Іліада (переказ для дітей) - Сторінка 5

- Гомер -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Невидима для смертних, розстебнула вона своєму улюбленцеві ремінь під підборіддям, і в руках сторопілого Менелая зостався тільки порожній шолом.

Кинувся герой назад, шукаючи скрізь свого ворога, та марно — золота Афродіта дбайливо огорнула Паріса густою імлою, зробивши невидним для людського ока, і перенесла до Трої в палац.

Єлена й досі була на міському мурі в оточенні троянських жінок. Тоді богиня кохання подалася туди, прибравши вигляду старенької ткалі-служниці, яку Єлена привезла зі Спарти до Трої. Нишком смикнула ткаля за одяг духмяний Єлену й мовила:

— Іди мерщій за мною. Паріс уже дома і кличе тебе. Дивними здалися Елені ці слова. Але нараз вона помітила в старої служниці сніжно-білу шию і блиском осяяні очі. Впізнала Єлена прекрасну богиню й жахнулась:

— О жорстока, навіщо ти знову мене спокушаєш? До Паріса я вже не піду, доволі з мене страшної ганьби.

Спалахнувши з гніву, Афродіта гостро відказала засмученій Єлені:

— Замовкни, зухвала, стережися розгнівити мене, бо я можу тебе так зненавидіти, як колись любила. Ще й розпалю в троянців і ахеїв люту ненависть до тебе, і ти загинеш ганебною смертю.

Злякалася Зевсова донька Єлена і, запнувшись сріблястим покривалом, подалася слідом за старою служницею...

А в той час у долині Атрід Менелай, мов розлючений звір, метався полем, шукаючи Паріса, і не міг його знайти, хоч ні ахеї, ні троянці не стали б його десь ховати — красень Паріс був усім ненависний, як чорна смерть.

Голосно загукав тоді володар ахейських мужів Агамемнон:

— Слухайте, Трої сини, і дардани, і військо союзне!

Бачили всі — переміг Менелай, Ареєві любий,

Тож аргів'янку Єлену з усім її скарбом багатим

Видайте нам і пеню заплатіть, як належить, за неї,

Так щоб пам'ять про це й для майбутніх потомків лишилась.

[27]

ПОРУШЕННЯ КЛЯТВИ. ВІЙНА

У Зевсовій осяйній господі зібралися на золотому помості всі боги-олімпійці. Юна Геба розливала нектар у золоті келихи і пригощала безсмертних. А ті, потроху смакуючи небесний напій, перемовлялися та зрідка поглядали додолу — на Трою.

Нараз забаглося Зевсові подрочити свою поважну дружину, золото-шатну Геру, і він глузливо промовив:

— Міднозбройні ахеї мають двох опікунок-богинь: Геру й Афіну. Та обидві могутні богині тільки дивляться байдуже з Олімпу, як ніжна Афродіта дбає за свого улюбленця Паріса. Сьогодні вона врятувала його від неминучої смерті. Але переміг Менелай, Ареєві любий, і коли ви, богове, супроти не скажете слова, то згубна війна на цьому скінчиться. Хай непорушно стоїть Пріамова Троя священна, а Менелай хай повертається з Єленою до Спарти, як переможець.

Так сказав всевладний Зевс, і мовчки тамували свій гнів обурені Гера й Афіна. Нарешті не витримала волоока Гера й сердито озвалась:

— Який-бо ти, Зевсе, жорстокий! Хочеш, щоб задарма пропала [28] вся тяжка моя праця? Невже я марно згаяла стільки часу, марно коней пишногривих трудила, допомагаючи славним ахеям? Чини як бажаєш, та тільки знай: не всім безсмертним буде те до вподоби. Тепер розгнівався і Громовержець захмарний. Грізно загуркотів його голос:

— О безпощадна! Яку ж бо Пріам і Пріамові діти

Прикрість тобі учинили, що в тебе на думці одне лиш —

Як Іліон зруйнувати, прегарно збудоване місто?..

