Ім'я Рози - Сторінка 36

Синьйори були такі ж бліді, як і злидарі, проте, зауважив Сальватор, злидарі мерли більше, ніж синьйори, може, тому (додав він, усміхаючись), що їх самих було більше... Гарець зерна коштував п'ятнадцять сольдів, а мірка — шістдесят, проповідники голосили кінець світу, але Сальваторові батьки й діди пригадували, що так само було і в давнину, і доходили висновку, що світові весь час настає кінець. І от, коли поїли вже всіх здохлих птахів і всіх нечистих тварин, яких тільки можна було знайти, пішов поголос, буцім хтось із селищан став викопувати мерців. Сальватор дуже дотепно, мов якийсь лицедій, зображав, як ці "лихі людяки" наступного дня по якомусь похороні пальцями порпалися в землі на цвинтарі. "Мням!" — мовив він і надкусив свій ягнячий паштет, але на лиці його я побачив гримасу людини у безвиході, яка пожирає труп. А деяким нечестивцям, гіршим від інших, мало було порпання в посвяченій землі, і вони, наче розбишаки, замаювалися в лісі і нападали на подорожніх. "Чик!" — казав Сальватор, приклавши ніж до горла, і "Мням!". А найгірші з гірших приманювали яйцем або яблуком дітей і пожирали їх, але, вельми серйозно уточнив Сальватор, перше їх зваривши. Він розповів, як один чоловік приходив у селище і продавав за безцінь варене м'ясо, а селищани не могли збагнути, звідки в нього таке щастя, але потім священик пояснив, що то людське м ясо, і розлючена юрба розтерзала того чоловіка. Але в ту ж ніч один селищанин пішов і розкопав могилу вбитого і з'їв плоть канібала, а коли його викрили, селище засудило до смерті і його. [211]

Але Сальватор розповів мені ще дещо. Я натужно намагався згадати відому мені дещицю провансальської мови та італійських говірок, поки він знівеченими словами розповідав мені історію своєї втечі з рідного селища і блукання світами. Тоді в його оповіді я впізнав багатьох з тих, кого мені довелось зустріти по дорозі раніше, а тепер впізнаю багатьох інших, з ким я зазнайомився згодом, тому я далеко не певен, що з відстані часу не приписую йому пригод і злодіянь, що їх чинили інші, до нього і після нього, бо всі ці люди тепер у моїй стомленій тямі зливаються і творять єдиний образ, велика бо сила уяви, яка, поєднуючи спогад про золото і спогад про гору, вміє створити ідею золотої гори.

Не раз під час мандрів я чув, як Вільям говорив про посполитих, і словом цим деякі його брати по чину звали не лише простолюдців, а й усіх невчених людей. Це слово завше здавалось мені надто загальним, бо в італійських містах я зустрічав людей купецького і ремісничого стану, які кліриками не були, але не були й неуками, хоч знання свої висловлювали посполитим наріччям. А деякі володарі, які правили в той час на цьому півострові, нічого не тямили ні в богословській науці, ні в медицині, ні в логіці чи латині, але, безперечно, зовсім не були посполитими чи простаками. Тому уявляється мені, що учитель мій, говорячи про посполитих, теж дещо спрощував. Але Сальватор, без сумніву, був-таки посполитим, він походив з місцевості, яку століттями розпинав голод і знущання феодальних синьйорів. Він був посполитий, але не безмозкий. Утікши з рідного дому, він тягнувся до іншого світу, який, за його словами, мав подобу країни Кокань, де з дерев, які сочаться медом, звисають голови сиру і пахучі ковбаски.

Під спонукою цієї надії, не бажаючи визнати, що світ цей є всього лиш паділ плачу, де (як мене вчили) неправда теж є даром Провидіння, який зберігає рівновагу речей, хоч часто нам цього не збагнути, Сальватор мандрував різними краями, від свого рідного Монферрато до Ліґурії, а тоді з Провансу до земель французького короля.

Він тинявся світом, жебраючи, злодюжачи, вдаючи недужого, прислуговуючи часово якомусь синьйорові і [212] знов даючи драла у ліс чи на битий шлях. З його оповіді я зрозумів, що він зв'язався зі зграями вагантів — потім, v наступні роки, дедалі більше їх тинялось по Європі: лжемонахи, шарлатани й махлярі, паливоди і волоцюги, ярижники, моти й п'янюги, прокажені й каліки, казкарі і дудники, клірики-безхатченки і мандровані студенти, шулери, бурлаки, фіглярі і гайдамаки, блудні гебреї, які врятувались од невірних, божевільні, юродиві й вигнанці, зловмисники з відрубаними вухами, содоміти, а між ними — мандрівні ремісники, ткачі, лудильники, столярі, точильники, набивачі опудал, муляри, і ще дурисвіти різного штибу: ворожбити, облудники і пройдисвіти, шахраї, попи і крутопопи, обманщики, негідники, гультяї, ошуканці, плути і звідники, старці, крутії, урвиголови, босяки, святокупці, шельмуваті казнодії і ксьондзи, ще й всілякий люд, що жив з легковір'я інших, підробники папських булл і печаток, бродячі ченці, що втекли з монастирів, торговці святими мощами, продавці індульгенцій, віщуни і хіроманти, чорнокнижники, цілителі й фальшиві збирачі пожертв, блудники різного гатунку, спокусники черниць і дівиць, які домагалися свого обманом і насильством, лжехворі водянкою, чорною неміччю, гемороєм, падучою і виразками, а також меланхолійним божевіллям. Були й такі, що ставили собі наліпки на тіло, які здавались невигойними язвами, інші ж заповнювали рот речовиною кольору крові, симулюючи напад сухот; були шахраї, які придурювались безногими каліками, спираючись на палицю без потреби, удавали падачку, імітували коросту, нариви й набряки за допомогою бандажів, просякнутих шафрановими настоянками, носили ланцюги на руках і пов'язки на голові; вони рачки вповзали у церкви, розносячи страшний сморід, зненацька валилися з ніг на майданах, пускаючи слину і вителющуючи очі, бризкаючи з ніздрів кров'ю, зробленою з соку ожини, змішаного з циноброю, Щоб вициганити їжу або гроші у богобійних людей, які пам'ятали заохоту святих отців до милостині: розділи з голодним свій хліб, приведи у дім бездомного, бо так ми навідуєм Христа, приймаєм Христа, одягаєм Христа, і як вода очищує вогонь, так і милостиня очищує гріхи наші. [213] Мандруючи за течією Дунаю, вже після подій, про які я тут оповідаю, я бачив і ще далі бачу багацько цих шарлатанів, різновиди і гатунки яких незчисленні, як незчисленні є демонські легіони: скопці, шептуни, прото-знахарі, убогі христосики, покірники, голодущі, хресто-давці, перелесники, мощеносці, ворожбити, шалопути, тогосвітники, дивоносці, кухонники, обрізанці і вкушені тарантулом, ярижники і постомоли, лихвоносці, трясуни, звіздарі, псалмопівці, падучі, сльозоливці й шепелявці.

