І не промовив жодного слова... - Сторінка 22

Я не люблю цих вишукано вмебльованих будинків.

Я повернувся на другий бік і подивився поверх її спини на світляний напис угорі, на фронтоні багатоповерхового будинку, але там усе ще були ті самі слова: СВОЇМ ДРОГІСТАМ ДОВІРЯЙ ЗАВЖДИ!

Цей заклик світився цілу ніч, раз у раз спалахував усіма кольорами спектру. Ми довго лежали й мовчки курили. Потім я встав з ліжка і зсунув фіранки, але напис було видно й крізь тонку тканину.

Кете дуже здивувала мене. Вона ще ніколи не розмовляла зі мною так. Я поклав руку їй на плече й нічого не сказав. Лежачи до мене спиною, вона відкрила сумочку, і я почув, як клацнула її запальничка, а потім побачив, як там, де вона лежить, піднімається до стелі дим.

— Погасити світло? — спитав я.

— Ага, так буде краще.

Я встав, вимкнув світло і знов ліг поруч неї. Вона повернулась на спину, і я злякався, коли, шукаючи рукою її плече, раптом доторкнувся до обличчя Кете,— воно було мокре від сліз. Я не міг промовити ні слова, забрав свою руку з плеча, знайшов під ковдрою її маленьку сильну руку й міцно стиснув. Я був радий, що вона не висмикнула її з моєї.

— Хай йому чорт,— сказала вона в темряві,— кожний чоловік, коли він одружується, повинен знати, що робить.

— Я зроблю все,— сказав я,— справді все, щоб ми одержали квартиру.

— Перестань, бога ради,— сказала вона, і це прозвучало так, наче вона сміялася,— йдеться зовсім не про квартиру. Невже ти й справді думаєш, що йдеться про це?

Я підвівся, щоб заглянути їй в обличчя.

Руку її я відпустив і побачив бліде обличчя, побачив вузьку білу смужку проділу, яка так часто давала мені забуття, а коли на фронтоні багатоповерхового будинку спалахнув напис, я виразно побачив її обличчя, залите зеленим світлом: вона справді всміхалась. Я знову ліг на бік, і тепер вона сама знайшла мою руку й міцно потиснула її.

— Ти й справді думаєш, що йдеться не про це?

— Ні,— сказала вона дуже категорично,— ні, ні. Будь же чесним, Фреде. Якби я раптом прийшла до тебе і сказала, що в мене с квартира, ти б злякався чи зрадів?

— Зрадів би,— відповів я одразу.

— Ти зрадів би за нас.

— Ні, я зрадів би тому, що можу вернутися до вас. І як ти тільки можеш думати...

Стало зовсім темно. Ми знов лежали спиною одне до одного, і я іноді повертався, щоб глянути, чи Кете не повернулась до мене обличчям, але вона майже півгодини лежала, втупившись у вікно, й нічого не казала, і коли я повертався, то бачив, як спалахував напис на фронтоні багатоповерхового будинку: СВОЇМ ДРОГІСТЛМ ДОВІРЯЙ ЗАВЖДИ!

Від вокзалу долинало приязне мурмотання диктора, з бару — танцювальний гомін, а Кете мовчала. Мені було важко заговорити знову, але я раптом сказав:

— Може, ти хоч поїси?

— Ага,— сказала вона,— дай мені, будь ласка, тарілку і ввімкни світло.

Я встав, увімкнув світло і знов ліг спиною до неї; я чув, як вона їла огірок та фрикадельку. Я подав їй ще кухоль пива, вона сказала: "Дякую",— і я почув, як вона пила. Я повернувся на спину й поклав руку їй на плече.

— Для мене це справді нестерпно, Фреде,— сказала вона тихо, і я був радий, що вона знов заговорила:

— Я тебе добре розумію, може, аж надто добре. Мені знайомі твої почуття, і я знаю, як приємно часом вивалятися в багні. Це почуття мені знайоме, і, може, було б краще, якби ти мав жінку, якій цього не зрозуміти. Але ти забуваєш про дітей — у нас є діти, вони ростуть, і таке життя нестерпне для мене через дітей. Ти знаєш, як усе було, коли ми обоє почали пити. Ти ж сам просив мене, щоб я покинула.