Скільки під сонцем ясним, під зоряним неба наметом

Гарних є міст і держав, де люди живуть земнородні,

Серцем моїм над всіма Іліон я шаную священний

І на чолі із Пріамом весь люд списоборця Пріама.

— Гаразд,— додав Зевс по хвилі,— не будемо з тобою, Геро, сваритися, тільки запам'ятай: коли мені заманеться зруйнувати якесь місто, любе тобі, то не переч тоді та не здумай мене відмовляти, а спокійно погодься так, як оце тепер я проти волі тобі поступаюсь.

— Із усіх міст,— розважно мовила Гера,— найлюбіші моєму серцеві Аргос, Спарта і широкодорожні Мікени. Та можеш їх зруйнувати дощенту, коли ці міста тобі осоружні, я не боронитиму їх, навіть слова не вимовлю на їхній захист. Справді, навіщо нам сваритися? Тільки шануй мою працю, я ж богиня рівного з тобою роду, ще й дружина тобі. Тож накажи Афіні — хай негайно зійде до троянців і намовить їх порушити клятву воєнну.

Погодився Зевс і дав знак Афіні Палладі, що тільки того й чекала. Вмить злетіла грізна богиня яскравою зіркою, розсипаючи круг себе вогненно-блискучі іскри. Упала та зірка серед троянського війська, і люди злякалися, не годні збагнути, що то за знак — чи лихий, а чи добрий.

— Невже знову бути війні? А може, всевладний Зевс нарешті провіщає нам мир вогнистою зіркою з неба? — питали воїни один одного. Та хто ж бо міг на це відповісти!

А тим часом Афіна Паллада прибрала подобу молодого воїна Лаодока і подалася шукати найкращого троянського лучника — Пандара, могутнього сина царя Лікаона. Угледівши його серед воїнів-щитоносців, що прийшли з ним від далеких рідних берегів, Афіна швидко наблизилася та й мовила слово крилате:

— Послухай мене, розумний Пандаре. Чи хочеш зажити сьогодні [29] великої слави? То націль свою несхибну стрілу в спартанського володаря Менелая. Всі троянці дякуватимуть тобі, а найдужче — Пріамів син Паріс. Він перший пришле тобі коштовні дарунки, як тільки побачить, що Менелая несуть на погребне вогнище. Тож не вагайся, стріляй!

І переконала мудра богиня Пандара. Схопив він свій лук, зроблений із рогів дикої сарни, що її сам колись уполював серед гір. Помолившись срібнолукому Аполлонові, Пандар сховався за своїх щитоносців, щоб його не завважили вороги, витяг із сагайдака новеньку гіркосмольну стрілу і дужою рукою напнув тятиву.

Лук задзвенів, застогнала тятива, і гостродзьоба стріла полетіла уперед, до ворожого війська.

Але і тебе, ясночолий Менелаю, не забули блаженні боги. Стала поруч Афіна Паллада і, наче мати, що відганяє докучливу муху від малої дитини, невидимою рукою відхилила смертельну стрілу. Та влучила Менелаєві в місце, де пряжки золотого череса, на панцир зайшовши, утворили подвійну броню.

Стріла тільки ледь поранила героя, та все одно чорно-багряна кров заюшила з рани просто йому на ноги. Побачивши те, жахнувся державець мужів Агамемнон. Тяжко він застогнав і схилився над рідним братом, а воїни журно зітхали, слухаючи розпачливу мову вождя:

— Любий мій брате! Це я винен, бо послав тебе самого боронити честь ахейського війська. Ось лежиш тепер на землі, знемагаючи від чорного болю. Якщо ти помреш тут і троянці плюндруватимуть твою могилу, я не знесу тієї ганьби. Хай краще земля поглине і мене. Але хай і троянці тепер начуваються: вони порушили воєнну клятву, а цього Зевс ніколи не прощає. Ой, як вони спокутуватимуть цей підступний постріл у тебе! Я знаю, бо серце і розум мені віщують:

День той настане колись — Іліон загине священний,

З ним же загине Пріам і весь люд списоборця Пріама.

