Хроніки Нарнії — 6. Срібне крісло - Сторінка 6

- Клайв Степлз Льюїс -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

І коли вдома проходить, скажімо, рік, тут спливають десятиріччя. Мені про це розповідали ще Певенсі, та я, дурень такий, геть про те забув. Отже, з того часу як я був тут востаннє, пройшло років, може, сімдесят! Отже, повернувся я лише за рік, а побачив Каспіана вже глибоким стариганом.

– То король і був твоїм давнім приятелем? – жахнулася Джил.

– Саме так, – сумно відповів Юстас, й від одного погляду на нього Джил розбирав жаль. – Кожен уважав би за честь мати такого приятеля, як він! Але, коли ми бачилися востаннє, він був хіба що на кілька років старший за мене! І як же воно тепер бачити перед собою старого із сивою бородою та згадувати той незабутній ранок, коли ми разом висаджувалися на Самотніх островах або коли билися із морським змієм! Це навіть гірше, ніж примчати бозна-звідки до старого друга, а потрапити лише на його могилу.

– Припини! Негайно! – тупнула ніжкою Джил. – Усе набагато гірше, ніж ти собі уявляєш! То був перший знак – і ми його проґавили, розумієш?!

Та Бяклі нічого не розумів. Тільки тепер Джил пригадала, що й досі не спромоглася розповісти Юстасу про свою зустріч з Асланом, про чотири знаки та мету всієї подорожі: знайти зниклого принца.

– От і виходить, – завершила вона свою розповідь, – що старого друга ти зустрів, а Асланів наказ не виконав! Не лише до нього не підійшов, а ще й геть його не впізнав! Ось так ти й прогледів перший знак!

– Але ж я нічого не знав!

– От якби ти хоч раз вислухав мене, не затикаючи мені рота, – усе було б гаразд!

– А ти… якщо б ти з самого початку не вигадала нічого кращого, як ото клеїти дурня на краю прірви – ти хоч розумієш, що майже відправила мене на той світ, повторюю – на той світ! – то хто б говорив! Коли б не твоя дурість, ми обоє спокійнісінько прилетіли б сюди разом і обоє знали б, що й до чого!

– Але ж я тільки припускаю, що першим, кого ти угледів, був саме король, – почала виправдовуватися Джил, – а насправді ти міг зустріти кого завгодно! Ще невідомо, скільки ти тут стовбичив наодинці – може, годину, а може, й більше. Тож пригадуй!

– А тут і пригадувати нічого, – вирішив не перейматися спогадами Юстас, – бо ти з'явилася за хвилину після мене! Мабуть, на тебе дмухали дужче, аби надолужити згаяне з твоєї ж провини!

– Ой, лишенько, який же ти злопам'ятний нудьгар! – скипіла Джил, аж раптом зойкнула: – Ой, а це що таке?!

А це пролунав замковий дзвін, який сповіщав, що настав час вечері, і, таким чином, дружня бесіда, що от-от загрожувала перетворитися на безглузду сварку, на тому мала й припинитися. Тим паче, що за цілий день обоє сперечальники добряче зголодніли.

Треба визнати, що вечеря у трапезній залі перевершила всі сподівання. Джил такого собі й уявити не могла. Юстас – і той! – дарма що був у Нарнії не вперше, а теж був вражений нарнійською гостинністю (хоча не забуваймо, що під час своєї першої подорожі він майже не залишав корабель). Склепіння зали прикрашали стяги, а кожна переміна страв супроводжувалася звуком мисливського рогу та боєм литавр. Супи були такі, що слинки течуть навіть від згадки про них; риба, райдужні товстопузики, щойно з моря; а павичина, а запечена оленина, а пироги, а різноманітні морозива, а желе, а фрукти з горіхами! І що вже казати про усілякі напої, від наливок до морсів! Навіть Юстас пожвавішав і визнав, що все було "те що треба". Після трапези вперед вийшов сліпий лірник і заспівав старовинну баладу про королевича Кора й Аравіс та їхнього вірного скакуна Ігого, що, до речі, звалася "Пісня про коня та його хлопчика". У цій пісні йшлося про події сивої давнини, золотої доби Нарнії, про остраханців та усіх інших, з ким стикалися нарнійці в той час, коли країною правив великий король Пітер, а правив він саме звідсіля, зі славетного замку Кейр-Паравель (ця пісня варта того, аби її вислухати від початку й до кінця, та, на жаль, не маємо часу переказати її вам).

