Іди, вартового постав - Сторінка 18

Вищої споруди Джін-Луїза в житті не бачила. Тонка металева драбина піднімалася від землі до невеличкої галерейки, яка охоплювала резервуар по периметру. Джін-Луїза кинула свої підручники і полізла драбиною нагору. Піднявшись вище за платани у своєму дворі, вона глянула униз, і в голові у неї запаморочилося, тож надалі вона дивилася лише вгору.

Під нею лежав увесь Мейком. Їй здавалося, що вона бачить свій дім: Келпурнія підсушує сухарики, скоро Джемі повернеться з футбольного тренування. Поглянувши на площу, Джін-Луїза впевнилася, що бачить, як Генрі Клінтон виходить з крамниці з оберемком продуктів. Кладе їх до багажника чиєїсь машини. Тут водночас засвітилися всі вуличні ліхтарі, й Джін-Луїза усміхнулася з несподіваною радістю.

Сіла на вузьку галерейку і звісила ноги. Один черевичок впав, за ним і другий. Цікаво, який у неї буде похорон: чи сидітиме місіс Дафф усю ніч і збиратиме в книгу підписи від людей? Чи плакатиме Джемі? Якщо так, то це трапиться вперше.

Вона поміркувала, що краще — стрибати сторчголов чи прости зісковзнути з краю. Якщо вона впаде на землю горілиць, можливо, буде не так боляче. Чи дізнаються всі колись, як сильно вона їх любить?

Хтось міцно ухопив її. Вона напружилася, коли чиїсь руки притиснули її лікті до боків. То були руки Генрі, з зеленими плямами від овочів. Безмовно він підняв її на ноги і пустив перед собою спускатися вниз крутою драбиною.

Вже внизу Генрі смикнув її за волосся.

"Богом клянуся, цього разу я вже точно все розкажу містеру Фінчу! — загорлав він.— Богом клянуся, Скауте! Ти що, з глузду з'їхала — полізла гратися на цій цистерні? Ти ж могла вбитися!"

Він ще раз смикнув її за волосся і навіть видер пасмо; він трусив її; він зірвав з себе білий робочий фартух, зібгав його і зі злістю жбурнув на землю.

"Ти розумієш, що могла б убитися? Розум у тебе є?"

Джін-Луїза дивилась на нього безтямним поглядом.

"Теодор тебе побачив отам нагорі й побіг по містера Фінча, а коли не знайшов його, покликав мене. Боже милостивий!.."

Коли він побачив, як її колотить, то зрозумів, що вона зовсім не гралася. Він легенько узяв її за шию; дорогою додому він намагався випитати, що її непокоїть, але вона мовчала. Генрі залишив її у вітальні й пішов до кухні.

"Золотко, що ти накоїла?"

Коли Келпурнія говорила з нею, в голосі її завжди змішувалися прихована ніжність і м'яке засудження.

"Містере Генку,— сказала Кел,— ліпше повертайтеся до крамниці. Містер Фред занепокоїться, де це ви поділися".

Келпурнія пильно подивилася на Джін-Луїзу, не перестаючи рішуче жувати солодку жуйку.

"То що ж ти накоїла? Чого ти залізла на ту цистерну?"

Джін-Луїза не відповідала.

"Якщо ти мені зізнаєшся, я нічого не скажу містеру Фінчу. Що тебе так засмутило, золотко?"

Келпурнія сіла поруч з нею. Келпурнія вже проминула свій середній вік, вона трохи набрала ваги, кучеряве її волосся почало сивіти, й очі мружилися через короткозорість. Поклавши руки собі на коліна, вона роздивлялася їх.

"На світі немає нічого аж такого жахливого, про що не можна розповісти",— мовила вона.

Джін-Луїза сховала голову на колінах Келпурнії. Вона відчувала, як шкарубкі долоні розминають їй плечі й спину.

"У мене буде дитина!" — проридала вона.

"Коли?"

"Завтра!"

Келпурнія поставила її перед собою і витерла їй сльози краєчком фартуха.

"Де це ти, заради здорового глузду, набралася таких думок?"

