Хроніки Нарнії — 7. Остання битва - Сторінка 19

Ошелешений супротивник на якусь мить застиг. А Тіріан пірнув під ятаган, який просвистів у нього над головою, й опинився поруч з Рішдою. Обома руками він ухопив його за пояс і рвонув таркаана слідом за собою. Таким і був його останній крок.

– Ввійди й зустрінься з Ташем! – крикнув він наостанок.

Почувся розкотистий гуркіт, земля здригнулася, і так само, як із Крутем, пітьму осяяло сліпуче світло.

Надворі остраханці залементували: "Таш! Таш!" Хтось навіть забарабанив у двері; проте рятувати начальника не кинувся ніхто. Якщо вже той придався Ташу, то так тому і бути. Решта на зустріч із Ташем не поспішали.

А Тіріан мить-другу не міг збагнути, ані де він, ані що з ним, ані навіть – хто ж він взагалі такий. Потім він покліпав повіками. Усередині, як виявилося, було не так уже й темно, як здавалося знадвору. Навпаки – усе було яскраво освітлено, від чого очі закліпали самі собою.

Він обернувся подивитися на Рішду, але той не удостоїв його поглядом. Рішді було не до нього. Рішда заволав щосили, тицяючи пальцем кудись уперед, потім затулив обличчя руками й упав ниць, не піднімаючи голови. Тіріан подивився туди, куди тицькав пальцем Рішда, і все зрозумів.

До них сунуло щось, хай і не настільки величезне, як те, що бачили з вежі, проте набагато більше за будь-яку людину, словом, та сама істота. А були у неї: голова грифа, чотири руки, розверстий пташиний дзьоб та палаючі очі. Із дзьоба випорснули слова, схожі на клекіт.

– Ти викликав мене до Нарнії, таркаане Рішда. І ось я тут. Що ж скажеш ти мені?

У відповідь ні звуку, і навіть голови Рішда не підвів. Його трясло, наче від гикавки. Що ж, сміливець у бою, він розгубив до половини свою хоробрість, коли в його голові зародився здогад, що Таш – зовсім не довільна вигадка. Нараз нагнувшись, буцімто курка, щоб дзьобнути черв'яка, Таш підхопив таркаана Рішду під пахву правої з верхніх рук. І втупив своє застигле око в Тіріана. Для цього довелося повернути голову, бо прямо перед собою птах дивитися не може. Та тієї самої миті десь з-за спини у страшного птаха почувся могутній та спокійний, неначе рокіт морського прибою в розпалі літа, голос:

– Йди геть, чудовиську, й забирай свою законну здобич із собою; в ім'я Аслана і батька його, владики сущого!

Мить – і чудовисько зникло, несучи у пазурах таркаана Рішду. А Тіріан узявся озиратися по боках, намагаючись вгадати, чи не почувся йому цей голос. І тут серце його забилося сильніше, ніж навіть під час битви.

Перед ним стояли сім королів і королев Нарнії у блискучих шатах; на королях до того ж поблискували кольчуги тонкого плетива, а в руках сяяли оголені мечі.

Тіріан ґречно вклонився і хотів був сказати щось таке, що пасує зустрічі, та наймолодша з королев зненацька засміялася. Тіріан придивився й охнув від подиву. Прекрасною юною королевою була не хто інша, як Джил. Але ця Джил була зовсім не такою, якою він запам'ятав її в останньому бою: замурзане лице, у патьоках сліз і бруду, у старенькій сукенці, що сповзла з плеча; ні-ні, від цієї Джил віяли прохолода та свіжість, немовбито вона щойно вийшла з королівської купальні. Спочатку видалося, ніби вона раптово подорослішала, а потім він про себе вирішив, що ні, потім його знову опанували сумніви, і так, вкінець заплутавшись, він облишив про це думати. Тим більше, що він упізнав наймолодшого з королів. Ним був, безперечно, Юстас, який перемінився так само, як і Джил.

