами та незвичайна за вагою, бо відлита вона була зі щирого золота, а в очах палали рубіни, точніше лише один, бо інший випав та десь загубився за довгі віки.

– Дивіться-но, – скрикнула Люсі, – він як дві краплі води схожий на того, що був у наших королівських шахах – тих, якими ми грали в Кейр-Паравелі.

– Не журися, Сью, – спробував утішити старшу сестру Пітер.

Але та була невтішна.

– Та як мені не журитися, згадуючи ті щасливі часи! Як ми грали у шахи з фавнами та з дружніми велетами! А які пісні нам співали русалки! А яка ладна була в мене конячка-а-а!

– Годі рюмсати, поміркуймо тверезо! – вже іншим тоном – рішуче – мовив Пітер.

– Про що тут міркувати? – здивувався Едмунд.

– Невже ніхто досі не здогадався, куди нас занесло?

– Ой! – підхопила Люсі. – Увесь цей час я відчувала, що тут криється якась загадка, невже ти її розгадав?

– Ану, кажи вже, Пітере! – додав Едмунд.

– Гаразд, – Пітер огледів присутніх і зробив паузу, – ми з вами на руїнах Кейр-Паравеля.

– Стривай-но, – заперечив за всіх Едмунд. – З якого дива?! Озирнися навколо – тут усе лежить у руїнах уже не одне століття! Коло самісіньких воріт стоять дерева заввишки з фортечний мур! А камені скрізь поросли мохом і лишайником! Тут ніхто не жив принаймні років триста, якщо не більше!

– Припустімо, – прийняв зауваження Пітер. – Із цим і справді заковика. Але залишимо це поки що осторонь. Слідкуйте за моїми міркуваннями. Пункт перший: ця зала точнісінько така сама за розмірами та розташуванням, що й зала у Кейр-Паравелі. Тільки уявіть собі дах над головою, підлогу, мощену мозаїкою замість бур'яну, та гобелени замість голих стін – і у вас складеться повна картина королівської трапезної!

Ніхто не зронив ані слова.

– Пункт другий: колодязь! Він саме там, де був і наш: поруч із південним валом. А хіба він відрізняється від нашого за розмірами чи, може, муруванням?

Усі мовчали.

– Тепер, по-третє. Сьюзан знайшла шахову фігуру… Лу, хіба ж ти сама не казала, що вона схожа на ту, що з наших шахів, як дві краплі води?

У відповідь Люсі мовчки кивнула.

– І, нарешті, четверте. Усі пам'ятають той день, коли до нас прибули посланці від остраханців? Добре. Нумо, згадайте, а що ми робили того дня вранці? Авжеж – висаджували молоді яблуньки. А де? Саме за північною брамою замку. Ще й більш од того, пам'ятаєте, проводирка лісових духів, дріада Помона, власноруч наклала чари на молоді деревця, аби ті краще росли і не хворіли, а яблука були рясні та здорові? Якщо ви не забули, то ямки для саджанців копали дуже кумедні, але працелюбні землекопи – хто то був? Саме так – кроти! А завершивши роботу, старійшина усіх кротів, сам Лілелап Кроткий, опираючись на лопату, мовив: "Згадайте моє слово, ваші величності, цей сад колись ще дуже здивує і порадує вас своїми плодами!" Хіба ж він не мав рації?

– Мав, мав! – заплескала в долоні Люсі.

– Стривай-стривай, – похитав головою впертий Едмунд. – Щось тут не складається. Як таке може бути? Ми саджали молоді дерева вздовж муру, а тут вони – геть скрізь і навіть у воротах. Якому ж дурню, дозвольте спитати, спало на думку встромити саджанець просто посеред воріт.

– Авжеж, ніякому, – погодився Пітер. – А що як за довгі роки недоглянутий сад здичавів та розрісся до самих воріт?

– Припустимо, – ніяк не вгавав Едмунд, – хай так! Але ж Кейр-Паравель ніколи не стояв на острові.

