Ім'я Рози - Сторінка 53

Кому ти про неї розповідав?"

"От цього я геть не пам'ятаю. Звичайно, я розповів настоятелеві, бо мусив просити дозволу тримати в себе таку небезпечну речовину. І ще комусь, може, навіть у бібліотеці, бо я шукав гербарії, де б говорилося про неї".

"Але хіба ти не казав мені, що книги, корисні для твого мистецтва, тримаєш у себе?"

"Так, тримаю, і чимало, — відповів він, показуючи на кілька полиць в кутку кімнати, заповнених десятками фоліантів. — Але тоді я шукав деякі книги, яких у себе тримати не міг, мало того — Малахія вперто не хотів видавати їх мені, аж я мусив просити дозволу в настоятеля. — Він стишив голос, немов не хотів, щоб я почув його. — Розумієш, у якомусь невідомому місці бібліотеки зберігаються навіть чорнокнижницькі твори, книги чорної магії, рецепти диявольського чар-зілля. Мені дозволили переглянути деякі з них, бо була така потреба, і там я сподівався знайти опис тієї трутизни та її дії. Але марно".

"Отже, ти розповів про неї Малахії".

"Звичайно, йому теж, а може, навіть тому ж Бе-ренгарію, який йому допомагав. Але не варто робити поспішних [297] висновків: не пам'ятаю вже, може, коли я про це розповідав, там були й інші ченці, адже іноді у скрипторії буває чимало люду..."

"Я нікого не підозрюю. Я лиш намагаюся зрозуміти, що могло статися. В кожному разі, ти сказав, що випадок цей стався кілька років тому, і постає питання: невже хтось викрав отруту тоді, щоб використати її лиш через стільки часу? Це свідчило б про лиху волю, яка потаймиру довго плекала вбивчі наміри".

Северин перехрестився з виразом жаху на обличчі. "Хай Бог простить нас усіх!" — мовив він.

Більш нічого було сказати. Ми накрили Беренґарієве тіло, яке мали приготувати в останню путь.

Четвертого дня ЧАС ПЕРШИЙ,

де Вільям примушує спершу Сальватора, а потім — келаря розповісти про своє минуле, Северин віднаходить украдені лінзи, Никола приносить нові, а Вільям шістьма очима береться розшифровувати рукопис Венанція

Ми саме виходили, коли ввійшов Малахія. Схоже, йому не дуже по мислі було бачити нас тут, і він відступив крок назад. Северин зсередини помітив його і сказав: "Ти до мене? Тобі треба..." І обірвав, зиркнувши на нас. Малахія зробив йому ледь помітний знак, немов кажучи: "Поговоримо пізніше..." Ми виходили, він входив, і всі троє ми опинилися разом у дверному проході. Малахія цілком непотрібно сказав:

"Я прийшов до брата-зілляра... У мене... у мене болить голова".

"То, певне, через затхле повітря в бібліотеці, — сказав йому Вільям тоном турботливого розуміння. — Приміщення здалося б обкурити".

Малахія ворухнув губами, немов хотів ще щось сказати, тоді зрікся свого наміру, схилив голову і ввійшов, а ми пішли собі. [298]

"Що йому треба від Северина?" — спитав я.

"Адсо, — нетерпляче сказав учитель, — навчися сам ворушити мізками. — Тоді змінив тему: — Тепер нам треба розпитати деяких людей. Принаймні, — додав він, оки-даючи поглядом дворище, — поки вони ще живі. До речі: відтепер нам слід добре вважати на те, що ми їмо і п'ємо. Бери завжди їжу зі спільної тарілки, а питво наливай з глечика, з якого вже пили інші. Після Беренґарія найбільше знаємо ми. Крім, звичайно, вбивці".

"Кого ж ви хочете зараз розпитати?"

