Йосиф - Сторінка 3

Одно з двох: або пан, або пропав. Скидати з східців нема за що!..

Отак я лежав, поринувши в думки, цілу ніч, а вранці о пів на десяту я вже дерся до нього на горище, десь у чорта в зубах — може, двісті п'ятдесят східців. Я застав його вдома з іще кількома голодранцями, які, побачивши мене, здивовано перезирнулись один з одним, ніби кажучи:

"Що тут робить цей "джентльмен"?.." Але мій орел моргнув їм, щоб вони забиралися геть, і голодранці одразу зрозуміли натяк, взялися за кашкети — і зникли.

Залишившися з ним сам на сам, як то кажуть, віч-на-віч, я взявся до нього і виголосив перед ним промову: так і так, мовляв, я самотній, хоча і ділок, людина з певним ім'ям і гарно заробляю, а гроші для мене — раз плюнути і тому подобноє, проте я знаю все, що на світі діється, бо я, треба вам знати, людина сучасна, читаю все чисто, всі нові газети і журнали, — і висипав перед ним усі ті модні слова: "пролетаріат...", "Бебель...", "Маркс...", "реагувати...", "конспірація" і таке інше. Вислухавши мене, він запитує просто, лагідно, без отих пишномовних слів,

— Чим же я можу вам служити?

— Дрібницею, — відповідаю, — порадою.

— Я?.. Вам?.. Порадою?..

Так запитує він мене і зводить на мене свої простодушні сірі очі, немов кажучи: "Куди мені, такому шмаркачеві, як я, давати поради такому "джентльменові"?.." Ви розумієте! Йому самому було прикро, як то кажуть, неприродно, а мені, напевне, було прикро. Але що поробиш? Коли вже почав, треба довести, як то кажуть, до кінця.

І я набираюсь мужності й розповідаю, що саме мене муляє, розповідаю йому про свої переживання з першої хвилини, відколи я її побачив і до сьогоднішнього дня. Мені, мовляв, життя не миле, тобто без неї я жити не можу...

— Я зовсім не звик, — кажу, — щоб через дівчину, — нехай це буде принцеса, — я так "реагував", бо, кінець кінцем, я — молодий чоловік, хоч і сучасний, а все ж купець, з певним ім'ям і добре заробляю, а гроші для мене — раз плюнути і тому подобноє...

Вислухавши, він знову звертається до мене просто, лагідно і без будь-яких пишномовних слів

— Якщо ви питаєте у мене поради, я б сказав вам: краще переговоріть з нею безпосередньо...

— Ну, а ви? — питаю я.

— Я не хочу, — відказує він і зараз же перебиває себе, — я не можу, я не маю часу займатися такими справами.

— Ні, — кажу я йому. — Не про це йдеться. Я не вимагаю від вас, щоб ви з нею говорили. Як я можу таке вимагати? Я тільки питаю вас, що в и на це скажете...

— Що можу я на це сказати? Коли її почуття до вас такі самі, як ваші почуття до неї...

Так відповідає він мені просто, лагідно й без пишномовних слів і вихоплює годинника, немов кажучи: "Наша розмова вже, власне, скінчилася..." Цю штучку, — дивитися на годинника, — треба вам знати, я розумію дуже добре. Коли я хочу когось спекатись, я теж так поводжусь. Погано тільки те, що не кожен здогадується, на що натякають. Та я, бачте, здогадався, на що натякають і, підвівшись, попросив його, щоб усе це залишилось між нами, "конспірація", значить, а тоді подався додому. Що мені вам казати? "Радісний" — пусте слово. "Щасливий?" — все ще не те. На сімдесятому небі!!! Кого б не зустрів, мені, чуєте, хотілося схопити в обійми, розцілувати. Все навколо набуло в моїх очах зовсім виняткової принади. Про Йосифа нічого вже й казати: я його полюбив того дня просто як рідного брата. Якби мені не соромно було, я б повернувся і розцілував його, і, якби не боявся, що образиться, я б йому підніс подарунок; золотого годинника з гарним ланцюжком і з великим брелоком.

