Ім'я Рози - Сторінка 13

Воно приписувало lectio divina(5), але не студії: але ти знаєш, як ревно наш орден дбає про дослідження речей божественних і людських. Крім того, правило приписує спільну опочивальню, але часто ченці потребують віддаватись розважанням і вночі, тому кожен з них має власну келію, як це заведено у нас. Правило дуже суворе стосовно мовчанки, і в нас теж вимагається, щоб не лише той чернець, що робить ручну роботу, але й той, що пише або читає, уникав балачок зі своїми братами. Але обитель наша — це насамперед спільнота вчених мужів, і їм корисно обмінюватися між [92] собою скарбами знань, які вони нагромаджують. Будь-яка бесіда, що стосується наших студій, вважається законною і пожиточною, аби лиш її не провадили у трапезній чи під час богослужінь".

(1) Театр здоров'я (лат.).

(2) Про достоїнства трав (лат.).

(3) Про рослини (лат.).

(4) Про причини (лат.).

(5) Читання Святого письма (лат.).

"Ти часто мав нагоду бесідувати з Адельмом Отрант-ським?" — спитав раптом Вільям.

Северина це, схоже, не здивувало: "Бачу, ти вже говорив з абатом, — мовив. — Ні. З ним я нечасто розмовляв. Він весь час розписував мініатюрами книги. Я чув іноді, як він дискутував про тонкощі своєї праці з іншими монахами — Венанцієм з Сальвемека чи Хорхе з Бурґоса. Зрештою, день свій я коротаю не в скрипторії, а у своїй робітні", — і кивнув на будівлю лічниці.

"Розумію, — сказав Вільям. — Отже, ти не знаєш, чи Адельм мав видіння".

"Видіння?"

"Подібні до тих, які викликає твоє зілля".

Северин заціпенів: "Я ж казав, що дуже дбаю про те, щоб небезпечні трави були недоступними для інших".

"Я не це мав на увазі, — поспішно уточнив Вільям. — Я говорив про видіння взагалі".

"Не розумію", — наполягав Северин.

"Чернець, який уночі блукає по Вежі, де, за словами абата, з тими, хто входить туди о забороненій порі, можуть траплятися... жахливі речі, то ж я подумав, що він міг мати диявольські видіння і що це вони штовхнули його в прірву".

"Я вже казав, що не буваю в скрипторії, хіба що іноді мені потрібна якась книга, та зазвичай мені досить тих травничих книг, які я тримаю в лічниці. Я ж казав тобі, Адельм часто розмовляв з Хорхе, з Венанцієм і, звичайно, з Беренгарієм".

Я теж відчув легке вагання у Севериновому голосі. Не оминула його й увага мого вчителя: "З Беренгарієм? А чому — звичайно?"

"Беренгарій з Арунделя, помічник бібліотекаря. Вони були однолітками, разом відбували новіціят, то ж нічого дивного, що їм було про що поговорити, Я це мав на увазі".

"Значить, ти це мав на увазі, — мовив Вільям. На моє здивування, розпитувати далі він не став. І відразу змінив [93] тему розмови. — Може, пора нам вже зайти у Вежу. Будеш нам за провідника?"

"Залюбки", — сказав Северин з явною полегкістю. Він попровадив нас краєм городу, і ми підійшли до західного фасаду Вежі.

"Від городу є вхід до кухні, — мовив він, — але кухня займає лише західну половину першого поверху, а решту займає трапезна. З південного боку є ще двоє дверей, які ведуть до кухні та до трапезної — до них можна дістатися, обійшовши ззаду хори церкви. Але ми зайдемо сюди, адже з кухні можна прямо пройти до трапезної".

Увійшовши в простору кухню, я помітив, що всередині Вежа має восьмикутний внутрішній двір; як я зрозумів пізніше, то був своєрідний великий глухий колодязь, на який з кожного поверху виходили широкі вікна, подібні до вікон у зовнішніх стінах. Кухня була величезною, повною диму залою, де метушилося чимало челядників, рихтуючи страви на вечерю. Двоє з них готували приправлену городиною запіканку з ячменю, вівса та жита, нарізаючи на великому столі ріпу, капусту, редьку та моркву. Неподалік ще один куховар, зваривши рибу у вині з водою, тепер присмачував її підливою з шавлії, петрушки, чебрецю, часнику, перцю та солі.

Під західною баштою стояла велетенська пекарська піч, де вже блимало червонувате полум'я. У південній башті стояла ще одна величезна плита, на якій кипіли казани й оберталися рожни. Через двері, що виходили на тік за церквою, свинарі саме вносили туші забитих свиней. Ми вийшли через ті ж двері й опинилися на току, розташованому на східному краю дворища, поблизу мурів, вздовж яких вишикувались господарські будівлі. Северин пояснив, що перша будівля — це свинарники, за ними тяглися стайні, стійла для волів, а далі — курники і крита загорода для овець. Перед свинарниками свинарі розмішували у великому глеку кров тільки-но забитих свиней, щоб вона не зсідалася. Якщо її відразу як слід вимішати, то при цій холодній погоді вона постоїть, не псуючись, ще кілька днів, поки з неї не нароблять кров'янки.

Ми знову зайшли у Вежу і лиш побіжно оглянули трапезну, проходячи через неї по дорозі до східної башти. [94] Трапезна займала простір під двома баштами, у північній частині стояла грубка, а зі східної гвинтові сходи вели у скрипторій, себто на другий поверх. Саме цими сходами ченці щодня йшли до праці, або двома рядами інших, не таких зручних, зате добре опалених сходів, які спіраллю піднімалися позаду грубки та кухонної печі.