Вони багнюкою стікали стежками нашого світу, а поміж них втеребилися і щиросерді проповідники, і єретики у пошуках нововірців, і розмаїті сіячі розбрату. Отож Папа Йоан, який завжди побоювався посполитих рушень, що проповідували і практикували убогість, напосівся на цих жебрущих пророків, бо вони, за його словами, вимахуючи розцяцькованими хоругвами, зваблювали цікавих, задурювали людям голови і вимагали грошей. Чи була правда по боці цього аморального Папи-святокупця, коли він прирівнював ченців, які збирали пожертви і проповідували убожество, до ватаг ізгоїв і харцизяк? У ті дні, після мандрів по італійському півострові, в голові мені геть все перемішалося: я чув про ченців з Альтопашо — у своїх проповідях вони погрожували анатемою тим, хто не купував у них індульгенцій, за дзвінку монету розгрішували від грабіжництва і братовбивства, від душогубства і кривоприсяг, збирали обфиті датки, вихваляючись, що у їхній лічниці щодня відправляється до ста мес і що зі своїх дібр вони справили посаг двомстам бідним дівчатам. Чував я й про брата Павла Кульгавого, який жив у лісовому скиті поблизу Рієті — він нахвалявся, буцім прямо від Святого Духа сподобився одкровення, що тілесне злягання не є гріхом; цим він зваблював до себе жінок, зовучи їх сестрами, велів їм п'ять разів колінопреклонитися і простертися хрестом, а сам шмагав їх по голому тілі, а потім представляв своїх жертв Богові і вимагав од них того, що він звав цілунком миру. Чи була то правда? Що пов'язувало цих так званих просвітлених печерників з братчиками убогого життя, які мандрували шляхами півострова, здійснюючи правдиву покуту, ненависні клірові та єпископам, чиї пороки і побори вони таврували? [214] З Сальваторової оповіді, яка змішувалася з тим, що я вже знав з власного досвіду, різниці між ними видно не було: усі здавались на одне лице. Іноді Сальватор здавався мені схожим на тих туренських старців-калік, про яких оповідає байка: наблизившись до чудотворних мо-щів святого Мартина, вони кинулись навтікача, боячись, що святий зцілить їх і так позбавить джерела заробітку, але святий безжалісно оздоровив-таки їх і покарав за зловмисність, відновивши справність членів, ще поки вони дістались до кордону. Але іноді звірине його лице променіло ніжним світлом — це коли він повідав мені про те, як, живучи між цих ізгоїв, він почув слово проповідників-францисканців, таких самих утікачів, як і він, і зрозумів, що це його убоге блукальче життя належить сприймати не як похмуру конечність, а як радісний жест посвячення, а тому став прилучатися до гуртів і сект покаяльників, перекручуючи їх назви і геть хибно тлумачачи їхнє вчення. З цього я виснував, що він, либонь, знався з патаринами і вальденсами, а може, й з катарами, арнальдистами та уміліятами. Блукаючи світом, він переходив від гурту до гурту і поступово став сприймати свій блукальчий стан як посланництво і чинив задля Господа те, що раніше чинив для свого власного черева.

Як же все це виглядало і доки тривало? Наскільки я зрозумів, років з тридцять тому він пристав до якогось монастиря міноритів у Тоскані і там прийняв габіт святого Франциска, але рукоположення не одержав. Там, гадаю, він і вивчився тієї дещиці латини, якою говорив, мішаючи її з наріччями усіх місцевостей, де він, убогий і безрідний, побував, і з говірками всіх товаришів по блуканнях, з якими водився, — від найманців родом з моїх земель до далматинських богомилів. Там він віддавався покутньому життю (покаяйтеся, твердив він з натхненними очима, і я знов почув формулу, яка зацікавила була Вільяма), але, схоже, міноритів, серед яких він жив, теж біс попутав, бо вони, розсердившись на каноніка поблизької церкви (1) звинувативши його в грабежах та інших неподобствах, напали якось на його дім і спустили його зі сходів, від чого грішник помер, а вони пішли грабувати церкву.