І не промовив жодного слова... - Сторінка 12

Я знов пішов від них, не чекаючи, поки моє роздратування вирветься з мене.

Але часто, коли я стовбичу в пивницях, їхні обличчя раптом з'являються переді мною серед пивних кухлів та пляшок, і мені не забути того жаху, який я пережив, побачивши своїх дітей сьогодні вранці, коли вони йшли з процесією.

У соборі заспівали останній хорал, я схопився з ліжка, відчинив вікно й побачив, як червона постать єпископа проходить крізь натовп.

А внизу, під моїм вікном, я розглядів чорне волосся якоїсь жінки та її обсипану лупою сукню. Голова жінки, очевидно, лежала на підвіконні. Раптом вона повернулася до мене, і я побачив вузьке лискуче обличчя господині.

— Якщо хочете їсти,— гукнула вона,— то вже час.

— Добре,— сказав я,— іду.

Коли я спускався сходами, фірма, що випускає зубну пасту, знов почала канонаду на набережній.

VIII

Пиріг дуже вдався. Коли я витягла його з духовки, теплий солодкий запах здоби розійшовся по всій кімнаті. Діти сяяли. Я послала Клеменса по збиті вершки, набрала їх у шприц для видавлювання крему й намалювала для дітей на синьому сливовому тлі пирога завитки й кружечки, невеличкі профілі.

Я спостерігала, як вони вилизували з миски рештки вершків, і зраділа, побачивши, з якою точністю Клеменс розділив їх порівну. Наостанку нашкребли ще цілу повну ложку, і Клеменс віддав її маленькому, який сидів на своєму стільчику і всміхався мені, поки я мила руки та фарбувала губи новою помадою.

— Ти надовго йдеш?

— Так, до завтрашнього ранку.

— Тато скоро вернеться?

— Скоро.

Блузка та спідниця висіли біля кухонної шафи. Переодяга ючись у кімнатинці, я почула, як прийшов хлопець, що наглядатиме за дітьми: він бере лише марку за годину, але від четвертої години до сьомої ранку — це п'ятнадцять годин, виходить п'ятнадцять марок, до того ж треба дати йому попоїсти, а ввечері, коли, власне, розпочинається його чергування, біля радіоприймача мають лежати сигарети. Радіоприймач мені позичили Гопфи.

Беллерман, здається, любить дітей, принаймні вони люблять його і завжди, коли я відлучаюся, розказують мені, у які ігри вони з ним гралися і що він їм розповідав. Беллермана рекомендував мені капелан, і він, мабуть, посвячений у те, з яких причин я залишаю дітей самих; дивлячись на мої нафарбовані губи, він щоразу трохи морщить лоба.

Я надягла блузку, поправила зачіску й зайшла до кімнати. Беллерман привів з собою молоденьку дівчину, лагідну білявку, яка вже тримала малюка на руках і крутила навколо вказівного пальця його брязкальце, що, очевидно, тішило дитину. Беллерман відрекомендував мені дівчину, але я не розчула її імені. В усмішці дівчини, в її незвичайній ніжності, яку вона виявляла до малюка, було щось про4>есійне, а з її погляду я зрозуміла, що вона вважає мене поганою матір'ю.

У Беллермана дуже кучерявий чорний чуб, жирна шкіра і майже завжди наморщений ніс.

— Можна погуляти з дітьми? — спитала мене дівчина, і я погодилась, побачивши благальний Клеменсів погляд і те, як Карла закивала головою. Я пошукала в шухляді гроші, щоб дати на шоколадку, але дівчина відмовилась узяти.

— Прошу вас,— сказала вона,— не сердьтеся, але, якщо можна, я хотіла б сама купити їм шоколадку.

— Будь ласка,— сказала я, поклала гроші назад і відчула себе такою жалюгідною поруч цього квітучого юного створіння.

— Хай буде, як хоче Гуллі,— сказав Беллерман,— вона зовсім схиблена на дітях.

Я по черзі подивилася на своїх дітей: на Клеменса, Карлу та малюка,— й відчула, що на очі мені навертаються сльози. Клеменс кивнув мені й сказав:

— Іди, мамо, все буде добре. Ми не підходитимемо до води.

— Будь ласка,— попросила я дівчину,— не пускайте їх до води.

— Ні, ні,— сказав Беллерман,— і вони обоє засміялися. Беллерман подав мені пальто, я взяла сумку, поцілувала

дітей і благословила їх. Я почувала себе зайвою.

Вийшовши, я якусь мить постояла біля дверей, почула, що діти сміються, і повільно спустилася сходами.

Зараз лише пів на четверту, і на вулицях ще нема людей. Кілька дітлахів гралися в класи. Коли я підійшла ближче, вони глянули на мене. Ані звуку не чути було на цій вулиці, де жили сотні людей,— тільки мої кроки та нудне бренькання рояля, що долинало з глибини вулиці; за фіранкою, яка ледь ворушилася, я побачила стару жінку з жовтуватим обличчям, яка тримала на руках гладкого пса. Хоча ми тут живемо вже вісім років, у мене щоразу паморочиться в голові, коли я бачу ці сірі стіни з брудними латками, стіни, які, здається, хиляться донизу, а кволеньке бренькання рояля перебігає вузькою сірою смугою неба то вгору, то вниз. Звуки здаються мені зв'язаними, а мелодія, яку шукає й не може знайти блідий пальчик дівчинки, обірваною. Я пішла швидше, прошмигнула повз дітей, у погляді яких мені приви ділась погроза.