Після насиченого вечора гості поверталися до себе, ледь-ледь несучи ноги та позіхаючи на кожному кроці.

– Гадаю, вночі на нас чекає міцний сон, – так Джил підсумувала багатий на події день. Що іще раз доводить, що ніхто не спроможний передбачити, що трапиться далі.

Розділ 4

Пташиний базар або совиний парламент

Як це не дивно, але що більше вам кортить спати, то довше ви не можете дістатися до ліжка, особливо якщо вам неабияк пощастить, і у вашій кімнаті палатиме вогонь у каміні. Джил відчувала, що в неї навіть не стане сил зняти із себе одежу, якщо вона перед тим не перепочине перед вогнищем. А варто їй було присісти, як вставати більше не хотілося. Вона вже разів зо п'ять промовила до себе: "Треба лягати", коли її змусив здригнутися раптовий стукіт у вікно.

Вона піднялася, відсунула фіранку та спершу не побачила в непроглядній темряві нічого. Вона аж підскочила від несподіваності та позадкувала, коли щось дуже велике з грюкотом налетіло на вікно. "А що як у цих краях водяться велетенські нічні метелики? Бр-р-р…" – припустила із деяким занепокоєнням Джил. Але ось загадкова істота повернулася, і цього разу Джил помітила дзьоб – саме ним істота стукала у вікно. "То якийсь величезний птах, – вирішила Джил. – Чи то орел чи що?" Вона не надто жадала бачити нині будь-кого, хай там навіть орла, та все ж прочинила вікно й визирнула в ніч. Негайно ж із гучним шурхотінням істота спустилася на підвіконня і завмерла, займаючи собою майже весь віконний отвір, тож Джил навіть довелося ступити крок чи два назад, щоб птаху було місце. То був пугач.

– Тихіше, тихіше! Пугу-пугу, – замість привітання прогукав птах. – Тихіше, не шуміть. Скажіть, чи правду ви казали щодо того, що вам належить зробити?

– Знайти зниклого принца? – перепитала Джил. – Так, самісіньку правду.

І їй пригадалися Левів голос та вираз його обличчя – вона мало не забула їх за усім тим бенкетуванням та оповідками в палаці.

– Добре! – кивнув пугач. – Тож нема чого гаяти час! Треба негайно ж вирушати. Я полечу розбуджу іншу людину й негайно ж повернуся по вас. А вам тим часом не зайве було б перевдягнутися із придворних одеж у щось більш слушне в подорожі. Я обернуся – не встигнете навіть і двічі "пугу" проказати. Пугу!

І, не чекаючи на відповідь, зник у ночі.

Коли б Джил була більш звикла до пригод, вона, певно, не прийняла б слова пугача на віру, але їй і на думку не спало сумніватися: слова про майбутню опівнічну втечу геть відігнали сон. Вона переодяглася у свій светр і шорти – до пояса пристебнула похідний ножичок, який міг статися у нагоді, – і прихопила із собою ще кілька речей, що залишила в кімнаті дівчинка із тонким волоссям. Обравши із купи речей коротенький плащ ледь нижче колін із капюшоном ("Не буде зайвим, якщо піде дощ", – подумала вона), кілька носовичків та гребінець, вона нарешті всілася та стала чекати на пугача.

Коли очі в неї вже зовсім заплющувалися, пугач повернувся.

– Ми готові, – оголосив він.

– Краще йдіть попереду, – попрохала Джил. – Я ще не дуже-то запам'ятала всі закутки та переходи.