Ковтаючи сльози, Джін-Луїза повідала їй про свою ганьбу, не випускаючи нічого, благаючи не відсилати її до Мобіла, не розтягувати і не жбурляти об стінку.

"Можна я піду до тебе додому? Будь ласка, Кел!"

Вона молила, щоб Келпурнія допомогла зберегти її таємницю, адже дитину, коли та народиться, можна буде вночі кудись віднести.

"І ти ходила з таким тягарем на серці стільки часу? Чому ти нічого мені не сказала?"

Важка рука Келпурнії пригорнула її, заспокоюючи, хоча яке тут могло бути заспокоєння? Джін-Луїза чула, як Келпурнія бурмоче: "...це ж треба так задурити дівчинці голову... я б їх повбивала, тільки б вони мені трапилися..."

"Кел, ти ж мені допоможеш, правда?",— спитала вона несміливо.

"Певна річ, Ісус мені свідок, золотко. Затям собі от що: ти не вагітна і ніколи вагітною не була. Так воно не буває".

"Якщо я не вагітна, тоді що зі мною?"

"Хоча ти й прочитала купу книжок, але ти найбільший невіглас з усіх, кого я знаю,— протягла Келпурнія.— Щоправда, звідки тобі було знати?"

Неквапно й обачливо Келпурнія розповіла їй цю просту істину. Джін-Луїза слухала, і набір огидних фактів, зібраних нею впродовж цілого року, склався у чітку, прозору схему; хрипкий голос Келпурнії витягав Джін-Луїзу з накопичених за рік страхів, і життя поверталося до неї.

Глибоко вдихнувши, вона відчула у себе в горлі смак прохолодного осіннього повітря. На купонній плиті шкварчала ковбаса, на столі у вітальні лежала колекція братових спортивних журналів, долинав гірко-солодкий запах волосся Келпурнії.

"Кел,— спитала Джін-Луїза.— І чому я не знала про це раніше?"

Келпурнія насупилася у пошуках відповіді.

"Ви трошечки відстала, міс Скаут. От якби ви виросли на фермі, ви б це знали, ще не навчившись ходити, або якби вас виховувала жінка — якби ваша мама була жива, ви б це вже знали..."

"Мама?"

"Так, мем. Ви бачили б, як ваш татко цілує маму, і питали би про це, щойно почали б говорити".

"Невже і вони отаке робили?"

На кутніх зубах Келпурнії блиснули золоті коронки.

"Святий Боже, авжеж! Інакше як би ти прийшла на цей світ? Певна річ, робили, а як же?"

"Та бути того не може".

"Золотко, тобі ще треба трохи підрости, щоб усе зрозуміти, але твої тато і мама так кохали одне одного, то щось страшне, а коли закохуєшся отак, міс Скаут, дуже хочеться таке робити. Всі того хочуть, коли так любляться. Хочуть одружитися, хочуть цілуватися, обніматися і все решта, і хочуть народжувати дітей".

"Сумніваюся, що у тітки й дядька Джиммі таке буває".

Келпурнія пом'яла в руках фартух.

"Міс Скаут, люди одружуються з різних причин. Міс Александра, я так собі гадаю, вийшла заміж, щоб жити своїм домом,— Келпурнія почухала потилицю.— Але вам туди не треба лізти, воно вас не обходить. Не займайтеся справами інших людей, поки не дасте ради своїм власним,— Келпурнія підвелася.— А ваша справа нині — не слухати балачок отих дівчат зі Старого Сарема, не треба з ними сперечатися, просто не звертайте уваги, а як треба буде про щось дізнатися — бігом до старої Кел".

"А чого ти мені одразу те все не розповіла?"

"Бо у вас воно розпочалося трохи зарано, і не дуже те вам сподобалося, от ми й вирішили, що й до решти ви поставитеся не краще. Містер Фінч сказав: почекаємо, поки вона звикнеться з цією ситуацією, але ми й гадки не мали, що ви дізнаєтеся так швидко і так перекручено, міс Скаут".