Фред не повинен був кидати мене саму. Я радію, як зустрінуся з ним, але мене лякає те, що заради цих зустрічей мені доводиться залишати дітей. Щоразу, коли я запитую, де він живе, він уникає відповіді, а цих Блоків, у яких він нібито ночує вже місяць, я не знаю, і адреси їхньої він не дає Інколи ми зустрічаємося з ним увечері й заходимо на півгоди ни до якоїсь кав'ярні, а за дітьми наглядає господиня будин ку. Потім ми квапливо обіймаємося на зупинці трамвая і коли я сідаю у вагон, Фред дивиться на мене й махає рукою Бувають ночі, коли я лежу на нашій тахті й плачу, а довкола тиша. Я чую дихання дітей, чую, як перевертається малий останнім часом він став неспокійний, бо в нього саме ріжуть ся зуби, і, плачучи, молюся, прислухаючись до глухого шереху жорен, що перемелюють час. Мені було двадцять три роки, коли ми побралися, відтоді минуло, збігло за водою п'ятнадцять літ, а я й не помітила; та тільки-но я гляну на обличчя дітей, одразу ж починаю розуміти: кожен рік, що додається до їхнього життя, утинає моє.

На Тукгофплац я сіла в автобус і задивилася на тихі, безлюдні вулиці, де хіба лише біля ларка з сигаретами стояло кілька чоловік. На Бенекамштрасе я вийшла й попрямува ла до церкви Скорботної богоматері подивитися, коли буде вечірня меса.

В порталі було темно, я стала шукати в сумочці сірників порилася між розсипаними сигаретами, помадою, хусточкою, мильницею, нарешті знайшла коробку, витерла сірника і злякалася: праворуч від мене в темній ніші хтось стояв і той хтось зовсім не рухався; я спробувала щось гукнути йому, хоч би й "алло", але від страху в мене відібрало голос, та ще й заважало сильне серцебиття. Постать у темряві ані поворухнулася, в руках вона тримала щось схоже на палицю. Я кинула обгорілий сірник, запалила новий і навіть після того, як я збагнула, що це статуя, серце не перестало калатати. Я підійшла ще на крок ближче і при слабкому світлі розгляділа сталевого ангела з хвилястими кучерями, який тримав у руці лілію. Я так низько нахилилася, що моє підборіддя мало не доторкнулось до грудей статуї, і довго вдивлялася в ангельський лик. Обличчя й волосся були вкриті густим шаром пилу, навіть із сліпих орбіт звисали чорну ваті пластівці. Я обережно здула їх, звільнила від пилу ніжний овал і раптом помітила, що усмішка була гіпсова і що разом з брудом зникла вся чарівність цієї усмішки; але я дмухала далі, очистила його пишні кучері, груди, складчастий одяг і, дмухаючи обережно й різко, очистила лілію; та чим виднішими ставали яскраві фарби на грубому виробі церковної промисловості, тим більше гасла моя радість, і я повільно відвернулася й пішла в кінець порталу, щоб розшукати оголошення. Потім знову витерла сірника, побачила в глибині церкви м'яке червоне мерехтіння незгасної лампади і не встигла стати біля чорної дошки, як злякалася: цього разу хтось і справді підійшов до мене ззаду. Я обернулась і зітхнула з полегшенням, розглядівши кругле, блідувате селянське обличчя священика. Він зупинився поруч мене, очі в нього були сумні. Мій сірник погас, і в темряві він спитав мене:

— Ви щось шукаєте?

— Чи не скажете,— звернулась я до нього,— де буде вечірня меса?

— Свята меса,— відповів він,— буде в соборі о п'ятій годині.

Я бачила лише його волосся, біляве, майже попелясте, та очі, що блищали якось тьмяно, чула, як на вулиці завертав трамвай, гуділи машини, і раптом сказала в темряву:

Я хочу висповідатись.— Я дуже злякалася й водночас відчула полегшення, а священик промовив, наче цього й чекав:

— Ідіть за мною.

— Ні, будь ласка, тут,— сказала я.

Тут не можна,— мовив він лагідно. За чверть години починається служба можуть прийти люди. Сповідальня он там.

Мені дуже хотілось виповісти все священикові саме тут у цьому темному, відкритому вітрам порталі, поруч з гіпсовим ангелом, дивлячись, як блимає віддалік незгасна лампада; хотілося шепотіти йому в темряві й почути, як він так само пошепки дасть мені розгрішення.

І все-таки я слухняно пішла за ним у двір. Та поки ми обминаючи розкидане каміння та уламки пісковику, що відвалились від церковних стін, підійшли до невеликого сірого будинку біля самої стіни трамвайного депо, шалений захват, що заполонив був мене, де й дівся. А серед тиші недільного надвечір'я відлунювали удари молотків по металу. Коли двері будиночка відчинились я побачила грубе, здивоване обличчя економки, що підозріливо подивилась на мене.

У сінях було темно і священик сказав мені.

"Зачекайте, будь ласка, хвилинку. Звідкілясь, мабуть, з темного кутка сіней, почувся дзенькіт посуду, і раптом я зрозуміла, що огидний солодкуватий запах у сінях, яким, очевидно, наскрізь просякла полотняна оббивка, то запах вареного бурячиння, і йшов він з кутка, де, напевно, була кухня. Нарешті з якихось дверей у сіни просочилося світло, і в його білястій смузі з'явився силует священика.

— Ідіть сюди,— покликав він.

Я нерішуче підійшла. Кімната мала огидний вигляд: за червонястою завісою в кутку стояло, очевидно, ліжко, і мені здалося, що я навіть чую запах постелі. До стіни присунуто книжкові полиці різного розміру, деякі з них скособочилися. Навколо величезного столу безладно стояло кілька дорогих старовинних стільців з чорними оксамитовими спинками. На столі лежали книжки, пачка тютюну, цигарковий папір, пакетик з морквою та різні газети. Священик, стоячи за столом махнув мені рукою і підсунув стілець боком ближче до столу; до спинки стільця прибито гратки.