– Я й сам уже думав про те, – відкинув Пітер. – І ось що гадаю: Кейр-Паравель спорудили на півострові. А півострів – це вже острів на половину, за визначенням. Чи не так? Чому б не припустити, що за довгі роки трапилося щось таке, чого ми поки що не знаємо? Наприклад, із невідомої причини знадобилося прорити канал?

– Теж мені скажеш, – одразу знайшовся Едмунд. – З якої ж такої причини треба проривати канал? Чи раптом не тому, що в замку з'явилися примари?

– Ой! – разом зойкнули дівчатка.

– Хвилиночку, навіть півхвилиночки, і я розвію усі забобони, – заспокоїв їх Едмунд. – Не може бути того, чого бути не може! Ось ти, Пітере, стверджуєш, що все буцімто змінилося з того часу, як ми востаннє були в Нарнії, та забуваєш, що відтоді промайнув один лише рік. А ти намагаєшся переконати нас у тому, що усього за рік із маленьких паростків можуть вимахати великі дерева, а замки, що будуються на віки, вщент розвалюються, і все таке інше. Але ж це суперечить здоровому глузду!

Високовчений спір міг тривати до ночі, коли б не втрутилася маленька Люсі.

– Послухайте, – нагадала вона, – якщо це таки Кейр-Паравель, то просто за моєю спиною у стіні мають бути двері, за якими є хід до скарбниці замку.

– Залишається сподіватися, що ніяких дверей там немає, – промовив Пітер, однак підвівся зі свого місця й уважно обдивився стіну.

Стіна була рясно оповита плющем.

– Ну що ж, подивимося, – звівся на ноги Едмунд, вибрав з оберемка хвацький дрючок та заходився лушпарити по зеленій завісі плюща, за яким була стіна. "Киш-киш" – влучав дрючок по плющу, "так-так" – стукав дрюк по стіні. Поволі "так-так" лунало частіше й частіше, аж раптом почувся якийсь новий, гучний відгомін, схожий на глибокий кашель – "кх-кх".

– Що за чортівня! – не витримав добре вихований Едмунд.

– Помітив, де саме? Треба обідрати плющ біля того місця, – запропонував Пітер.

– Може, не треба, хлопці?! – заблагала Сьюзан, імовірно згадавши про примар. – Може, краще дочекаємось ранку? Якщо нам тут коротати ніч, мені б дуже не хотілося мати за спиною дірку, у якій невідомо що ховається у сирості й темряві. Облиште вже! Ніч надворі!

– Як ти можеш, Сьюзан? – присоромила сестру Люсі.

А хлопці, ті й поготів не звертали уваги на її благання. Едмунд уже обдирав плющ руками, а Пітер шматував складаним ножичком, та так завзято, що майже одразу зламав лезо. На щастя, в Едмунда знайшовся ще один, і тепер уже він шматував плющ ножичком, а Пітер – обдирав руками. Удвох вони швидко наскирдували велику купу плюща на подіумі й таки визволили двері з зеленого полону.

– Звісно, зачинені, – буцнув двері ногою Пітер.

– Так, але відсиріла деревина неминуче перетворюється на порохно, – зауважив Едмунд. Ми її хутко розіб'ємо – та на скіпки до багаття!

Утім, чи то порода виявилася міцнішою, ніж гадалося, чи то втома брала своє, але, коли в дверях з'явився отвір, у який спроможний був пролізти маленький хлопчик, у залі вже зовсім стало темно, а в небі вигулькнули перші великі зорі. І не тільки Сьюзан проймав холод від єдиного погляду на чорну діру, з якої тхнуло сирістю та невідомістю.

Та попри все хлопці були настроєні рішуче. Вони струшували з себе деревний пил та потирали долоні, готуючись до спуску.

– Черга за смолоскипом, – коротко сказав Пітер.