Та тут уже Тіріан відчув незручність, позаяк негоже королю з'являтися перед людьми в крові та бруді, у поту та порохняві битви. Але не встиг він про те й подумати, як відчув, що теж змінився. Він шкірою відчув чистоту та свіжість, а коли глянув додолу, то обімлів: на ньому були шати, що він і сам би одягнув для урочистостей у Кейр-Паравелі. (Це жодним чином не означало, що йому було в них незручно – в Нарнії вміли і шити, і кроїти так, що б красиве водночас було зручним, і це при тому, що тут ніхто і гадки не мав про такі штуки, як крохмаль, фланелева підбивка або тугі хитрі резинки та підв'язки.)

– Сір, – сказала Джил, виходячи вперед і зробивши чудовий реверанс, – дозвольте мені представити вас Пітеру, Великому королю Нарнії.

Тіріану не довелося ані довідуватися, ані перепитувати, хто з королів верховний, оскільки він знав його і так, з пам'яті колишнього сну; та наяву лик короля був сповнений не примарної, а земної шляхетності. І Тіріан ступив крок уперед, схилив коліно і поцілував руку верховного короля Пітера.

– Бажаним гостем будеш ти в моєму серці, – сказав він.

І Великий король підняв його з колін і розцілував в обидві щоки, як це й заведено у королів. Потім представив старшій королеві, яка хоч і називалася "старшою", та не мала ані зморшок на чолі, ані сріблястого пасма серед густого волосся – нічого такого, що видавало б у ній "давній" вік.

– Сір, це леді Поллі, – відрекомендував її Пітер, – вона була тут, у Нарнії, у перший день творіння, коли, за словом Аслана, стали рости дерева й заговорили звірі.

Потім він підвів Тіріана до могутнього воїна з довгою, по груди, бородою, чий лик був сповнений мудрості.

– Це, – він мовив, – брат наш, король Едмунд. А поруч – королева Люсі, моя сестра.

– Сір, – коли всі були названі йому, наважився запитати Тіріан, – коли я прочитав всі хроніки і правильно їх зрозумів, то тут, серед вас, не вистачає ще однієї сестри. У вашої величності була ще сестра, то де ж королева Сьюзен?

– Сестра наша, – відповів Пітер коротко і суворо, – вже не з нами.

– Вона сама давно вже відреклася, – відповів за нього наймудріший Юстас, – і скільки ми не намагалися заговорити про Нарнію, вона щоразу відмахувалася: "Охота ж вам пам'ять займати такими дрібницями. Хіба мало хто у що грав, коли був дитиною", – такими були її слова.

– Бідолашна Сьюзен, – зітхнула Джил, – сьогодні її хвилюють зовсім інші речі: панчохи з нейлону, губна помада та запрошення на вечірки. Втім, їй завжди хотілося скоріше стати дорослою.

– Воістину, – відгукнулася на це леді Поллі, – хотілося б, щоб вона й справді подорослішала. Усі шкільні роки її даремно пролетіли у спробах стати такою, якою вона є тепер. І промайне все життя у спробах залишатися такою якомога довше. Ось і виходить, що до найбезглуздішого з віків вона поспішала дорости на всі жили, а досягнувши, настільки ж метушливо намагається залишатися в цьому віці, – ось безглуздя суєти і суєта безглуздих.

– Годі вже про це, – перервав її, спохмурнівши, Великий король Пітер. – Погляньте краще, який тут чудовий сад. Які в ньому плоди! Неодмінно їх скуштуйте.

І лише тепер Тіріан роззирнувся. І справді – більш неймовірну пригоду годі було уявити.

Розділ 13

Гноми не хочуть, щоб їх обдурили

Тіріан подумав або, точніше, подумав би, якби видалася на те хвилинка, що всі ховаються у хліві під солом'яною стріхою, розміром кроків десь шість на чотири, у якому й розвернутися нема де. Проте ж він стояв серед буйного різнотрав'я, над головою синів бездонний небосхил, а обличчя пестив легкий літній вітерець.

