Індіанець - Сторінка 2

Хоче, щоб ми жили на його заробіток, а я щоб була йому наймичкою.

Іріде, видно, була вкрай пригнічена. Вона попросила провести її додому. Я взяв у неї торбину, і ми пішли. Вона мешкала в маленькій квартирі з двох кімнат і кухні, у занедбаному будиночку в одному з провулків, що виходять на вулицю Кандія. Енріко привіз сюди меблі, куплені ще за студентських часів, усі з металевих трубок, голі, холодні, начеб десь у лікарні чи поліклініці.

— Він такий впертюх, — сказала Іріде, викладаючи на кухонний стіл усе з торбини, — що й важко розповісти. Я йому товкмачу: помирися з батьком, скажи йому, що тобі треба вчитися. Він тебе золотом засипле. Але де там! Та Енріко, бач, торочить одне: для мене батька не існує. А все ж існує. Таки ж є!

Вона сіла лущити квасолю. Я підійшов до неї, узяв її за підборіддя і мовив: — Краще б ти мене трималася. Як гадаєш, Іріде?

Вона пильно глянула на мене і повела розповідь далі, начеб я її не торкався.

— Я завжди сама. Є в нього якісь друзі, але вони; розмовляють про речі, які мене не цікавлять. За рік тільки раз чи два ходили в кіно. Я те й знаю, що плачу. Та й опустилася я, що аж нікуди.

Отак розмовляючи, я пригорнув Іріде до себе, що обличчя її майже торкалося мого.

— Хіба це життя? — казала вона. — Як і далі так піде, то я кину його і повернусь додому. І там я натерпілась від роботи, але хоч знала, що в батька грошей нема і йому нічого мені дати.

Наші губи майже торкались.

— Знаєш, Маріо, ти мені завжди подобався, — прошепотіла вона.

Я сказав їй, що хочу з нею одружитися, нехай збирається та йде зі мною. Повірите чи ні? Якусь хвильку вона вагалась, похнюпивши голову і тримаючись за бильце ліжка, мов потопаючий за соломинку. Та вагалась вона не через Енріко, а через гроші його батька. На них вона розраховувала, ставила своє життя. Як справжній селянці, їй важко було відмовитись від них. Врешті вона таки зважилась, але тут же її взяло зло, і, підійшовши до столу з книжками та зошитами Енріко, одним помахом змела все на підлогу, заходилась топтати їх, а тоді знесилено опустилась на стілець і, затуливши лице руками, розплакалась. Я зрозумів, Іріде відмовилась від усього; своєю безпосередністю вона ще більше сподобалася мені.

Вже заспокоївшись, вона зібрала свої речі у валізу, написала прощальну записку, поскладала на місце книжки та зошити, і ми вийшли.

Якщо хто хоче побачити нас, нехай приходить на вулицю Вашеллярі, де ми тепер мешкаємо. Я працюю, заробляю, скільки можу, і це справжній заробіток, без усяких потаємних сподівань на батька, котрий би міг нас утримувати. Може, я завтра залишуся без роботи, це буде справжнє безробіття, але теж без усяких потаємних сподівань. І якщо я куплю Іріде туфлі, то це будуть хоч і скромні, зате справжні, не підробні, не жалюгідна подоба тих куди кращих туфлів, які я міг би купити за гроші заможного батька.

Одне слово, ми з Іріде не вдаємо індіанців, як Енріко, бо ми і є справжні індіанці.