Вільям спитав, чи знайдемо ми когось в скрипторії, бо ж була неділя. Северин усміхнувся і сказав, що для ченця-бенедиктинця праця — це те ж саме, що молитва. У неділю богослужіння тривають довше, але ченці, які працюють над книгами, усе ж проводять нагорі кілька годин, зазвичай плідно обмінюючись ученими заувагами та порадами і розважаючи над Святим письмом.

Першого дня ПІСЛЯ ЧАСУ ДЕВ'ЯТОГО,

де описано відвідини скрипторію і знайомство з багатьма вченими мужами, переписувачами та рубрикаторами, а також зі сліпим старцем, який очікує Антихриста

Поки ми піднімалися по сходах, я побачив, що учитель мій придивляється до вікон, крізь які на сходи падало світло. Я, мабуть, ставав таким же кмітливим, як і він, бо відразу помітив, що вони розміщені так, що до них важко дістатися. Зрештою, вікна трапезної (єдині вікна на першому поверсі, які виходили на урвище) теж були важко-доступними, адже під ними не було високих меблів.

Піднявшись по сходах, ми увійшли у скрипторій з боку східної башти, і тут я не зміг стримати захопленого вигуку. Другий поверх не був розділений на дві частини, як нижній, а тому він розкинувся перед моїми очима у всій своїй просторій неосяжності. Вигнуте і не дуже високе склепіння (нижче, ніж у церкві, але вище, ніж в будь-якій капітулярній залі, яку я коли-небудь бачив), підперте міцними колонами, спиналося над цілим приміщенням. Весь простір пронизувало чудове світло, яке лилося крізь три величезні вікна з кожної більшої сторони і крізь п'ять [95] менших вікон, прорубаних у кожній з п'яти зовнішніх сторін кожної башти; ще вісім високих і вузьких вікон впускали світло ще й з внутрішнього восьмикутного колодязя.

Завдяки усім цим вікнам велику залу щедро виповнювало рівне розсіяне світло, хоч був то зимовий пополу-день. Шибки не були кольоровими, як це буває у церквах, свинцеві кріплення тримали чотирикутники безбарвного скла, і всередину вливалося якнайчистіше світло, не переінакшене людською майстерністю, адже єдиною метою його було освітлювати працю тих, хто читає і пише. В інший час та в інших місцях я бачив чимало скрипторіїв, та не бачив жодного, де у струменях матеріального світла, яке робило простір осяйним, так світляно виблискувало б саме духовне начало, що його світло воплочає, — сіагі-tas, джерело всякої краси і мудрості, невід'ємний атрибут чудовної домірності, вираженої у цій залі. Красу бо творять спільно три речі: насамперед се integritas, або довершеність, і тому речі неповні ми почитуєм за негарні; тоді належна домірність, сиріч consonantia; і врешті claritas, світло, ми ж бо звемо прекрасними речі, яким властива світла барва(1). І оскільки візія прекрасного вселяє супокій, а наш апетит однаково прагне спочивати в мирі, добрі та красі, я відчув у собі велике вмиротворення і подумав: як, мабуть, утішно працювати у сьому місці.

У ту полуденну годину воно здалося моїм очам чудовним горнилом премудрості. Згодом у Санкт-Ґаллені я бачив скрипторій подібних розмірів, розташований окремо від бібліотеки (деінде ченці працювали в тому ж приміщенні, де зберігалися книги), але він не був так неперевершено домірний. Під кожним з вікон стояло по столу, за ними сиділи книжники, переписувачі, рубрикатори та інші вчені монахи. Всього вікон було сорок (воістину довершене число, одержане подесятерінням чотирикутника, або немов десять заповідей помножено на чотири богословські чесноти), тому водночас тут могло б працювати сорок ченців, хоч в той момент їх там було десь тридцять. [96] Северин пояснив нам, що монахів, які працюють v скрипторії, звільнено від богослужінь третього, шостого і дев'ятого часу, щоб їм не довелося переривати працю у світлі години і зупиняли вони її лише при заході сонця, перед вечірнею.

(1) Так говорить про природу краси Тома Аквінський у своїй "Сумі богослов'я".

Найкраще освітлені місця віддано найдосвідченішим мініатюристам, рубрикаторам та переписувачами. На кожному столі стояло все потрібне для розпису і переписування книг: ріжки з чорнилом, тонкі пера, які дехто з ченців підстругував тонким ножиком, пемзовий камінь, щоб вигладжувати пергамен, лінійки, щоб креслити лінії, на яких відтак проляже письмо. Біля кожного переписувача або на вершку нахиленої площини його стола стояв пюпітр, на ньому спочивав переписуваний рукопис, накритий шаблоном, що виділяв рядок на сторінці, який саме переписувався. Дехто писав чорнилом золотистої та інших барв. Інші натомість лише читали книги і виписували щось із них у свої особисті зшитки чи таблички.

Утім, мені не вдалося довше поспостерігати за їхньою працею, бо назустріч нам вийшов бібліотекар, і ми вже знали, що це Малахія з Гільдесгайма. Його обличчя намагалося виразити гостинність, але я мимохіть аж охнув супроти такої незвичайної фізіономії. Статури він був високої, украй худий, проте кінцівки його були великі й незграбні. Коли він ступав великими кроками, огорнений у чорний габіт ордену, його постать мала в собі щось моторошне. Він тільки-но прийшов знадвору і мав ще напнутий каптур, який кидав тінь на блідоту його обличчя і надавав його великим меланхолійним очам стражденного відтінку.