Іда - Сторінка 2

Йому нецікаві наші спогади, буде тільки нудно і від нудоти незручно, тому ходімо, походимо по платформі…" І, сказавши так, узяла вона нашого мандрівника під руку і повела на платформу, а по платформі відійшла з ним мало не за версту, де сніг був ледь не по коліно, і – несподівано зізналась там в любові до нього…

— Тобто як в любові? – в один голос запитали ми.

Композитор замість відповіді знову набрав повітря в груди, надуваючись і підносячи плечі. Він опустив очі і, вайлувато піднявшись, витяг зі срібного цеберка, із криги, що шаруділа, пляшку, налив собі найбільший фужер, Вилиці його зашарілись, коротка шия почервоніла. Згорбившись і намагаючись приховати зніяковіння, він випив бокал до дна, затягнув був під машину: "Laisse moi, laisse moi contempler ton visagе" ( Дай мені, дай мені надивитися на твоє лице!), але зразу ж обірвав і, рішуче піднявши на нас очі, які ще більше звузились, сказав:

— Так, тобто у коханні. І зізнання це було, на жаль, справжнє і зовсім серйозне. Дико, безглуздо, несподівано, неправдоподібно? Так, авжеж, але – факт. Було саме так, як я вам доповідаю. Пішли вони по платформі, і відразу ж почала вона швидко і з удаваною жвавістю розпитувати його про Машу, про те, як вона, мовляв, поживає і як поживають їх спільні московські знайомі, що взагалі новенького у Москві і тому подібне, потім повідомила, що заміжня вже другий рік, що жили вони з чоловіком цей час почасти в Петербурзі, почасти за кордоном, а також в їх маєтку під Вітебськом… Пан же тільки поспіхом ішов за нею і вже відчував щось недоладне, що зараз трапиться якась дурість, щось неправдоподібне, і пильно дивився на білизну снігових заметів, що завалили все і вся навкруг, — всі ці платформи, колії, дахи будівель і червоних та зелених вагонів, що збилися на усіх коліях… дивився і з жахливим завмиранням серця розумів тільки одне: що, виявляється, він вже багато років страшенно любить цю саму Іду. І от, можете собі уявити, що відбулося далі: на якійсь далекій, боковій платформі Іда підійшла до якихось ящиків, змела з одного сніг своєю муфтою, сіла і, піднявши на пана своє трохи зблідле лице, свої фіалкові очі, до запаморочення несподівано, без перепочинку сказала йому; "А тепер, дорогий, дайте мені відповідь ще на одне питання: чи знали ви і чи знаєте ви тепер, що я любила вас цілих п'ять років і люблю досі?"

Машинка, що до цієї хвилини гарчала оддалік невизначено і глухо, раптом загриміла героїчно, урочисто і грізно. Композитор замовк і підняв на нас немов би злякані і здивовані очі. Потім неголосно промовив:

— Так, ось що сказала вона йому… А тепер дозвольте спитати: як зобразити всю цю сцену нікчемними людськими словами? Що я можу сказати вам, окрім банальностей, про це підняте обличчя, освітлене блідістю того особливого снігу, що буває після заметілі, і про нез'ясовно ніжний тон цього лиця, теж подібний до цього снігу, взагалі про лице молодої чарівної жінки, що на ходу надихалася сніжним повітрям і раптом зізналася вам у любові і чекає від вас відповіді на це зізнання? Що я сказав про її очі? Фіалкові? Не те, не те, звичайно! А напіврозкриті губи? А вираз, вираз всього цього разом, тобто обличчя, очей і губ? А довга соболина муфта, в яку були сховані її руки, а коліна, які позначались під якоюсь синьо-зеленою шотландською тканиною в клітину? Боже мій, та хіба можна навіть торкатися словами до всього цього! А головне, головне: що ж можна було відповісти на це нечуване за несподіваністю, жахом і щастям зізнання, на вираз чекання цього довірливо піднятого, зблідлого і спотвореного (від збентеження, від якоїсь подоби посмішки) обличчя?

Ми мовчали, теж не знаючи, що сказати, що відповісти на всі ці запитання, здивовано дивлячись на блискучі очиці і червоне лице нашого приятеля. І він сам відповів собі:

— Нічого, нічого, зовсім нічого! Є миттєвості, коли не можна вимовити жодного звуку. І, на щастя, до честі нашого мандрівника, він нічого й не вимовив. І вона зрозуміла його скам'янілість, вона бачила його обличчя. Почекавши деякий час, побувши нерухомо серед того безглуздого і моторошного мовчання, яке настало після її страшного запитання, вона піднялась і, вийнявши теплу руку із теплої, запашної муфти, обняла його за шию і ніжно і міцно поцілувала одним із тих поцілунків, що пам'ятаються потім не тільки до гробової дошки, а й у могилі. Так, тільки і всього: поцілувала – і пішла. І тим уся ця історія і закінчилася… І взагалі досить про це, — раптом різко змінюючи тон, сказав композитор і голосно, з вдаваною веселістю додав: — І давайте з цього приводу пити напропале! Пити за всіх, що любили нас, за всіх, кого ми, ідіоти, не оцінили, з ким ми були щасливі, блаженні, а потім розійшлись, розгубились у житті назавжди і навіки та все ж навіки зв'язані найстрашнішим в світі зв'язком! І давайте домовимось так: тому, хто на додачу до всього вищевикладеного промовить ще хоч єдине слово, я пущу в череп ось цією пляшкою шампанського. – Служнику! – закричав він на всю залу. – Несіть юшку! І хересу, хересу, бочку хересу, щоб я міг занурити в нього морду разом з рогами!

Снідали ми в цей день до одинадцятої вечора. А потім поїхали до Яру, а від Яру – в Стрельну, де перед світанком їли млинці, вимагали простої горілки, з червоною голівкою, і взагалі поводились обурливо: співали, горлали і навіть витинали козачка. Композитор танцював мовчки, люто і захоплено, з легкістю, несподіваною для його фігури. А додому на трійці ми мчали вже зовсім ранком, дуже морозним і рожевим. І коли мчали повз Страсний монастир, з'явилося з-за дахів крижане червоне сонце і з дзвіниці зірвався перший, немов би найтяжчий, розкішний удар, що потряс усю морозну Москву, і композитор раптом зірвав із себе шапку і що є сили, зі слізьми закричав на всю площу:

— Сонце моє! Кохана моя! Ура-а!

Приморські Альпи, 1925