Інтимне - Сторінка 4

— Куди?

— Я подумала, що саме в ту мить ти його покинула. Послухай, моя маленька Люлю, розповідай все ладком, бо я не можу нічого второпати. Скажи мені,— додала вона, вражена здогадом,— ти його справді покинула, га?

— Саме так, уже з годину я тобі це пояснюю.

— Гаразд. Тоді Анрі вдарив Робера. А потім?

— Потім,— вела далі Люлю,— я його зачинила на балконі, це виглядало дуже кумедно! Він був іще в піжамі, стукав у шибку, але розбити її не посмів, бо скупий, як лихвар. На його місці я б усе розтрощила, навіть якби й позбивала руки до крові. А потім прибули Тексьє. Тоді він до мене всміхнувся через вікно, вдаючи, ніби йому це приємно.

Підійшов офіціант. Люлю схопила його за руку.

— Нарешті, оце аж тепер! Вам не тяжко подати мені каву з вершками?

Ріретта, зніяковівши, трохи по-змовницькому всміхнулася офіціантові, але той зостався похмурий і стримано, немов докоряючи, вклонився. Ріретта з осудом подивилася на Люлю: та ніколи не могла добрати слушного тону в розмові з нижчими, вона була то занадто фамільярна, то занадто вимоглива і черства.

Люлю засміялася.

— Я сміюся, бо згадала Анрі в піжамі на балконі; він дрижав од холоду. Ти знаєш, мені так захотілося його замкнути. Він стояв у глибині майстерні, Робер плакав, а він йому вичитував мораль. Я відчинила балкон і сказала: "Поглянь, Анрі! Он таксі збило квітникарку". Він підійшов до мене: Анрі дуже любить квітникарку, бо дівчина сказала йому, що вона швейцарка, тож убив собі в голову, що та закохалася в нього. Анрі запитав: "Де? Де?" Я тихенько відійшла й, зачинивши за собою двері, опинилася в кімнаті, а йому гукнула через шибку: "Це тебе провчить, ото знай, як знущатися над моїм братом". Він пробув на балконі більше години, втупившись у нас круглими очима, аж синій від гніву. Я йому показала язика, а Роберові дала цукерку; по тому я перенесла свої речі до майстерні й переодягнулася перед Робером, бо знала, що Анрі не терпить цього: Робер поцілував мене в руку і в шию, як справжній маленький чоловік; який він милий; ми поводилися так, ніби Анрі там не було. Через усе те я забула помитись.

— А він знай стовбичить за вікном. Це дуже кумедно,— сказала Ріретта, вибухаючи сміхом.

— Я боялася, щоб він не застудився,— перестала сміятися Люлю — у гніві забувають про все. Потім знову заговорила весело: — Він нам погрожував кулаком і весь час щось торочив, але я й половини не розібрала його слів. Тоді Робер пішов і подзвонили Тексьє, я їх впустила. Побачивши їх, Анрі дуже зрадів, почав розкланюватися на балконі, і я їм сказала: "Погляньте на мого любого чоловіченька, чи не схожий він на рибу в акваріумі?" Тексьє, привітавшись із ним через вікно, були трохи приголомшені, але промовчали.

— Я бачу цю картину, ніби вона в мене перед очима,— мовила Ріретта сміючись. — Ха-ха! Твій чоловік на балконі, а Тексьє в майстерні! — Вона повторила це кілька разів: — Ваш чоловік на балконі, а Тексьє в майстерні... — їй захотілося дібрати смішних і влучних слівець, щоб описати сцену з Люлю, їй здавалося, що Люлю не вистачає почуття гумору. Але нічого путнього не приходило в голову.

— Я відчинила балкон,— вела далі Люлю,— і Анрі повернувся до кімнати. Він мене поцілував перед Тексьє і назвав маленькою пустункою. "Маленькій пустунці захотілось пожартувати зі мною". Я засміялась, і Тексьє в свою чергу чемно всміхнулися, ми всі сміялись. Та тільки-но вони вийшли, він садонув мене кулаком у вухо. Тоді я вхопила щітку і зацідила його прямо по губах, розсікши до крові.

— Моя нещасна Люлю,— мовила Ріретта розчулено.

Але Люлю відкинула жестом будь-яке співчуття. Вона виструнчилася, войовниче трясучи своїми чорнявими кучерями, а очима метаючи блискавиці.

— Саме так доходять згоди: я йому витерла серветкою губи і сказала, що нічого від нього не хочу і більше його не люблю, тому мушу піти. Він почав плакати і пригрозив, що застрелиться. Але це вже не проходило: ти пригадуєш, Ріретто, торік, коли закрутилось із тими рейнськими землями, він мені про це наспівував день при дні, казав, ніби йде туди воювати. "Люлю, я скоро тебе покину, мене вб'ють, і ти жалкуватимеш за мною, тебе мучитимуть докори сумління за всі прикрощі, яких ти мені завдала". "Так,— відповіла я,— але ж ти імпотент і комісований по хворобі". Все-таки я його заспокоїла, бо він хотів замкнути мене в майстерні на ключ, отож я присяглася йому, що піду не раніше, ніж через місяць. Після цього Анрі почвалав до свого кабінету, очі в нього були червоні, а губа заклеєна шматочком пластиру, він був негарний. Я заходилася по господарству, поставила на вогонь сочевичну юшку і спакувала валізу. Я залишила йому на кухонному столі записку.

— Що ти йому написала?