– Пугу-пугу! Ти що? – здивувався пугач. – Ніхто не збирається пробиратися замком. Так не згодиться. Ми полетимо – лізь мені на спину!

– Ох, – видихнула Джил, роззявивши рота від не дуже приємної несподіванки; вона аж ніяк не була певна, що їй кортить подорожувати таким шляхом. – Хіба я не заважка для вас?

– Пугу-пугу! Я вже переніс іншого! Нумо! Тільки спершу погасімо лампу!

Варто їм було загасити світло, як нічний простір у вікнині одразу здавався не таким темним – уже не чорним, а сірим. Пугач злетів на підвіконня та став обличчям до ночі, розпрямивши крила. Джил здерлася на його коротке товстеньке тільце та всіслася на спині, сховавши коліна під крилами та обхопивши птаха якомога міцніше. Його пір'я було м'яким та напрочуд теплим на дотик, але схопитися не було за що. "Цікаво, яким видався Бяклі той переліт?" – тільки-но подумала вона, та птах моторошно ухнув униз із підвіконня, потім вирівнявся – крила його залопотіли, а в обличчя дівчинці дмухнуло неабияк холодне та вологе нічне повітря.

Було набагато світліше, ніж вона очікувала, і, хоча небо захмарилося, навколо місяця лишалась блідо-срібляста ділянка. Поля, понад якими вони пролітали, видавалися сірими, а дерева – чорними. Повівав вітер – не легкий нічний бриз, а той притишений тривожний вітерець, що передвіщає близький дощ.

Пугач круто розвернувся, так що тепер палац, у якому світилися лише кілька вікон, лежав прямо попереду. Прямуючи на північ, вони пролетіли над ним і перетнули річку. Відчутно схолодніло, і Джил здалося, що вона помітила біле відображення пугача в темних водах ріки під ними. Невдовзі вони промайнули північний берег річки й полетіли над залісненими землями Нарнії.

Раптом пугач клацнув дзьобом, схопивши на льоту щось невидиме Джил.

– Будь ласка, не робіть так більше, – заблагала дівчинка. – Не робіть різких рухів! Ви мало не скинули мене додолу!

– Прошу вибачення, – чемно відповів пугач. – Закортіло нашвидкуруч поласувати кажаном. У польоті немає нічого більш поживного за гарного товстенького кажанчика. Чи не бажаєте скуштувати? Можу й вам спіймати.

– Ні-ні, дякую, – здригнувшись, поспіхом відповіла Джил.

Вони дещо знизилися, і тепер перед ними непроглядною чорною плямою виокремлювалася на тлі синювато-сірої ночі якась споруда. Джил ледь встигла розгледіти, що то вежа – місцями зруйнована та, як їй здалося, поросла плющем, – коли їй довелося мимоволі пригнутися, аби не зачепити головою арку вікна. Пугач не без зусиль пролетів у оповитий плющем та затягнутий павутинням віконний отвір, і зі свіжої сіруватої ночі вони потрапили в темну кімнатку на самій верхівці вежі. Повітря всередині було сирим та задушливим, і щойно вона зісковзнула зі спини пугача, як уже здогадалася (як воно завжди виходить), що натовп усередині зібрався чималий. З усіх боків чулося: "Пугу-пугу!", тож виходило, що навколо з'юрмилися самі сови. Джил навіть зітхнула з полегшенням, коли знайомий їй голос промовив:

– То ти, Поул?

– А то ти, Бяклі? – спитала у відповідь Джил.

– Тож, – почав Сизокрил, – гадаю, усі зібралися. Можемо розпочинати засідання совиного парламенту.

– Хвилинку, – пролунав у темряві голос Бяклі. – Спершу дайте-но сказати мені!

– Угу-угу, – заохотливо запугукали з усіх боків сови, а Джил лише й мовила: "Валяй!"

– Ось що, хлопці та дівчатка, тобто, пугачі та сови, – почав Юстас, – сподіваюся, усі знають, що в молоді свої літа король Каспіан Десятий здійснив плавання до східного краю світу.