Йона - Сторінка 2

їхня оселя містилася на другому поверсі колишнього особняка, будівлі XVIII сторіччя, у старому кварталі столиці. В цьому районі мешкало багато художників, вірних тому принципові, що новаторство у мистецтві повинно мати своїм тлом старовину. Йона, що поділяв таке переконання, був дуже радий, що машкає в такому кварталі. Принаймні на його оселі таки лежав відбиток старовини. Але деякі новітні перебудови надали їй своєрідності, яка полягала головним чином у тому, що там було вельми багато повітря, незважаючи на невелику площу. Кімнати надзвичайно високі, з чудовими вікнами, безсумнівно, призначалися, з огляду на їхні розміри, для парадних прийомів та балів. Проте скупченість населення та прибутковість нерухомого майна змусили наступних власників порозділяти перегородками ці надто просторі кімнати й таким чином збільшити кількість стаєнь, за які вони лупили три шкури зі своєї череди квартиронаймачів. При цьому вони особливо наголошували на "великій кубатурі повітря". Цю перевагу неможливо було заперечувати, її лише варто було приписати неможливості перегородити кімнати ще й по горизонталі. Якби це можна було, то домовласники без вагань пішли б на необхідні жертви, аби надати ще кілька пристановищ молодому поколінню, за тих часів такому схильному до шлюбів і плодовитому. Проте кубатура повітря мала не тільки переваги. Недолік полягав у тому, що взимку кімнати важко було нагріти, і це, на лихо, змушувало домовласників підвищувати плату за опалення. Влітку через величезні вікна квартира була просто-таки залита сліпучим світлом — жалюзі не було. Домовласники не подбали їх зробити, мабуть, збентежені обсягом та вартістю столярних робіт. Зрештою ту ж роль могли виконати товсті штори, вартість яких не складала проблеми, оскільки про них дбали самі мешканці. До того ж домовласники не відмовлялися допомогти останнім і пропонували їм за нечувану ціну штори з власних крамниць. Філантропія, пов'язана з нерухомим майном, була для них тим самим, що скрипка для Енгра. У повсякденному житті це нове панство крамарювало перкалем та оксамитом. Йона був у захваті від переваг оселі й легко примирився з її незручностями. "Як вам буде завгодно", — сказав він домовласнику, коли той призначив плату за опалення. А що стосується штор, то він був згоден з Луїзою, яка вирішила, що досить почепити їх у спальні, залишивши інші вікна голими. "Нам немає чого приховувати", — казала ця чиста душа. Нону особливо приваблювала найбільша кімната, в якій була така висока стеля, що не могло бути й мови про те, щоб створити там нормальне освітлення. До цієї кімнати вхід був просто з передпокою, а вузький коридор сполучав її з двома іншими, куди меншими й суміжними. В глибині квартири містилася кухня, а коло неї — туалет і комірчина, проголошена душовою кімнатою. Вона й справді могла правити за таку, якби в ній зробити душ і згодитися стояти під живлющими струменями геть непорушне. Справді незвичайна висота стелі й тіснота кімнат робили цю квартиру якимсь дивним сполученням паралелепіпедів, майже суцільно засклених, — скрізь двері та вікна, — де й меблі ніде було розмістити, а люди, затоплені нещадно яскравим світлом, здавалося, плавали, як іграшкові фігурки у вертикальному акваріумі. До того ж, усі вікна виходили у двір, тобто дивилися в інші вікна того ж стилю, за якими вимальовувалися знову вікна, що дивилися на другий двір, "Справжній павільйон дзеркал", — у захваті говорив Йона. За порадою Рато було вирішено відвести під подружню спальню одну з маленьких кімнат, а другу — для дитини, яку вже чекали. Велика кімната вдень була майстернею для Йони, а ввечері, вранці та в обід — вітальнею і їдальнею. Зрештою, снідати чи обідати, як-не-як, можна було й на кухні, аби Луїза чи Йона погодилися їсти стоячи. Рато, зі свого боку, робив для них безліч хитромудрих пристосувань. За допомогою розсувних дверей, складаних полиць та столиків йому вдалося компенсувати брак меблів, надавши цьому оригінальному помешканню вигляд скриньки сюрпризів. Проте коли кімнати наповнилися картинами та дітьми, настав час невідкладно подумати про нову квартиру. Справді, до народження третьої дитини Йона працював у великій кімнаті, Луїза плела щось у спальні, а двоє малюків займали третю кімнату, ходили там на головах та ще й гасали по всьому будинку. Коли з'явився новонароджений, його вирішили розмістити в куточку майстерні, що його Йона відгородив своїми полотнами, зробивши з них щось схоже на ширму, — це мало ту перевагу, що було чути, коли малюк починав плакати, й можна було відразу до нього підійти. Втім, Йоні ніколи не доводилося турбуватися — Луїза випереджала його. Ще до того, як дитина прокидалася, вона заходила до кімнати, правда, з усіма можливими пересторогами й завжди навшпиньки. Йона, розчулений такою делікатністю, одного разу сказав Луїзі, що може чудово працювати, не зважаючи на шерехи. Луїза відповіла, що піклується і про те, аби не розбудити дитину. Йона, розчулений материнським серцем, яке отак розкривалося перед ним, від душі посміявся над своєю помилкою. І не зважився