— Це було справді жахливо, коли ми приходили додому і діти здогадувалися про все з запаху. Л в тому, що й ти почала пити, винен тільки я.

— Мене зовсім не цікавить, хто в чому винний.— Вона поставила тарілку іі відпила ковток пива.— Я не знаю й ніколи не знатиму, Фреде, в чому ти винний і в чому не винний. Не хочу ображати тебе, Фреде, але я тобі заздрю.

— Ти мені заздриш?

— Еге ж, я тобі заздрю, бо не ти вагітний. Ти можеш просто накивати п'ятами, і я б це навіть зрозуміла. Ти гуляєш, годинами ходиш по кладовищах, упиваєшся своєю тугою, коли в тебе немає грошей, щоб упитися горілкою. Ти впиваєшся тугою, породженою тим, що ти не з нами. Я знаю, ти любиш дітей, та й мене, ти любиш нас дуже, але ніколи не замислюєшся над тим, що становище, таке для тебе нестерпне, від якого ти втікаєш, повільно вбиває нас, бо ти не з нами. І ніколи ти не подумав про те, що молитва — це єдине, що могло б іще допомогти. Ти ніколи не молишся, правда ж?

— Дуже рідко,— сказав я,— я не можу молитися.

— Це видно, Фреде, й по тобі: ти постарів, на вигляд ти зовсім старий, достоту старий нещасний парубок. Вряди-годи спати зі своєю жінкою ще не означає бути одруженим. Під час війни ти якось сказав мені, що вважав би за краще жити зі мною в брудному підвалі, ніж бути солдатом. Коли ти писав це, ти вже не був юнаком, мав тридцять шість років. Іноді я все-таки думаю, що війна тебе зломила. Колись ти був інакший.

Я дуже стомився, і мене засмучувало все, що вона говорила, бо я знав, що вона каже правду. Хотів спитати її, чи вона ще кохає мене, але я побоявся, що це звучатиме безглуздо. Досі я ніколи не боявся, що те чи інше слово прозвучить безглуздо, я говорив їй усе, що спадало на думку. А тепер я так і не спитав, чи вона ще кохає мене.

— Може бути,— сказав я стомлено,— що на війні я дещо й розгубив. Майже весь час я думаю, Кете, про смерть і від цього просто божеволію. На війні було багато мертвих, яких я ніколи не бачив, про яких я тільки чув. Байдужі голоси називали по телео^юну цифри, але за цими цифрами стояли мертві. Я намагався їх собі уявити, і це мені вдавалося: скажімо, триста мертвих — це ціла гора. А раз я навіть пробув три тижні на так званому фронті. Я побачив, який вигляд мають мертві. Іноді мені доводилося виходити вночі, щоб лагодити кабель, і в темряві я часто натикався на мерців. Було так темно, що я не міг нічого розглядіти, абсолютно нічого. Усе було чорне-пречорне, і я повз уздовж кабеля, тримаючись за нього рукою, поки не знаходив місце розриву. Сидячи навпочіпки, я лагодив кабель, умикав контрольний прилад і припадав до землі, коли злітала ракета чи стріляла гармата, в темряві я розмовляв з кимось, хто сидів у сховищі за тридцять-сорок метрів від мене, та було це, скажу тобі, далеко, ой як далеко — ще далі, ніж від бога до нас.

— Бог не так уже й далеко,— промовила вона тихо.

— А той чоловік був дуже далеко,— сказав я.— За мільйони кілометрів від мене звучав його голос, і я з ним розмовляв, щоб перевірити, чи є зв'язок. Потім я повільно, тримаючись рукою за кабель, повз назад і знову натикався в темряві на мерців, а іноді зупинявся й лежав біля них. Одного разу — ці лу ніч. Думали, що я вбитий, шукали мене, потім облишили пошуки, а я цілу ніч пролежав з мерцями, яких не бачив, а тільки відчував; я лежав біля них, сам не знаю чому, і не помічав, як минає час. Коли наші нарешті знайшли мене, вони подумали, що я п'яний. А коли я вернувся до живих, то знов занудьгував,— ти собі не уявляєш, як нудно з більшістю людей, а з мертвими — чудово.