Джін-Луїза з насолодою потягнулася і позіхнула, щаслива, що живе. Їй захотілося спати, навряд чи вона діждеться вечері.

"У нас на вечерю сьогодні гаряче печиво, Кел?"

"Так, мем".

Грюкнули вхідні двері, й Джемі затупав у передпокої. Він прямував до кухні, де збирався відчинити холодильник і проковтнути кварту молока, щоб утамувати спрагу після футбольного тренування. Перш ніж задрімати, Джін-Луїза усвідомила, що Келпурнія вперше в житті казала їй "мем" і "міс Скаут", зазвичай таке звертання приберігалося для присутності високих гостей. "Мабуть, дорослішаю",— подумала вона.

Джемі збудив її, увімкнувши верхнє світло. Вона побачила, як він до неї наближається, як гордо вирізняється каштанова літера "М" на його білому светрі.

"Не спиш, маленька Триочко?"

"Не глузуй",— відізвалася вона. Якщо Генрі або Келпурнія розповіли йому про неї, вона просто помре, але забере з собою на той світ і їх.

Вона пильно дивилася на брата. Чуб у нього був вологий, і від Джемі пахло ядучим милом зі шкільної роздягальні. Краще напасти першій.

"Тьху, та ти курив! За милю чути!"

"І не думав".

"Просто не розумію, як ти можеш грати у футбол. Ти такий худющий".

Джемі посміхнувся і не відреагував на її гамбіт. Ясно, вони йому розповіли.

Джемі погладив свою літеру "М".

"Славетний Фінч — сухий м'яч, ось хто я такий! Узяв сьогодні сім голів з десяти,— він підійшов до столу, обрав собі футбольний журнал, розкрив його, погортав, а тоді мовив: — Скауте, якщо з тобою колись щось трапиться, або якщо ти не схочеш про щось говорити Атикусу..." "Ну?"

"Розумієш, якщо матимеш якісь неприємності в школі абощо, просто скажи мені. Я про тебе подбаю".

Джемі неспішно вийшов з вітальні, а Джін-Луїза витріщила очі, не вірячи, що це їй не наснилося.

12

Збудив її сонячний промінь. Джін-Луїза подивилася на годинник. П'ята. Хтось уночі прикрив її простирадлом. Вона скинула його і довго роздивлялася свої довгі ноги, дивуючись, що їм уже двадцять шість років. Мокасини стояли там, де вона їх залишила дванадцять годин тому. Біля них валялася одна шкарпетка, а другу вона знайшла у себе на нозі. Джін-Луїза зняла її і тихенько підійшла до туалетного столика, де і побачила себе у дзеркалі.

Вона з сумом дивилася на своє відображення. "Трапилося те, що містер Берджес назвав би Жахіттям,— сказала вона йому.— Господи, я вже років п'ятнадцять не прокидалася у такому стані. Сьогодні понеділок, я тут з суботи, попереду ще одинадцять днів відпустки, а я вже зранку вигляд маю, як невротичка-істеричка". Вона засміялася сама з себе: так, довгенько такого не було, стільки і слони не живуть, і нічого тут не вдієш.

Джін-Луїза узяла пачку цигарок і три кухонні сірники, запхнула сірники під целофанову обгортку і тихо вийшла до передпокою. Відчинила дерев'яні двері, потім розсувні скляні двері.

У будь-який інший день вона босоніж постояла б на росистій траві, послухала б вранішні наспіви пересмішників, поринула б у беззмістовність мовчазної, стриманої краси, яка оновлюється з кожним сходом сонця і зникає непоміченою половиною людства. Вона походила б під соснами з жовтими річними кільцями — під соснами, які стриміли до блискотливого неба в сонячному промінні, і всі її відчуття розчинилися б у радощах ранку.

Все це чекало на неї, прагнуло її прийняти, але вона не дивилася і не слухала. Лише дві хвилини спокою, поки вчорашній день повернеться до неї: ніщо не може знищити насолоду від першої цигарки вранці. І Джін-Луїза видихала дим у нерухоме повітря.

Вона обережно торкнулася учорашнього дня — і відсахнулася.