"Адсо, — мовив Вільям, — ти вже зрозумів, що найцікавіші речі стаються тут вночі. Вночі гинуть люди, вночі хтось гуляє по скрипторії, вночі в ці мури приходять жінки... Тут є обитель денна і обитель нічна, причому нічна обитель, як це не сумно, викликає куди більший інтерес, ніж денна. Тому нас цікавить кожен, хто блукає тут ночами, включно, скажімо, з тим чоловіком, якого вчора ввечері ти бачив з дівчиною. Може, історія з дівчиною ніяк не стосується історії з трутизною, а може, й стосується. В кожному разі я зрозумів дещо про того вчорашнього чоловіка — то має бути хтось, хто чимало знає про нічне життя сього святого місця. І, про вовка промовка, онде він якраз іде".

І показав пальцем на Сальватора, який теж нас побачив. Я помітив, що він стишив крок, завагався, немов хотів уникнути нас, і зупинився, щоб повернути назад. Але то була лише мить. Очевидно, він зрозумів, що зустрічі не уникнути, і знов рушив з місця. Широко посміхаючись, він солодкавим голосом звернувся до нас зі своїм "benedicite"(1). He даючи йому закінчити, мій учитель різким тоном заговорив до нього.

"Ти знаєш, що завтра тут буде інквізиція?" — спитав він.

Схоже, Сальватора це зовсім не втішило. Ледь чутно він спитав: "А я що?"

"А тобі краще сказати правду мені, бо я твій друг, до того ж мінорит, як і ти колись, аніж говорити її завтра сам знаєш кому".

(1) Благословіть (лат.).

[299]

Від такого різкого натиску Сальватор, схоже, покинув будь-яку думку про опір. Він покірливо глянув на Вілья-ма, немов даючи йому зрозуміти, що готовий розповісти все, що той йому звелить.

"Цієї ночі в кухні була якась жінка. Хто був з нею?"

"Ох, жонка, що продає себе як крам, лихе створіння єсть, і необичайне", — залементував Сальватор.

"Мене не цікавить, чи вона порядна дівчина. Мене цікавить, хто був там з нею!"

"Боже, ото лукавий ум у тих женщин! Денно й нощно токмо й в голові, оби лиш хлопа осмішити..."

Вільям рвучко схопив його за барки: "Хто був з нею, ти чи келар?"

Сальватор зрозумів, що більше брехати нема сенсу. І почав свою химерну розповідь, з якої ми насилу зрозуміли, що він, аби приподобатися келареві, приводив йому дівчат із селища, впускаючи вночі у монастир, але яким шляхом, сказати нам не захотів. Одначе лицемірно присягався, що чинив це лиш з доброго серця, і в його словах вчувався кумедний жаль, що йому ніяк не вдавалося скористатися цим для власної насолоди і вмовити дівчину, щоб вона, задовольнивши келаря, вділила щось і йому. Усе це він виклав, липко і масно усміхаючись та підморгуючи, немов даючи зрозуміти, що говорить до чоловіків з плоті, звиклих до таких самих заведенцій. І зиркав на мене з-під лоба, а я не міг дати йому відсіч, хоч як мені хотілося, бо відчував, що нас пов'язує спільна таємниця, що він мій співучасник і товариш у гріху.

Тут Вільям вирішив піти до кінця. І спитав раптом його: "Ти познайомився з Ремиґієм до того, як пристав до Дольчина, чи опісля?" Сальватор упав йому в ноги, благаючи в сльозах не занапащати його і врятувати від інквізиції, і Вільям урочисто присягнув, що нікому не розповість того, що почує, і Сальватор, не вагаючись, видав келаря на нашу ласку. Вони познайомились на Лисому Урвиську, обоє були в зграї Дольчина, з келарем він утік і вступив у монастир в Казале, з ним же він перебрався до клюнійців. Белькочучи і затинаючись, він благав прощення, і було зрозуміло, що більше від нього дізнатися годі. Вільям вирішив, що варто спробувати заскочити Ремиґія [300] зненацька, і залишив у спокої Сальватора, який побіг до церкви шукати потіхи.