Неподалік шуміли зелені дерева; з густого листя визирали золоті й ніжно-жовті, яскраво-червоні й рожеві плоди, яких, либонь, у нашому світі й не побачиш. Плоди мали б нагадувати про те, що нині осінь, хоча в повітрі віяло літом, бо дихалося, як у ранню пору червня. Плоди вабили так, що ноги самі силувалися підступитися до них щонайближче.

У садку, серед листя, кожен вибрав собі плід до вподоби, зірвав, але першим вкусити не зважувався. Майнула думка: плоди тут такі прекрасні – не може бути, що б вони росли тут для мене!

– Я знаю, про що ви всі подумали, – перервав мовчання Пітер, – але не переймайтеся. У мене відчуття, що ми в країні, де немає ані парканів, ані заборон.

– Тоді сміливіше, – відгукнувся Юстас. І кожен надкусив свій плід.

Який він був на смак? На жаль, читачу мій, непередаваний! Порівняно з ним, найсвіжіший із грейпфрутів вам здався б залежаним; найсоковитіший апельсин – і чавленим, і в'ялим; груша, про яку кажуть, аж в роті тане, – сухою тріскою; ну, а суниця, що славиться серед ягід та фруктів своїм солодким смаком, – кислятина над кислятиною. І що важливо: всередині ні кісточки, ні насіння, щоб ними вдавитися, і оси не заглядають до рота. Тепер зрозуміло, чому ті, хто скуштував таких плодів, від іншої їжі просто ніс вернуть, буцімто від касторки. Мені, на жаль, додати нічого; оскільки неможливо описати те, чого ти сам не смакував, а для того, щоб посмакувати, треба знайти ті краї, де вони ростуть.

Коли ж перший голод було вгамовано, Юстас звернувся до Пітера:

– Але ж ти ще не розповів нам, як сюди потрапив. Пам'ятаєш, ти збирався, коли тут з'явився Тіріан.

– Розповідати, власне, й нема чого, – відповів Пітер. – Ми з Едмундом стояли на платформі, дивилися, як підходить потяг, а я ще подумав, занадто швидко він входить у поворот. А ще подумав: як дивно, що всі наші їдуть одним поїздом, а Люсі й не знає.

– Усі ваші… піддані, о королю? – здивувався Тіріан.

– Ні, "наші" – це мама з татом; і Едмунда, і Люсі, і мої.

– Навіщо їм цей потяг? Невже їм відомо про Нарнію? – запитала Джил.

– Та ні, сюди вони не сподівалися потрапити. Вони поспішали у Брістоль. Принаймні, збиралися зранку, як я чув. А Едмунд стверджує, що вранці тільки цей поїзд і підходить. (Едмунд, схоже, належав до тієї категорії людей, що знаються на залізничних розкладах.)

– Але що ж далі? – знову запитала Джил.

– А ось про це просто так і не розкажеш, чи не так, Едмунде?

– Атож, – погодився Едмунд. – Цього разу все було не так, як минулого, коли з платформи нас раз-два – і здунуло чарами. Раптово затремтіла вся платформа, почулося жахливе ревище, та не встиг я до ладу злякатися, як тут – удар, але болю ніякого, швидше подив. Тим більше, що ось яка штука: граючи в регбі, я зчесав коліно, а тут дивлюся – а садна й близько немає. І така легкість у тілі, дивлюсь на різні боки – і ось ми тут.

– От і в нас схоже, – кивнув лорд Діґорі, змахуючи краплі соку з густої золотавої бороди, – із тією відмінністю, що ми, зрозуміло, їхали у вагоні, ну, а потім, як здалося мені, ми з Поллі відчули – ми вільні, наче молодість повернулася до старих. Але вам, юним, нас не зрозуміти повік.

– Знайшли юних, – порснула сміхом Джил, – трошки старші за нас, а задаються…

– А ось і ні, – сказала леді Поллі. – "Тут і тепер" – зовсім інше, ніж це було "тоді і там".

– Але що сталося з тих пір, як ви сюди потрапили? – вирішив відновити події мудрий Юстас.

– Спочатку і, як мені здалося, дуже довго не відбувалося нічого.