признатися, що обережні маневри Луїзи були обтяжливіші, ніж безцеремонне вторгнення. По-перше, тому, що тривали довше, а по-друге, тому, що пантоміма у виконанні Луїзи, яка входила, широко розставивши руки, ледь відкинувши назад тулуб і високо піднявши ногу, не могла лишитися непоміченою. Маневри ці навіть суперечили намірам, на які вона посилалася, бо ж Луїза кожної миті ризикувала зачепити одне з полотен, що захаращували майстерню. Тоді дитина прокидалася від гуркоту й виказувала невдоволення якими могла засобами, до речі, досить потужними. Батько, щасливий тим, що в сина такі могутні легені, підбігав утішити його. Незабаром на зміну Ноні прибігала дружина, й тоді він піднімав полотна, що попадали, а потім з пензлями в руці, зачарований, слухав наполегливий і владний голос сина. Саме в цю пору, завдяки успіху Йони, в нього з'явилося багато друзів. Ці друзі нагадували про себе по телефону чи несподіваними візитами. Телефон, що його, розваживши добре, поставили у майстерні, часто деренчав, знову-таки заважаючи синові спати, і він долучав свій плач до цих настійливих дзвінків. Якщо випадково Луїза в цей час доглядала інших дітей, вона бігла до майстерні разом з ними, але майже завжди спізнювалася: Йона однією рукою тримав дитину, а другою пензлі й телефонну трубку, вислуховуючи люб'язне запрошення поснідати з кимось із нових друзів. Йоні було вельми приємно, що з ним, досить посереднім співрозмовником, хочуть поснідати, але він волів виходити з дому ввечері, аби не розбивати робочий день. Як на те, найчастіше приятель бував дуже зайнятий, міг урвати годинку лише до обіду й лише завтра і хотів провести Ті неодмінно з любим Йоною. Любий Йона погоджувався: "Як вам завгодно" — і клав трубку, кидаючи: "Це так люб'язно з його боку" — й передавав дитину Луїзі. Потім він знову брався до роботи, яку незабаром перебивав сніданок чи обід. Доводилося відсувати полотна, розкладати вдосконалений стіл і сідати за нього з дітьми. За їжею Йона поглядав на незакінчену картину і, бувало, принаймні в першу пору, йому здавалося, що діти трохи повільно жують і ковтають, а це надто уповільнює сімейну трапезу. Та якось він вичитав у газеті, що їсти треба повільно, аби краще перетравлювалась їжа, й відтоді, сідаючи за стіл, щоразу знаходив привід радіти. Часто нові друзі Йони провідували його. Рато приходив лише вечорами. Вдень він був на службі, та й потім, він знав, що художники працюють при денному світлі. Але нові друзі Йони майже всі належали до когорти художників та критиків. Одні колись займалися живописом, інші збиралися зайнятися, треті писали про живопис минулого та майбутнього. Всі вони, звісно, вельми цінували творчу працю і нарікали на організацію сучасного суспільства, яка заважала цій праці і такій необхідній для художника зосередженості. Вони годинами нарікали та нарікали, благаючи Йону не уривати праці, не звертати на них уваги, не панькатися з ними, бо ж вони не буржуа й знають, яка дорога для художника кожна хвилина. Йона, радіючи, що його друзі великодушно дозволяють йому працювати в їхній присутності, повертався до своєї картини, не перестаючи відповідати на запитання, які вони йому задавали, й сміявся, коли йому розповідали анекдоти. Йона тримався так просто, що його приятелі почувалися дедалі невимушеніше. Доброзичливці, вони навіть забували про те, що господарям час обідати. Але діти були не такі забудькуваті. Вони прибігали, приєднувалися до гостей, вискакували на коліна то до одного, то до другого, зчиняли галас і крик. Нарешті у квадраті неба над подвір'ям починало тьмяніти світло, і Йона відкладав пензлі. Лишалося тільки запросити друзів пообідати чим Бог послав, а потім гомоніти до пізньої ночі, і звісно, про мистецтво, але надто про нездарних художників, плагіаторів чи халтурників, котрих серед присутніх, звичайно, не було. Йона любив уставати рано, аби скористатися ранковим освітленням. Він знав, що наступного дня йому буде важко піднятися, що ранковий сніданок не буде готовий вчасно і що він сам почуватиметься втомленим. Але з іншого боку, він був радий за один вечір узнати так багато нового, це не могло не принести йому, як художникові, користь, хай непомітну для нього самого.

"У мистецтві, як і в природі, нічого не марнується, — казав він, — і тут мене веде щаслива зоря". Інколи до приятелів приєднувалися учні: тепер Йона мав свою школу. Спершу він був цим здивований, не розуміючи, чого можна навчитись у нього, адже для нього самого все було відкриттям. Як художник він сам просувався навпомацки; де вже йому там когось напутити на шлях істини? Проте невдовзі він збагнув, що учень — це зовсім не обов'язково людина, яка прагне чогось навчитися. Навпаки, куди частіше учнями стають через некорисливе бажання повчати свого вчителя. Відтоді він міг покірно приймати цю нову данину поваги. Учні плутано пояснювали Йоні, що він зобразив і чому. Отож Йона раптом знаходив у своїй творчості здійснення задумів, які трохи дивували його, та ще безліч такого, про що він і гадки не мав. Він вважав себе бідним, а завдяки учням раптом виявлялося, що багатий.