Ім'я Рози - Сторінка 44

Тут почалась гризня між ними за владу в секті, і стали діятися гидотні речі. Та до Ґерарда далі йшло чимало люду, не лише селяни, а й міщани, записані в цехи, і Ґерард позбавляв їх усього, щоб вони нагими наслідували нагого Христа, і посилав їх у світ проповідувати, а собі справив білу одежу з цупкої тканини без рукавів, і в цій одежі він був більше схожий на блазня, ніж на монаха! Жили вони просто неба, але іноді виходили на церковні казальниці, прогнавши проповідників і вносячи зам'яття у зібрання побожного люду, а якось раз у церкві святого Урса в Равенні вони посадили на єпископський престол маленького хлопчика. І називали себе спадкоємцями вчення Йоахима Флорійця..."

"Але францисканці теж його почитали, — мовив я, — і Ґерард з Борґо Сан Донніно, і ви!" — вигукнув я.

"Заспокойся, хлопче. Йоахим Флорієць був великий пророк, він першим зрозумів, що Франциск започаткує добу віднови в церкві. Та лжеапостоли використали його вчення, щоб виправдати своє божевілля. Сеґалеллі тримав коло себе одну апостолесу, якусь Трипію чи Рипію, яка твердила, буцім вона має дар пророцтва. Мав коло себе жінку, розумієш?"

"Але ж, отче, — спробував було заперечити я, — ви самі говорили того вечора про святість Клари з Монте-фалько та Ангели Фоліньянки..."

"То були святі жінки! Вони жили смиренно, визнаючи владу церкви, і ніколи нахабно не приписували собі дар пророцтва! Натомість лжеапостоли твердили, що й жінки можуть ходити з міста у місто і проповідувати, як це казало й багато інших єретиків. Вони не визнавали різниці між неодруженими і одруженими, і жодного обіту не вважали вічним. Одне слово, щоб занадто не набридати тобі сумними цими історіями, тонкощів яких тобі й так не зрозуміти, скажу, що єпископ Пармський Обіццо вирішив урешті закувати Ґерарда в кайдани. Але тут сталася дивна річ, яка показує тобі всю слабкість людської природи і всю підступність бур'яну єресі. Бо зрештою єпископ звільнив Ґерарда, запросив до свого столу і сміявся з його витівок, тримаючи коло себе за блазня".

"Чому ж він так зробив?" [252]

"Не знаю, а може, боюся знати. Єпископ був шляхетного роду і погорджував міськими купцями та ремісниками. Може, йому припало до душі, що Ґерард, проповідуючи убожество, виступав проти них і перейшов від жебрання до грабунку. Але врешті втрутився Папа, єпископ повернувся до своєї слушної суворості, і Ґерард закінчив на вогнищі як нерозкаяний єретик. То було на початку цього століття".

"А яке відношення має до цього всього фра Дольчино?"

"Має відношення, і з його історії ти зрозумієш, як єресь виживає, попри знищення самих єретиків. Дольчино цей був незаконним сином священика новарської єпархії, у цій частині Італії, трохи далі на північ. Дехто казав, що він народився деінде, в долині Оссола або у Романьяно. Але це байдуже. Був то юнак вельми гострого ума. Він навчився грамоти, а тоді обікрав священика, який ним опікувався, і втік на схід, у місто Тренто. Там він взявся проповідувати Ґерардове вчення, ще більше поглибивши його єретичність, — він називав себе єдиним правдивим Божим апостолом і твердив, що всяка річ має бути спільною в любові і що дозволено мати стосунки з усіма жінками без розбору, тому нікого не можна звинувачувати у перелюбі, навіть якщо він має стосунки і з дружиною, і з донькою..."

"Він справді проповідував це чи його в цім лиш звинувачували? Бо я чув, що спіритуалів теж звинувачували у всіляких злочинах, як, приміром, монахів з Монтефалько..."

"De hoc satis(1), — різко обірвав мене Убертин. — То вже були не монахи. То були єретики. Дольчино звів їх з пуття. Зрештою, кажу тобі, дізнавшись, що накоїв Дольчино опісля, ти погодишся, що то був лиходій. Я й не знаю, як він познайомився з вченням лжеапостолів. Можливо, замолоду він бував у Пармі і слухав Ґєрардові проповіді. Відомо, що після смерті Сеґалеллі він знюхався з цими єретиками в околицях Болоньї. Але точно відомо, що проповідувати він почав у Тренто. Там він спокусив прегарну дівчину зі знатної родини, Марґариту, а може, то вона звела його, як Елоїза звела Абеляра, бо пам'ятай — в

■Досить про це (лат.). [253]

серця чоловіків диявол проникає через жінку! Тоді трент-ський єпископ прогнав його зі своєї єпархії, та Дольчино вже зібрав понад тисячу послідовників і розпочав довгий похід, який привів його в краї, де він народився. По дорозі до нього приставали інші люди, обдурені, спокушені його словами; можливо, до нього долучилося також чимало єретиків-вальденсів, що жили в горах, через які він проходив, а може, то він хотів долучитися до вальденсів у цих північних землях. В околицях Новари Дольчино знайшов сприятливе середовище для заколоту, бо місцева людність прогнала геть васалів верчелійського єпископа, які правили в Ґаттінарі від його імені, а тому Дольчинових харцизників прийняла як добрих союзників".

"Що ж накоїли єпископські васали?"

"Не знаю, і не мені про це судити. Але, як бачиш, єресь не раз вступає у спілку з бунтом проти синьйорів, а тому єретик починає з проповідування святого убожества, а відтак падає жертвою всіх спокус влади, війни і насильства. У Верчеллі точилася війна між кількома місцевими родами, і лжеапостоли цим скористалися, а ці роди скористалися сум'яттям, спричиненим лжеапостолами. Феодальні синьйори наймали авантюристів, щоб ті грабували міщан, а міщани просили захисту в єпископа Новарського".

