І не промовив жодного слова... - Сторінка 3
- Генріх Белль -Знов почулося лагідне мурмотання.
Перед моїми очима ще раз промайнули обличчя всіх тих людей, яких я бачив сьогодні після полудня, починаючи з обличчя дівчини в ощадній касі, яка дала мені клаптик клейкого паперу; далі — рожеве обличчя пані з сосисочної; моє власне обличчя з розкритим ротом, в якому зникали шматочки сосиски, і вицвілий берет на голові; з'явилося обличчя Вагнера, потім лагідне й водночас грубувате облич чя служниці Бейземів та обличчя Альо^онса Бейзема-молод шого, якому я втокмачував правила дій з дробами; я побачив дівчинку на кухні, де пахло оцтом, а відтак — вокзал у Вінниці, брудний, забитий іржавими тракторами, той вокзал, на якому загинув її батько; побачив матір дівчинки з худим обличчям і великими, майже жовтими очима; побачив Бюкле-ра та іншого шкільного приятеля й червоне обличчя чоловіка, який стояв у пивниці біля автомата. Я підвівся, бо мені стало холодно, біля входу вмочив пальці в чашу з свяченою водою, перехрестився й вийшов на Бейненштрасе. Вступивши до пивниці Бетцнера, я сів за маленький столик неподалік від музичного автомата і зрозумів, що весь час від тієї хвилини, як я взяв з конверта купюру в десять марок, у мене була тільки одна думка про цю маленьку Бетцнерову пивницю. Кинувши свого берета на вішалку, я повернувся до прилавка й гукнув: "Чарку горілки, будь ласка! Велику",— розстебнув пальто й витяг з кишень піджака кілька десятипо^енігових монет. Одну монету я кинув у щілину автомата, натиснув на кнопку, після чого в каналі автомата застрибали срібні кульки, взяв у праву руку чарку горілки, яку приніс мені Бетцнер, і коли одна з кульок проскочила на гральне поле, почув мелодію, що зазвучала від доторку кульки до контактів. Засунувши руку глибше в кишеню, я натрапив на п'ятимар-кову монету, про яку майже забув — її позичив мені мій змінник.
Низько схилившись над автоматом, я спостерігав гру срібних кульок і дослухався до їхньої мелодії, і тоді я почув, як Бетцнер тихо сказав якомусь чоловікові біля прилавка:
— Отак і стоятиме, поки в нього не залишиться ні пфеніга в кишені.
II
Знову й знову перелічую гроші, що їх прислав мені Фред: темно-зелені" світло-зелені та сині папірці, на яких зображено голови селянок, що несуть колоски, повногрудих жінок, які символізують торгівлю чи виноробство, чоловіка, сповитого мантією історичного героя, який тримає в руках колесо та молот і, очевидно, має уособлювати ремесло. Поруч нього — кисловида дівуля, що пригортає до своїх грудей макет банку; біля її" ніг — сувій паперу та архітекторський циркуль. Посеред зеленого папірця — гидкий на вигляд мрець, який тримає в правій руці терези й дивиться своїми мертвими очима кудись повз мене. Потворний орнамент облямовує ці коштовні папірці, на кожному ріжку надруковано цифри, що вказують на їхню вартість; на монетах викарбувано дубове листя, колоски, виноградну лозу та схрещені молотки, а на зворотному боці — страхітливе зображення орла, який розпростав свої крила, ладнаючись кудись злетіти й когось завоювати.
Поки я перебираю папірці, сортую їх і розкладаю на купки монети, діти спостерігають за мною. Це місячна платня мого чоловіка, який працює телео^юністом в одній церковній уста нові,— триста двадцять марок і вісімдесят три пфеніги. Я відкладаю один папірець для сплати за квартиру, ще один — за електрику та газ і ще — для лікарняної каси, відлічую гроші, які заборгувала пекареві, і пересвідчуюся, що залишилося двісті сорок марок. У Фредовій записці сказано, що він узяв собі десять марок і поверне їх завтра. Але він їх проп'є.