– Може, все ж таки не варто? – знову спробувала відмовити хлопців Сьюзан. – Еде, ти ж сам казав…

– Мало що я там казав, – відповів Едмунд. – Раніше казав, а тепер не кажу. Я й досі не розумію, як таке може бути, але незабаром усе з'ясується. Ти як, Пітере?

– Треба дивитися правді в очі: ми в Нарнії і тепер йтимемо до кінця. Вважатимемо це нашим королівським обов'язком. Це стосується й тебе, королево Сьюзан. Як можна спати, коли у тебе, так би мовити, під боком нерозгадана таємниця!

Із цими словами він витяг з оберемка суху гілляку та сунув її у полум'я – розпалити. Та тут треба визнати, що смолоскипи з гілок виявились негодящі: коли їх тримаєш палаючим кінцем догори, вони надто швидко згасають, а коли донизу, то дим застує очі, а вогонь обпалює пальці. Саме тому дослідники темних закутків вважають за краще мати напоготові звичайнісінький електричний ліхтарик із новою батарейкою. На щастя, саме такий ліхтарик знайшовся в Едмунда – тиждень тому йому подарували ліхтарик на день народження. Як виявилося, своєчасно. Саме ліхтарик і визначив черговість спуску: першим ішов сам Едмунд, слідом – Люсі, за нею – Сьюзан, замикав тили Пітер.

– Тут сходинки, і я стою на верхній, – чомусь пошепки проказав Едмунд, тільки-но опинившись за дверима.

– Починай відлік! – крикнув у глиб підземелля Пітер.

– Одна, дві, три… – Усе глибше долинав із-під землі голос Едмунда, аж доки знизу врешті-решт не пролунало, – шістнадцять! Це остання!

– Отже, це й справді Кейр-Паравель, – мовила Люсі. – Там сходинок було саме шістнадцять.

Більше нічого не сказали, доки всі не з'юрмилися коло останньої сходинки. Тоді Едмунд повів ліхтариком по стінах, і всі разом тільки й зітхнули: "Ох!". Ніяких сумнівів не залишилось: вони й справді стояли у скарбниці Кейр-Паравеля – замку, з якого правили колись великою державою, яка називалася Нарнія. З обох боків вузького проходу (такий, зазвичай, залишають в оранжереях) через рівні проміжки стояли лицарські обладунки, у яких, здавалося, стояли на чатах невсипущі вартові, що, не виказуючи себе ані рухом, пильно слідкували за кожним захожим через прорізи у забралах – чи не зазіхне хтось на королівські скарби? А скарби у скарбниці були незлічені: і коштовні браслети, і персні, і намиста з перлин, і підвіски з діамантами, і діамантові діадеми, і завушниці з рубінами, і золоті кубки, і срібні тарелі, і тонкої роботи ланцюжки та інші ювелірні прикраси й неграноване дорогоцінне каміння – смарагди, топази, аметисти, карбункули та, знов-таки, рубіни й діаманти, один від одного більший – воно лежало навалом у купах, наче щойно зібрана бульба. На підлозі під полицями стояли важкі дубові скрині, оковані залізом, із великими підвісними замками. За скринями біліли вихоплені світлом ліхтарика могутні слонячі бивні. Утім, усе вкривав товстий шар пилу, тож дітлахи й самі навряд чи упізнали б у тих звалищах коштовності, якби їм не було достеменно відомо, що це саме скарби. Як не дивно, все залишалося на тому самому місці, як у той день, коли вони повернулися до Англії. Усе це здавалося водночас таємничим та незбагненним, якщо навіть не лячним, як та небезпека, про яку здогадуєшся, але не знаєш, звідки її чекати. Не дивно, що в тиші підземелля діти заклякли в мовчанці й, як їм здавалося, чути було тільки їхнє важке дихання та калатання їхніх сердець.

Поволі всі прийшли до тями і тепер проходжали склепінчастими коридорами підземелля, роздивляючись та здмухуючи пил зі скарбів.