Іліада (переказ для дітей)

- Гомер -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Гомер

Іліада

Переказ для дітей Катерини Головацької

СВАРКА ВОЖДІВ

З давніх-давен на весь світ славилося могутнє місто Троя. Заснував його Іл, нащадок громовладного Зевса, отож інколи місто називали ще Іліоном священним. Славилося воно багатством, гарними храмами й неприступним муром, що його зводити круг міста допомагали троянцям безсмертні боги Посейдон з Аполлоном.

У той час, про який піде мова, правив у Трої Ілів онук, син знаменитого Дардана — Пріам, багатий і розумний володар. Уже сивий, старий, він доживав віку зі своєю дружиною Гекабою, тішачися дітьми, а було їх аж п'ятдесят. Найулюбленіший Пріамовому серцю син Гектор, непереборний герой, очолив троянське; військо. Але був серед синів і такий, що завдав страшної біди своїм батькам і всій багатолюдній Трої,— то Паріс, легковажний красень. Навчений богинею кохання Афродітою, він викрав прекрасну Єлену, дружину спартанського царя Менелая, і привіз до Трої, накликавши тим на рідне місто велике лихо.

Адже боронити честь Менелая, сина Атрея, виступили усі ахейські вожді: рідний брат Менелаїв, цар Агамемнон; мудрий пілоський [5] володар, старий Нестор; аргоський цар Діомед, рівний силою богові Арею; герой Філоктет, якому непереможний Геракл перед смертю віддав свої меткі стріли; пристав до них, хоч і проти своєї волі, володар Ітаки, хитромудрий Одіссей. Багато їх було, вождів і героїв, та з-поміж усіх вирізнявся володар мірмідонців — могутній Ахілл, син царя Пелея і срібноногої богині Фетіди. Тільки з його участю — так провістив віщун Калхант — зможуть ахеї здолати троянців.

Незліченне військо привели ці славні герої — морем один за одним пливли кораблі, і не було їм кінця-краю. Але священна Троя стояла непохитно. Вже дев'ять років точилася війна. Вже почалися чвари між самими ахеями. Та найгірше сталося, коли спалахнула ворожнеча поміж вождями. Засперечалися цар Агамемнон Атрід і богорівний Ахілл. Нестримний гнів пойняв запального Пеліда, не зміг герой погамувати його, і через той згубний гнів зазнали ахеї страшної біди.

Гнів оспівай, богине, Ахілла, сина Пелея,

Пагубний гнів, що лиха багато ахеям накоїв,

Душі славетних героїв навіки послав до Аїду

Темного, їхні ж тіла він хижим лишив на поталу

Псам і птахам. Так Зевсова воля над ними чинилась

Ще відтоді, як у зваді лихій розійшлись ворогами

Син Атреїв, мужів володар, і Ахілл богосвітлий.

До цієї зловісної сварки призвела поява в ахейському таборі жерця Хріса. В полон до ахеїв попала його дочка, юна Хрісеїда, і, щоб звільнити її, жрець привіз багате викупне. Сміливо ішов він із вінком Аполлонового жерця на чолі, тримаючи в руці золотий жезл. Старий чемно привітав ахеїв, а найперше їхніх вождів — Агамемнона та Менелая:

— Славні Атрея сини і ви, сміливі ахеї! Хай вам допоможуть безсмертні боги-олімпійці завоювати Пріамове місто і щасливо до дому дістатись. Тільки відпустіть мою любу дочку Хрісеїду, а я дам за неї багате викупне. Не відмовте мені, ви ж бо шануєте срібнолукого бога Аполлона, а я його жрець.

Вожді вже схилялися до того, щоб зважити на Хрісове прохання, але цар Агамемнон, спохмурнівши, як небо перед бурею, згорда відмовив жерцеві, ще й недобрим словом образив:

— Забирайся мерщій звідси, Хрісе, та вдруге сюди, до наших [6] кораблів, не потикайся. Бо тоді не допоможе тобі ані жезл, ані вінок божественний. Хрісеїда — моя бранка, я й гадки не маю комусь її віддавати. Я одвезу цю чорнооку дівчину до Мікен, зроблю своєю служницею, і там, далеко від тебе, на чужині, звікує вона свій вік у неволі. А ти не гніви мене, коли хочеш цілий-здоровий додому вернутись.