Діти спостерігають за мною; обличчя в них серйозні й спокійні, але я приготувала для них сюрприз: сьогодні я дозволю їм гратися в коридорі. Франке поїхали до наступного тижня на з'їзд католицької спілки жінок. Зелбштейни, що живуть під нами, пробудуть ще два тижні у відпустці, а Гопфів, що наймають сусідню кімнату, відділену від нас туо^овою стіною,— Гопфів нема чого питати. Отже, діти мо жуть гратися в коридорі, а це для них неоціненна розкіш.
— Гроші прислав батько?
— Так,— відповіла я.
— Він усе ще хворий?
— Так... Сьогодні ви можете погратися в коридорі, але глядіть, щоб не розбили нічого, та будьте мені обережні з шпалерами.
І я щаслива, що зробила їм радість і водночас звільнилася від них на час суботнього прибирання
У коридорі все ще тхне маринадами, хоча пані Франке закрутила вже, мабуть, з триста банок,— тхне гарячим оцтом, і цього вже досить, щоб Фредова жовч збурилась, тхне розвареними фруктами та овочами. Усі двері позамикані, і на вішалці нема нічого, крім старого капелюха, якого пан Франке надіває, коли йде в підвал. Нові шпалери доходять до одвірка, а нове фарбування — до середини дверей що ведуть до нашої квартири — однієї-єдиної кімнати, від якої ми відді лили фанерною перегородкою комірчину, в якій спить наше маля і де ми скидаємо всякий мотлох. А в Франке на двох аж чотири кімнати: кухня, вітальня, спальня й кабінет, у якому пані Франке приймає своїх численних відвідувачів та відвідувачок. Не знаю, у скількох комітетах вона перебуває, у скількох комісіях бере участь, а її товариства мене й зовсім не обходять. Знаю тільки, що церковна влада підтвердила, що їй доконче потрібне це приміщення, те саме приміщення, яке хоча й не ощасливило б нас, але принаймні дало б нам можливість зберегти наше подружнє життя.
Пані Франке в свої шістдесят літ ще досить гарна жінка, проте незвичайний блиск її очей, якими вона зачаровує всіх, наповнює мене жахом; ці темні суворі очі, її старанно вкладе не й дуже вправно пофарбоване волосся, її низький, ледь вібруючий голос, який, коли вона звертається до мене, може раптом стати різким, покрій її суконь, те, що вона кожного ранку причащається й кожного місяця цілує перстень єпископа, коли він приймає визначних дам єпархії, усе це робить її в моїх очах особою, боротися з якою марно Ми це знаємо з власного досвіду, оскільки боролися з нею цілих шість років і врешті змушені були відступити.
Діти граються в коридорі; вони так звикли поводитися тихо, що вже просто неспроможні галасувати, навіть коли їм це дозволено. їх майже не чутно: вони поприв'язували одну до одної картонні коробки, зробивши собі довжелезний поїзд, і обережно возять його по коридору туди й сюди. Вони будують станції, вантажать вагони бляшаними банками та дерев'яними паличками, і я можу бути певна, що цієї забави їм вистачить до самої вечері. Маля ще спить.
Ще раз перелічую гроші — ці дорогоцінні брудні папірці, солодкуватий запах яких лякає мене своєю ніжністю, і додаю до них ту десятку, яку Фред мені винен. Та він проп'є її. Два місяці тому він нас покинув, ночує у знайомих або в якихось там притулках, бо вже не має сил терпіти нашу тісноту, присутність пані Франке та жахливе сусідство Гопфів. Перед тим житлова комісія, яка будує селище на околиці міста, відмовила нам у наданні житла з тієї причини, що Фред п'яниця, а про мене дав несхвальний відзив священик. Він сердитий на мене за те, що я не беру участі в заходах церковних товариств. А голова цієї комісії — пані Франке, і це рішення ще більше зміцнило її репутацію бездоганної і некорисливої жінки. Адже якби вона присудила нам квартиру, наша кімната звільнилася б, і з неї вона зробила б собі їдальню, якої їй тепер бракує. Та вона вирішила не на нашу користь і собі самій на шкоду.