З великої радості я пішов того дня до клубу. Я, знаєте, іноді завертаю до клубу присмерком, коли, як то кажуть, не день і не ніч. Не тому, що люблю гру, — сам я не граю. Але я люблю дивитися, як інші грають, а іноді, вряди-годи, "мазнути" під чиюсь карту. Тоді одно з двох: або виграєш, або в'язи скрутиш. Цього разу мені якраз щастило: пішла карта, скажу я вам, як ніколи! Я виграв чималу копійчину, скликав товариство "босяків" (так звуть у нас тих, що залишаються без дрібних) і замовив для них вечерю із шампанським "Редерер". А коли прийшов додому, уже світало. Тут я застав у себе на столі депешу: мене спішно викликали в одній нагальній справі. А це ви, певно, знаєте, що "наш брат", тільки-но одержить ділову депешу, то нехай пропадає, як то кажуть, корова з налигачем, — забуваєш тоді все... Збираєшся й їдеш.

Поїхав я, власне кажучи, на два дні, а забарився, як звичайно, на три тижні. Повернувшись назад, я зараз же побіг до ресторану обідати і застав там цілий розгардіяш: тих голодранців і сліду не лишилося, а інші відвідувачі теж були не такі, як завжди: вони були чогось збентежені, дивно схвильовані і засмучені. Похапцем пообідавши, як то кажуть, на одній нозі стоячи, вони одразу йшли собі, похиливши голови, наче собаки після дощу, той сюди, а той туди.

Але більш за все мене дивувало: де Йосиф? Чому не видно Йосифа? Придивляюся до голодранців, — щось вони мені дуже підозрілі, чогось шепочуться поміж себе: шу-шу, шу-шу!.. Це в них не просто конспірація — це вже, як то кажуть, "конспіративна конспірація". Придивляюся до неї — вона теж надзвичайно мовчазна, замислена і дуже "конспіративна"... Гарні щічки не пломеніють, черешневі очі не всміхаються. Куди дівалися чарівні ямочки, що так і просять: на, цілуй мене?! Чогось не чути більш її сміху, що разом з ним починало сміятися все: ви, стіл, стільці, стіни і все навколо!..

Ви, певно, розумієте, що я не дуже сумував за тим Йосифом... Я тільки ламав собі голову: куди він запропав? І на короткий чи на довгий час? І листується з нею чи ні? Спитати в голодранців? Та хіба вони скажуть? Вони дивляться вам у вічі, колупають при цьому в зубах і мовчать, немовби кажучи: "Чоловіче, коли хочете все знати, ви швидко постарієте".

Приходжу якось згодом, уранці, до ресторану їсти і застаю там цілу юрбу голодранців за столом. Один читає газету, а інші всі слухають. Очевидно, про Йосифа. Звідки я це знаю? По її очах бачу. Вона, в білому фартушку, стоїть осторонь, склавши руки на серці, личко її сяє, щічки пломеніють, верхня губка дивиться вгору, — так само, як тоді в лісі... Різниця лише та, що тоді її гарні черешневі очі дивилися на Йосифа, а тепер вони блукають десь у безвісті, все шукаючи, певно, його, Йосифа... Чого вам довго розказувати, — я ледве дочекався, щоб вони поклали газету, розгорнув її, заглянув усередину, і враз розв'язалися мої сумніви: мій Йосиф піймався і дуже серйозно. Я знав наперед, що він погано кінчить. Не сьогодні-завтра, а він мусить ускочити у халепу... Кінця, звичайно, ще не знати було, але всі розуміли, що по голівці його, як то кажуть, не погладять, меду він не питиме і парфумів не нюхатиме.