— Написала,— мовила Люлю гордовито,— таке: "Сочевична юшка на плиті. Поїж і вимкни газ. У холодильнику шинка. Мені все це набридло і я кидаю тебе. Прощай".

Вони обоє засміялися, аж перехожі обернулися. Ріретта подумала, що збоку на них цікаво дивитися, і пошкодувала, що вони не сидять на терасі кав'ярні "В'єль" або кав'ярні "Мир". Коли жінки нареготалися і сиділи мовчки, Ріретта зауважила, що їм уже більше нема про що говорити. Вона була трохи розчарована.

— Треба бігти додому,— підводячись, сказала Люлю,— я маю ополудні зустрітися з П'єром. Що мені робити зі своєю валізою?

— Залиш її мені,— порадила Ріретта,— я її віддам зараз служниці. Коли я тебе знову побачу?

— Я зайду десь о другій, нам треба сходити у стільки місць: я не забрала й половини своїх речей, то хай би П'єр відшкодував мені грішми.

Люлю вийшла, і Ріретта підкликала офіціанта. Їй зробилося важко й сумно. Підбіг офіціант: Ріретта вже помітила, що він завжди пильнував, щоб підійти негайно, тільки-но вона погукає.

— З вас п'ять франків,— сказав він. Потім додав трохи холодно: — Ви обоє дуже веселі, ваш сміх було чути аж унизу.

"Люлю йому завдала болю",— подумала Ріретта з досадою. Відтак, зашарівшись, мовила:

— Моя подруга сьогодні трохи знервована.

— А вона миленька,— сказав офіціант щиро. — Я вам дякую, пані.

Він поклав до кишені шість франків і вийшов. Ріретта трохи здивувалась, але пробамкало полудень, і їй подумалося, що зараз Анрі ввійде до себе й помітить на столі записку Люлю: Ріретта втішено засміялася.

— Я б хотіла, щоб усе це відправили завтра вдень до готелю "Театр", що на вулиці Вандан,— мов справжня дама, сказала Люлю касирці. Потім повернулася до Ріретти:

— Все залагоджено, Ріретто, їх переправлять.

— Як прізвище? — запитала касирка.

— Пані Люсьєн Кріспен.

Люлю перекинула пальто через руку й побігла; вона швидко спустилася великими сходами Самаритянки. Ріретта поспішила за нею, кілька разів спіткнулася, мало не впала, бо не дивилася собі під ноги: вся її увага була прикута до жовто-блакитного силуету канарки, що витанцьовувала попереду неї! "А й справді, вона зліплена ласо..." Щоразу, коли Ріретта дивилася на Люлю ззаду чи в профіль, то дивувалася недоладності її форм, але не з'ясовувала, чому; це було просто враження. "Вона тонка і гнучка, але в ній є щось непристойне, в цьому я переконана. Вона робить усе, що тільки може, аби одяг облягав її тіло, та воно так і має бути. Вона каже, що соромиться своїх сідниць і тому вдягає такі спідниці, які обтягують зад. У неї сідниці невеличкі, мені б отакі, набагато менші за мої, але здаються більшими. Хоч і тонка в попереку, а зад у неї круглий, спідниця в обтяжку, зад немов розпирає її, та ще й витанцьовує".

Люлю обернулася, і вони всміхнулись одна одній. Ріретта думала про непристойне тіло своєї подруги з докором і млостю водночас: маленькі груденята з задертими вгору пипками, гладенька шкіра, геть жовта,— торкнувшись до неї, можна заприсягтися, що то гума,— довгі стегна, видовжений задерикуватий тулуб, витягнені кінцівки. "Тіло негритянки,— подумала Ріретта,— ну чисто негритянка, що танцює румбу". Скляні двері, які вони проминали, відбили повні Ріреттині форми. "Я здаюся спортивнішою,— подумала вона, беручи Люлю за руку,— коли ми зодягнені, вона ефектніша за мене, а глянути на нас голих — я, безперечно, краща".

Вони якусь хвильку мовчали, згодом Люлю озвалась:

— П'єр був милий. Ти, Ріретто, також мила, я вдячна вам обом.

Вона проказала це ніби вимушено, але Ріретта не звернула уваги: Люлю ніколи не вміла ввічливо подякувати, вона була надто сором'язлива.

— Це мені гидко,— бовкнула раптом Люлю,— а я все-таки мушу ще купити собі бюстгальтера.

— Тут? — здивувалася Ріретта. Вони саме проходили повз крамницю білизни.

— Ні. Я просто побачила, тож і згадала про це. По бюстгальтер я піду до Фішера.

— На бульвар Монпарнас? — вигукнула Ріретта. —— Зрозумій, Люлю,— вела вона серйозно,— не варто так часто з'являтися на бульварі Монпарнас, надто зараз: ми можемо ненароком натрапити на Анрі, це була б зустріч не з приємних.

— На Анрі? — перепитала Люлю, знизуючи плечима. — Це ж чому?

Від обурення щоки в Ріретти почервоніли.

— Ти все та сама, моя маленька Люлю,— коли тобі щось не до вподоби, ти неймовірно вперта. Хочеш іти до Фішера, то переконай мене, що ми не зустрінемо Анрі на бульварі Монпарнас. Ти ж добре знаєш, що він кожного дня там прогулюється о шостій вечора, це його маршрут. Ти мені про це сама розповідала: він піднімається вулицею Північних Оленів до міністерства закордонних справ, що на розі Распей-бульвару, і очікує на трамвай.

Читати далі ?