Злякався старий Хріс і слухняно подався назад уздовж берега велешумного моря. А відійшовши далеко, спинився і, звівши руки до неба, почав ревно молитися вічним богам, а найперше срібнолукому синові пишнокосої богині Лето:

— О могутній Аполлоне! Не злічити, скільки разів я приносив тобі в жертву ситих кіз та биків круторогих! А як гарно я прикрасив твій священний храм! То зглянься на моє благання: за ці сльози невпинні, що ллються в мене з очей, покарай нещадно своїми згубними стрілами зухвалих ахеїв!

Почув безсмертний молитву скривдженого жерця. Наче темна ніч, спустився він з Олімпійських верховин, а як ступав, грізно брязкотіли в нього за плечима срібний лук і стріли у важкому сагайдаку.

Угледів Аполлон ахейські кораблі криводзьобі і зняв із плеча смертоносну зброю. Аж загуло навкруги, як стрельнув далекосяжний бог із срібного лука. Спершу він поціляв у мулів і собак, та незабаром стали влучати і в людей його несхибні стріли. А від них почалася в ахейському таборі страшна моровиця.

Дев'ять днів стріляв розгніваний бог, і дев'ять днів в ахейському таборі не гасли жалобні вогні. То спалювали ахеї убитих.

А на десятий день скликав Ахілл усе військо на раду. Тільки-но воїни посходилися, славетний герой став перед ними і мовив:

— Доведеться нам, друзі, ні з чим вертати додому, щоб хоч життя собі врятувати. Бо тут ми всі загинемо від стріл, а чи від мору страшного. Треба спитати якогось віщуна, чим прогнівили ми яснокудрого сина Лето. Може, обітницю яку ми забули або мало справили святих гекатомб? То принесімо мерщій Аполлонові в жертву добірних кіз і найкращих ягняток.

Отак проказавши, сів Ахілл на своє місце, а з юрби вийшов старий віщун Калхант, що за летом птахів міг провіщати майбутнє. Це він дев'ять років тому привів сюди, до неприступної Трої, ахейські кораблі. І не один раз у скруті допомагав ахеям своїм віщим словом.

— О славний Ахілле, Зевсові любий! — мовив віщун.— Ти хочеш знати, що спричинило гнів Аполлонів. Я відкрию тобі правду, коли [7] поклянешся боронити мене від могутнього мужа, царя Агамемнона. Старий я і кволий, а він може мені жорстоко помститись.

— Не бійся сказати нам віщу правду, мудрий Калханте,— відповів герой.— Я ж побожуся Аполлоном, якому ти завжди молишся, коли віщуєш нам волю богів: доки я живий і ходжу по землі, ніхто не посміє здійняти на тебе руку, навіть сам Агамемнон, що нині вихваляється найвищою владою над військом.

Зачувши таку мову, сміливу й рішучу, зважився нарешті Калхант сказати героям віщу правду:

— Слухайте, люди! Срібнолукий бог розгнівався на вас за те, що цар Агамемнон скривдив його жерця Хріса, не повернув йому дочки за багате викупне, а прогнав старого геть та ще й недобрим словом образив. За це могутній син Лето і наслав на нас біду. Відвернути її можна, як віддати чорнооку Хрісеїду батькові, тільки вже без викупного, задарма, а срібнолукому богові принести святу гекатомбу.

Так він промовив і сів; і тоді із місця підвівся

Син Атреїв, герой, Агамемнон широкодержавний,

Гнівом охоплений; серце володаря чорної люті

Сповнилось; полум'ям грізним очі йому заяскріли.

— Віснику бід! — мовив він, люто дивлячись на Калханта.— Ще ані разу ти не сказав мені лагідного слова, ні разу не провістив доброї волі. Ти любиш тільки лихе віщувати. Гаразд, я віддам свою бранку, хоч розумом і красою вона не поступиться навіть моїй дружині Клітемнестрі. Та я прагну для нашого війська не чорної загибелі, а щасливого порятунку. Тільки добре віддячте мені за Хрісеїду, бо не личить позбавляти вождя багатої здобичі.