Цікавитесь, що тоді було в мене на серці? Сказати, що мене це дуже засмучувало, не можу, бо він все ж таки стояв мені поперек шляху, як то кажуть, стирчав кісткою в горлі... І знову ж таки, сказати, що воно мене тішило, теж не було б цілковитою правдою. Адже такого не можна зичити навіть найгіршому ворогові. Навпаки, я зичив йому від щирого серця, можете мені повірити, щоб господь зробив з ним чудо і щоб його... Зовсім, кажете, звільнили? Це ж неможливо. Але коли покарають, то щоб не дуже суворо... Ви розумієте?..

Кілька днів я ходив, як у тумані, не міг собі місця знайти. І коли довідався, що справу вже, хвалити бога, закінчено і що завтра оголосять вирок, присягаюсь вам своїм життям, — воно мені дороге, — що я тієї ночі не спав, очей не стулив, перевертався з боку на бік і змушений був, кінець кінцем, встати і заглянути до клубу, не так задля гри, як сподівався, що, може, пощастить мені забутися хоч на яку годину. На серці мені було чогось тяжко, я відчував, майже знав, що його справи погані.

Так воно й сталося. Приходжу у звичний час до ресторану, зустрічаю там двох голодранців, схвильованих, заклопотаних, — не доведи господи! Зайшов усередину, натрапив на кількох чужих людей, що обідали. До столу подає вже не вона, а мати, і мати сама теж чогось, як то кажуть, не в гуморі, я б міг заприсягтися, що вона заплакана... Недовго думаючи, я відкликав її набік:

— Де ваша дочка?

— У себе, — відповідає вона і показує мені очима туди, на маленьку світличку, що має вигляд клітки з дверцятами.

Гра, яку я провадив з матір'ю, була, слід сказати, трохи дивною. Одверто про мої наміри я ніколи не говорив, але розумів, що вона хоче цього шлюбу. Справді, молода людина, з сучасних, з певним ім'ям, добре заробляє, а гроші — раз плюнути і тому подобноє... Чому їй не хотіти? Навпаки, я кілька разів натякав їй, що дуже цікавлюсь її дочкою і саме тому мені не подобається, що вона подає до столу... Ану, вгадайте, що вона мені на це відповіла?

— Вам не до вподоби, що вона подає? Подавайте самі...

Так вона відповідає мені, мати значить, і при цьому проводить голим ліктем по зашарілому обличчю. Ну, що ви їй скажете?

На чому ж я спинився? На маленькій світличці. Як і яким способом я зайшов до маленької світлички? Які були перші слова, що я їх вимовив? Не питайте, бо я й сам не пам'ятаю. Пам'ятаю тільки, що застав її в тому ж білому фартушку, як і завжди. Вона сиділа біля вікна, склавши руки на грудях. Обличчя бліде, щічки білі, ні краплинки крові, верхня губка дивиться вгору, а гарні, черешневі очі, повиті серпанком, дивляться замислено кудись далеко-далеко, і жодної сльозинки, жодного натяку на сльози, — тільки тихий, німий смуток, видно, лежить на ледве-ледве зморщеному білому лобі. Присягаюся вам усім своїм життям, чуєте, — воно мені дороге, — у ту мить вона була така гарна, така божественна, що я ладен був упасти навколішки перед нею і виціловувати кожен слід її ніг... Побачивши мене, вона якраз не перелякалась, не схопилася з місця і не запитала мене, чого мені треба. Я сам присунув стільця, сів проти неї і почав говорити, говорити, без упину, без кінця. Джерело слів забило, і я говорив, говорив і говорив. Що саме я говорив — кажу ж вам, що не знаю. Суть була, мабуть, така: я хотів її розважити, розвіяти її сум, дати їй зрозуміти, що вона не повинна "реагувати" так сильно... Нашою мовою це означає: не треба брати так близько до серця, бо вона ще надто молода, і над то свіжа, і надто чарівна...