Келаря ми знайшли в другому кінці монастиря, перед шпихлірем — він саме торгувався з кількома селищанами з долини. Він глянув на нас з острахом і спробував було вдати страшенно заклопотаного справами, але Вільям наполіг на розмові. Досі з цим чоловіком ми мало мали до діла; він був увічливий з нами, а ми — з ним. Того ранку Вільям звернувся до нього як до свого побратима по ордену. Келаря, схоже, збентежив цей довірливий тон, і з самого початку він відповідав з великою осторогою.

"З огляду на обов'язки ти, мабуть, змушений ходити по монастирі, коли всі інші вже сплять", — мовив Вільям.

"Коли як, — відповів Ремиґій, — іноді треба доробити якісь дрібні справи, і я мушу присвятити їм кілька годин свого сну".

"А коли так бувало, тобі ніколи не потрапляло на очі щось, що могло б підказати нам, хто, не маючи твоїх для цього причин, блукає десь поблизу кухні чи бібліотеки?"

"Якби я щось бачив, я б сказав настоятелеві".

"Слушно, — погодився Вільям і різко змінив тему: — Селище внизу не дуже заможне, правда?"

"І так, і ні, — відповів Ремиґій, — там мешкають селяни, які працюють на наших землях і залежать від монастиря, тому в урожайні роки їм теж поводиться добре. Приміром, у день святого Івана вони одержали дванадцять мірок солоду, коня, сім волів, бика, чотири телички, п'ять телят, двадцять овець, п'ятнадцять свиней, п'ятдесят курей і вісімнадцять вуликів. А крім того — двадцять вуджених підсвинків, двадцять сім горщиків смальцю, пів-чвертки меду, три чвертки мила, рибальську сіть..."

"Я зрозумів, зрозумів, — перебив його Вільям, — але погодься, це ще нічого не говорить про становище в селищі, скільки з його мешканців — монастирські селяни, скільки землі мають ті, хто на монастир не працює..."

"А-а, ти це маєш на увазі, — сказав Ремиґій, — пересічна сім'я іноді володіє навіть п'ятдесятьма відрізами землі".

"А скільки це — один відріз?"

"Ясна річ, чотири квадратні кусні". [301]

"Квадратні кусні? А скільки це?"

"Кусень має тридцять шість квадратних стіп. А вісімсот лінійних куснів становлять п'ємонтську милю. І врахуй, що одна родина — на північних землях — вирощує оливкові дерева, які дають принаймні півчвертки олії".

"Півчвертки?"

"Авжеж, чвертка має п'ять мірок, а мірка — вісім гарців".

"Зрозуміло, — спантеличено мовив мій учитель. — У кожному селі своя міра. Вино, наприклад, ви вимірюєте в суліях?"

"Або у відрах. Шість відер — одне барильце, вісім барилець — одна бочівка. Або, якщо хочеш, відро має шість глечиків по два кухлі".

"Гадаю, я все зрозумів", — зневірено сказав Вільям.

"Ще щось хочеш знати?" — спитав Ремиґій тоном, у якому, як мені здалося, пролунав виклик.

"Так! Я питав тебе про те, як живеться тамтешнім людям, бо нині в бібліотеці я розмірковував над проповідями для жінок Гумберта Романця, а зокрема над розділом Ad mulieres pauperes in villulis(1). Там він твердить, що жінки ці через своє злиденне становище більше від інших схильні до плотського гріха, і мудро каже, що вони peccant enim mortaliter, cum peccant cum quocumque laico, mortalius vero quando cum Clerico in sacris ordinibus constituto, maxime vero quando cum Religioso mundo mortuo(2). Ти ліпше від мене знаєш, що навіть в таких святих місцях, як монастирі, полуденний біс не втомлюється спокушати. Цікаво, чи ти, маючи зносини з селищанами, не прознав часом, що хтось із ченців, не доведи Господи, схиляв якихсь дівчат до блуду".

Хоч мій учитель і сказав це майже неуважним тоном, читальник цих рядків, мабуть, зрозумів, як ці слова занепокоїли бідолаху келаря.