А мене відтоді охопив страх, невимовний страх. Та обставина, що я стала об'єктом такої зненависті, дуже лякає мене. Я боюся вкушати тіло господнє, споживання якого, здається, робить пані Франке з кожним днем жорстокішою, бо блиск її очей стає дедалі грізнішим. Я боюся слухати святу месу, хоч ніжне звучання літургії — одна з небагатьох радостей, які мені ще лишились. Я боюсь дивитися на священика біля вівтаря, бо це той самий чоловік, голос якого я часто чую з кабінету за стіною — голос невдалого бонвівана, який курить добрі сигари й розповідає дурні анекдоти дамам з його церковних комісій та товариств. Часто вони там голосно сміються, а я тим часом мушу стежити, щоб діти не галасували, бо це може перешкодити нараді. А втім, я давно перестала турбуватися про це, дозволяю дітям гратися і з жахом помічаю, що вони вже нездатні галасувати. А іноді вранці, коли маля ще спить, а старші вже в школі, я, йдучи до магазинів, прослизаю на кілька секунд у церкву, коли там не правиться служба, і відчуваю безмежну радість від наближення до бога.
Інколи пані Франке виявляє й добрі почуття, та це мене лякас ще більше, ніж її зненависть. На різдво вона прийшла, Щоб запросити нас на маленьке свято в їхній вітальні. І я згадую, як ми йшли через передпокій, наче входячи в глибину дзеркала: Клеменс і Карла попереду, тоді Фред, а я з малям на руках позаду. Ми наче входили у глибину дзеркала, і я побачила всіх нас: ми мали вигляд справжніх бідняків.
У їхній вітальні, де за тридцять років нічого не змінилося, я відчула себе чужою, ніби опинилася в іншому світі, зайняла не своє місце: такі меблі, як і ці картини, не для нас; нам не випадає сидіти за столами, застеленими камчатними скатертями. А коли я побачила ялинкові прикраси, які пані Франке зберегла ще з довоєнних літ,— ці блискітливі блакитні й золоті кулі, срібну канитель і скляних ангеляток з ляльковими личками, зроблене з мила немовлятко Ісус у яслах з рожевого дерева, яскраво розмальованих череп'яних Марію та Иосифа, що солодко всміхаютья під гіпсовою стрічкою з написом "Мир людям",— коли я все це побачила, то в мене від страху завмерло серце. Злякали мене й ці меблі, що їх вісім годин на тиждень поливає потом прибиральниця з товариства матерів, одержуючи п'ятдесят пфенігів за годину, і вся ця вбивча чистота.
Пан Франке сидів у кутку й курив люльку. Його кістлява постать почала вже обростати м'ясом, і я часто чую, як він важко ступає, піднімаючись сходами, як він гупає і, задихаючись, проходить повз мою кімнату далі, в глибину коридора.
Діти не звикли до таких меблів, а тому бояться їх. Збентежені, вони сідають на оббиті шкірою стільці й поводяться так несміливо, тихо, що я ледве стримую сльози.
Для дітей поставили тарілки й приготували подарунки: панчохи та череп'яні свинки-скарбнички, що ось уже тридцять п'ять років неодмінно роздаються на різдвяні свята в родині Франке.
У Фреда було похмуре обличчя, і я бачила, як він розкаюється, що прийняв їхнє запрошення; він стояв, обіпершись на підвіконня, потім дістав з кишені прим'яту сигарету, повільно розгладив її і закурив.
Пані Франке налила повні склянки вина й підсунула до дітей барвисті порцелянові кухлі з лимонадом.