Та Менелай заспокоїв свого державного брата:

— Рана моя не смертельна, тож не журись і не виказуй страху, щоб той страх не пойняв усього ахейського війська. А до мене поклич мерщій Махаона, він рану хутко загоїть.

Знайти Махаона було неважко — славного лікаря знали всі воїни. Він саме був у гурті своїх земляків, коли почув: [30]

— Іди мерщій, Махаоне! Кличе тебе владущий Агамемнон, бо якийсь троянський лучник поранив царя Менелая, на славу собі та усім нам на горе. .

Поспішив Махаон туди, де оточений ахейськими героями лежав на землі поранений Менелай. Розступилися воїни перед Махаоном, і той, ставши навколішки, взявся обережно витягати стрілу, що застрягла зубцями в металі. Тоді розстебнув золотий черес і панцир, пильно оглянув рану і, висмоктавши з неї кров, присипав цілющим зіллям. Про силу того зілля він дізнався ще від свого батька, славетного лікаря Асклепія.

Поки тямущий Махаон клопотався над спартанським вождем, загони щитоносних троянців ладналися рушити в бій. Схопили тоді й ахеї свою мідноковану зброю та стали шикуватись у бойові лави. Схожий на безсмертного бога цар Агамемнон поривався мерщій зустрітися з ворогом. Квапливо подався він пішки оглядати й бадьорити військо, а за ним вели його нестримних коней із бойовою колісницею, що сяяла проти сонця карбованою міддю.

— Друзі, лаштуйтесь до звитяжного бою! — гучно крикнув Агамемнон.— Ніколи всевладний Зевс не допомагав тим, хто порушував священну клятву. Тож троянці зазнають тепер страшної поразки, і невдовзі хижі шуліки дзьобатимуть їхні тіла. А троянських жінок та дітей ми повеземо додому разом із іншою здобиччю на наших швидких кораблях! Такої багатої здобичі ви зроду не мали.

Угледівши кількох воїнів, що явно збиралися тікати з бойовища, Агамемнон узявся їх прилюдно ганьбити:

— Гей ви, боягузи, чого тупцяєтеся тут, як безтямні вівці, і не ладнаєтесь до битви? Чи дожидаєте, поки вороги дійдуть аж до наших крутобоких кораблів? Чи, може, чекаєте, щоб Зевс захистив вас своєю могутньою рукою?

Так обходив володар мужів Агамемнон свої лави. Аж ось побачив він мужів з великого острова Кріту, що гуртувалися круг свого вождя Ідоменея, силою схожого на вепра. Щиро зрадів Агамемнон і привітав їх ласкавим словом. Далі побачив він обох Еантів на чолі величезного війська, що сунуло, наче темна хмара, а наїжені списи й мідні щити раз у раз спалахували яскравими блискавками.

— Хоробрі Еанти! — гукнув до них Агамемнон.— Вас і воїнів ваших не треба підбадьорювати, ви завжди серед перших у битві.

.Коли б усі були такі хоробрі й завзяті, як ви, то недовго простояло б міцномуроване місто старого Пріама. [31]

Привітав цар Агамемнон і мудрого Нестора — той шикував пілосців до бою. Наперед він поставив воїнів на колісницях, позаду — піше військо хоробре, а всередину пхнув полохливих, щоб навіть боягуз змушений був воювати.

Побачивши це, зрадів володар мужів Агамемнон, похвалив пілосців і пішов хутко далі. Та як же він здивувався, коли, зайшовши аж туди, де вже не чулося бойового гуку, нараз угледів хитромудрого Одіссея. Той спокійно чекав із своїм військом, поки інші ахеї почнуть битву. Розгнівався цар Агамемнон і кинув йому образливе слово докору. Однак ітакійський володар тільки зиркнув похмуро з-під насуплених брів і стримано мовив:

— Навіщо кажеш таке, славетний Атріде? Ось почнеться бій, і ти побачиш мене у перших шерегах. Тож слів на вітер не кидай.

Усміхнувся тоді Атрід і вибачливо сказав:

— Коли я помилився, то хай швидкий вітер розвіє образливе слово.