-: Найславетніший з-поміж нас і найжадніший Атріде! — обурено гукнув запальний Ахілл.— Ти знаєш, що всі скарби, здобуті в боях, ми вже поділили порівну між воїнами. А забирати в них здобич назад якось негарно. Не гніви бога, віддай свою бранку, а ми втричі віддячимо тобі, коли допоможе нам Зевс Громовержець здолати твердомуровану Трою. Згадай, що воювати її ми всі прийшли заради твого брата Менелая і заради тебе, Агамемноне. Троянці ні в чому переді мною не винні. Ніколи вони не займали моїх коней чи мулів, ніколи не плюндрували землі мого рідного краю, родючої Фтії. Поміж нами здіймаються гори, порослі густими лісами, і шумлять хвилі священного моря. Тож краще я повернувся додому і не зазнаю ганьби [8] від тебе, нелюда, що зазіхає на здобич, яку дістав я у тяжкому бою, за честь Атрідів воюючи люто.

— Що ж, тікай звідси, коли тобі до вподоби тікати,— враз одказав Агамемнон.— Я і не здумаю тебе спиняти, у війську є кому шанувати мене. А ти завжди був мені гидкий, бо полюбляєш над усе чвари та розбрат. Тож забирайся геть, тільки знай: як хоче того бог Аполлон, я негайно відправлю на швидкім кораблі чорнооку Хрісеїду до її батька, а сам прийду до тебе в намет і заберу твою бранку, красуню Брісеїду, щоб ти відчув, наскільки я могутніший за тебе, і щоб нікому більше не спала зухвала думка змагатися зі мною.

Так він промовив. І гірко Пелідові стало, і серце

В грудях його волохатих між двох рішенців завагалось:

Вихопить зразу із піхов при боці свій меч гостролезий

І, проклавши дорогу крізь натовп, Атріда убити

Чи побороть в собі гнів і палке заспокоїти серце.

Поки отак міркував він розумом світлим і серцем,

Меч витягаючи з піхов,— злетіла до нього Афіна...

Почув нараз Ахілл, ніби хтось іззаду торкається до його кучерів, озирнувся — і страх пойняв славетного героя: за ним, грізно блискаючи очима, стояла богиня Афіна Паллада, незрима для інших.

— О улюблена дочко державного Зевса! — мовив стиха Ахілл, змагаючи страх.— Навіщо зійшла ти з безхмарного неба? Мабуть, подивитись, який пихатий і зажерливий став Агамемнон? Ох, загине він колись через ту свою пиху!

— Я для того зійшла з безхмарного неба,— відказала суворо богиня,— щоб стримати твій гнів, нерозважний герою. Послала мене волоока Гера, вона однаково любить і тебе, й Агамемнона. Ось що скажу, а ти уважно слухай: можеш ганьбити його словами, але не чіпай своєї грізної зброї. А я тобі обіцяю: втричі більше дарів дістанеш ти згодом, коли тепер поступишся Атрідові. Тож не ремствуй і скорися волі богів.

— Гаразд, ясноока богине, я скорюся. І хоч гнівом палає в мене серце, та грізної зброї я не чіпатиму. Хто шанує блаженних богів, того й боги блаженні шанують.

Ту ж мить зникла Афіна Паллада з очей, а герой вклав у піхви свій важкий меч і, ще не вгамувавши лютого гніву, звернувся глузливо до Агамемнона: [9]

— Гей, п'янице з очима собаки й оленячим серцем! Клянуся своїм жезлом, що настане час — і всі ахеї пожалкують за мною. Того дня, коли від дужої руки великого Гектора поляже багато ахейських мужів, ти нічим не зможеш їм зарадити і мордуватимешся, лютий сам на себе за те, що скривдив найкращого з-поміж ахейських героїв.

Мовивши так, Ахілл гучно ударив об землю своїм золотим жезлом і сів навпроти Агамемнона, що ледве стримував гнів.