— Ти жахливий, Фреде,— сказала вона, але руки моєї не відпустила.— Дай мені сигарету.

Я дістав з кишені пачку, дав їй сигарету, витер сірника й нахилився, щоб побачити її обличчя. Мені здалося, що на вигляд вона помолодшала, поздоровішала і що обличчя в неї вже не таке жовте.

— Тебе вже не нудить? — спитав я.

— Ні,— сказала вона,— зовсім не нудить. Мені тепер добре. Але я боюся тебе, справді боюся.

— Тобі нема чого боятися. І не війна мене зломила. Усе було б так само — мені просто нудно. Якби ти знала, що мені доводиться чути цілий божий день! Майже сама пуста балаканина.

— Тобі треба молитися,— сказала вона,— так-так, молитися. Це єдине, що не може надокучити.

— Молися ти за мене,— сказав я,— колись я міг молитися, а тепер так щиро не можу.

— Треба себе примушувати. Ти повинен бути наполегливим, починати знову й знову. А пити недобре.

— Коли я п'яний, то іноді в мене виходить молитва.

— Це недобре, Фреде. Молитися треба тверезому. Це так, наче ти стоїш перед підйомником і боїшся стрибнути в нього; тобі доведеться набратися духу, та потім ти враз опинишся в підйомнику, і він винесе тебе нагору. Я це виразно відчуваю, Фреде, коли лежу вночі без сну, ніби сповита тишею, що нарешті залягла навкруг, і плачу; тоді я часто відчуваю, що мета близько. До всього іншого стаю байдужа — до квартири, і до бруду, і до бідності, не беру близько до серця навіть того, що тебе немає. Довго так тривати не може, Фреде, ну, ще тридцять, сорок років, і стільки часу ми повинні витримати. І я гадаю, ми повинні все це витримати разом. Фреде, ти обманюєш себе, ти мрієш, а мріяти небезпечно. Я могла б зрозуміти, якби ти пішов від нас заради якоїсь жінки. Для мене це було б жахливо, набагато жахливіше, ніж тепер, але я могла б зрозуміти. Я могла б зрозуміти, якби ти, Фреде, покинув нас заради тієї дівчини з закусочної.

. Будь ласка,— сказав я,— не говори про це.

Але ж ти пішов мріяти, а це недобре. Тобі приємно

дивитися на ту молоденьку дівчину з закусочної, правда

— Так, мені приємно на неї дивитися. Мені дуже приємно на неї дивитися. Я часто ходитиму до неї, але ніколи не подумаю заради неї покинути тебе. Вона дуже побожна.

— Побожна? Звідки ти знаєш?

— Бо я бачив її в церкві. Я бачив тільки, як вона стояла навколішки і як її благословили, я був у церкві якихось три хвилини, а вона стояла навколішки з недоумкуватим хлопчиком, і священик поблагословив їх обох. Але я зрозумів, яка вона побожна, зрозумів це з її рухів. Я пішов за нею, бо вона зворушила моє серце.

— Що вона зробила?

— Вона зворушила моє серце,— сказав я.

— І я також зворушила твоє серце?

— Ти не зворушила мого серця, ти його перевернула. Я тоді справді занедужав. Я був уже не такий молодий,— сказав я,— мені мало незабаром виповнитися тридцять, але ти перевернула моє серце. Здається, це так називається. Я тебе дуже кохаю.

— І ще якісь жінки зворушували твоє серце?

— Еге ж,— сказав я,— їх було чимало. Були жінки, котрі зворушували моє серце. Цей вислів, до речі, мені не подобається, але кращого я не знаю. Ніжно зворушували — ось як сказав би я. Одного разу в Берліні я побачив жінку, яка зворушила моє серце.