"Яка заплутана історія. А по чиєму боці був Дольчино?"

"Не знаю, він був сам по собі і вклинився у всі ці суперечки, шукаючи нагоди, щоб проповідувати боротьбу проти чужої власності в ім'я убожества. Разом зі своїми людьми, яких було вже три тисячі, Дольчино став табором на горі поблизу Новари, званій Лисе Урвисько; там вони спорудили невеликі фортеці, тимчасові житла, і Дольчино панував над усім цим натовпом чоловіків і жінок, які ганебно жили впереміж. Звідти він надсилав послання до своїх вірних, де викладав своє єретичне вчення. Він говорив і писав, що ідеалом їхнім є убожество, що вони не зв'язані жодним обов'язком зовнішнього послуху, що його, Дольчина, послав Бог, щоб зламати печать пророцтв і збагнути написане у Старому і Новому Завіті. І називав світських кліриків — проповідників та міноритів — служителями диявола, звільняючи усіх від обов'язку підкорятися їм. І говорив про чотири доби в житті Божого народу: [254] перша — це доба Старого Завіту, патріархів і пророків ще до Христового пришестя, коли шлюб був річчю слушною, адже людність мала розмножуватися; друга доба — це доба Христа і апостолів, і була то доба святості й чистоти. Відтак настала третя доба, коли понтифіки прийняли земні багатства, щоб мати змогу керувати народом, але коли люди почали відходити від любові Бога, прийшов святий Бенедикт і виступив проти будь-якого дочасного володіння. Коли ж зрештою Бенедиктові монахи теж стали нагромаджувати багатства, з'явилися монахи святого Франциска і святого Домініка, які ще суворіше від Бене-дикта проповідували відмову від земної влади і багатств. А ось тепер, коли життя багатьох прелатів знов почало суперечити всім цим чудовим приписам, ми врешті дійшли, мовляв, до кінця третьої доби і належить знов навернутися до вчення апостолів".

"То значить, Дольчино проповідував те, що проповідували й францисканці, а серед них і спіритуали, та й ви самі, отче!"

"Авжеж, але з цього вчення він виснував вельми підступний силогізм! Він казав, що покласти край цій третій добі зіпсуття може лише якнайжорстокіша смерть усіх кліриків, ченців і монахів; твердив, що всіх прелатів церкви, каноніків, ченців і черниць, монахів і монахинь та всіх тих, хто належить до проповідницьких орденів, міноритів і пустельників, і самого Папу Боніфація має знищити імператор, якого обере він, Дольчино, і цим імператором мав бути Фрідріх Сицилійський".

"А хіба Фрідріх в Сицилії не прийняв прихильно спі-ритуалів, яких прогнали були з Умбрії, і хіба мінорити не вимагають, щоб імператор, яким зараз є Людовік, поклав край дочасній владі папи і кардиналів?"

"Єресі, або ж божевіллю, властиво викривляти щонай-праведніші думки і повертати їх так, щоб наслідки їхні були супротивні законові Божому і людському. Мінорити ніколи не вимагали, щоб імператор вбивав інших кліриків".

Тепер я знаю, що він помилявся. Бо по кількох місяцях Баварець запанував у Римі, і Марсилій разом з іншими міноритами вчинили з вірними папі ченцями саме те, чого вимагав Дольчино. Цим я не хочу сказати, що [255] Дольчино мав рацію, то радше Марсилій теж схибив. Але я замислився, особливо після пополудневої бесіди з Віль-ямом, чи могли посполиті, які приставали до Дольчина, бачити невідповідність між гаслами спіритуалів і тим, як їх здійснював Дольчино. Хіба не в тому його вина, що він застосував на практиці ідеї, які люди, відомі своїм православ'ям, проповідували в суто містичному сенсі? Може, саме в цім вся різниця? Може, святість в тім і полягає, щоб очікувати, коли Бог дасть нам те, що обіцяли його святі, і не намагатися досягти цього земними середниками? Тепер я знаю, що так воно і є, і знаю, де схибив Дольчино: не можна змінювати порядку речей, хоч треба палко уповати на його зміну. Але того вечора я був у полоні суперечливих думок.

"Зрештою, — говорив мені Убертин, — ознакою єресі завжди є гординя. Року 1303, у другому своєму посланні Дольчино призначив себе верховним головою згромадження апостолів, а своїми намісниками призначив ту мерзосвітню Марґариту (жінку), Лонґіна з Бергамо, Фе-деріка з Новари, Альберта Карентіна та Вальдерика з Бреші. І почав маячити про вервечку майбутніх пап, двоє з яких, перший і останній, мають бути добрими, а двоє, другий і третій — лихими. Перший — то Целестин, другий — Боні-фацій VIII, про якого словами пророка можна сказати: "Твоє горде серце тебе завело в оману, тебе, що живеш у розщілинах скалистих(1)". Третього Папу не названо, але то немов про нього Єремія сказав: "Ось він, неначе лев(2)". І лева — яка ганьба! — Дольчино впізнав у Фрідріхові Сицилійському. Четвертого Папу, за словами Дольчино, ще ніхто не знає, і то має бути той святий, ангельський Папа, про якого говорив авва Йоахим. Він, мовляв, буде Божим обранцем, а тоді Дольчино разом з усіма своїми людьми (на той час їх було вже чотири тисячі) одержить благодать Святого Духа, який оновить церкву аж до кінця світу.