Історія Джіс-Ук - Сторінка 3

- Джек Лондон -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Вона стрибнула, мов тигриця, на Амоса і гнучким зграбним рухом перегнула його тіло через своє коліно. При світлі лампи блиснув її ніж. Амос захарчав, але заки вона опустила ножа, втрутився Бонер:

— Ти гарна дівчина, Джіс-Ук. Але не треба цього. Хай собі йде.

Вона неохоче послухалася, і Амос важко гепнувся на підлогу. Бонер штовхнув його мокасином.

— Вставайте, Амосе! — звелів він. — Вам доведеться спакуватися і негайно виїхати.

— Що це означає? — люто бурмотів Амос.

— Це означає, що ви хотіли отруїти мене, — провадив Нійл холодним голосом. — Це означає, що ви вбили Бердзола, хоч компанія й думає, ніби він укоротив собі віку. Мене ви труїли стрихніном. Бог знає, чим ви вбили його. Повісити вас я не можу. Вам і так три чисниці до смерті. Але на Двадцятій Милі занадто мало місця нам обом, отож ви мусите забратися звідси. До місії Святого хреста двісті миль. Ви зможете добутися туди, якщо будете берегти силу. Я дам вам харчу, санки й троє собак. Замикати вас не варто — ви все одно не виберетеся з цієї країни. Я вам дам зайвий шанс. Ви вже стоїте одною ногою в могилі. Дуже добре. Я не скажу ні слова компанії аж до весни. До того часу найкраще вам померти. А тепер гайда!

— Іди спати, — наполягала Джіс-Ук, коли Амос зник у темряві. — Ти ще слабий, Нійле.

— А ти гарна дівчина, Джіс-Ук, — відказав він. — Ось тобі моя рука. Але тобі час іти додому.

— Я не подобаюсь тобі? — спитала вона просто.

Він усміхнувся, поміг їй одягти парку й довів до дверей.

— Аж надто подобаєшся, Джіс-Ук, — сказав він тихо. — Аж надто.

Після цього запинало арктичної ночі ще густіше вкрило землю. Нійл Бонер побачив, що він недооцінював присутності навіть похмурого обличчя ледь живого Амоса, що хотів його вбити. На Двадцятій Милі запанувала цілковита самотність. "На бога, Прентісе, пришліть мені помічника", — написав він агентові компанії у форті Гамільтон, за три сотні миль угору річкою. За шість тижнів посланець-індіянин приніс характерну відповідь: "Чисте пекло. Відморозив обидві ноги. Сам його потребую. Прентіс".

Ще гірше стало, коли більшість тоятів подалася в глиб країни, слідом за табуном оленів. Джіс-Ук теж пішла з ними. Що далі вона була, то здавалася ближчою, і Нійл Бонер уявляв її собі, день крізь день, то в таборі, то на стежці. Не добре бути самотнім. Часто він вибігав із тихої крамниці, простоволосий, знервований, і погрожував кулаком проблискові дня, що займався на південному обрії. А то ще, холодної ночі, вискакував на мороз і галасував на повні груди, кидаючи виклик тиші, немов вона була жива й могла прийняти той виклик; або кричав на поснулих собак, аж ті починали вити. Одного кудлатого пса він привів до хати, удаючи, що то новий помічник, надісланий Прентісом. Він намагався привчити собаку спати вночі під ковдрами та сидіти за столом і їсти, як їдять люди; але пес, скорше освоєний нащадок вовків, повстав проти цього і, ховаючися по темних закутках, гарчав звідти й, кінець кінцем, укусив йому ногу. Тоді він набив собаку й вигнав надвір.

Потім Нійла Бонера цілком опанувала пристрасть все уособлювати. Всі сили, що його оточували, перетворилися на живі істоти, дихали й жили разом з ним. Він відновив первісний пантеон; спорудив вівтар сонцю й палив на ньому сало та свічковий лій; а на необгородженому дворі, біля комори на високих стовпах, виліпив із снігу чорта й дражнив його, коли ртуть зовсім замерзала. Звісно, все це була гра. Він раз по раз запевняв сам себе, що то гра, не знаючи, що божевілля часом виявляється в такій грі, в таких жартах.

Якось серед зими на Двадцяту Милю завітав отець Шампро, місіонер-єзуїт. Бонер учепився в нього, затяг до хати, обняв і залився слізьми, аж священик і собі заплакав зі щирого співчуття. Тоді Бонер зробився несамовито веселий, приготував чудовий обід і заприсягнувся, що не відпустить гостя. Проте отець Шампро поспішав до Солоної Води у невідкладній справі свого ордена і виїхав уранці другого дня, вислухуючи погрози, що кров Бонерова впаде йому на голову.

І ту погрозу Бонер, певне, й здійснив би, якби тояти не повернулися після довгого полювання до зимового табору. Вони мали багато хутра, і на Двадцятій Милі стало гамірно й почалася жвава торгівля. Джіс-Ук приходила купувати намисто, та червоне сукно, та ще щось, і Бонер почав отямлюватися. Цілий тиждень він змагався з потягом до неї. А потім якось увечері, коли вона підвелась іти, він не витримав. Дівчина не забула, що він відштовхнув її, а в ній теж жили гордощі, які змусили Спайка О'Браєра довести до краю північно-західну мандрівку.

— Я піду, — сказала вона. — На добраніч, Нійле.

Але він наблизився до неї ззаду й сказав:

— Не йди.

А коли вона повернула до нього осяяне раптовою радістю обличчя, він нахиливсь і врочисто, немов виконуючи щось священне, поцілував її в уста. Тояти не знають, що означає поцілунок, але вона збагнула і втішилася.

Коли в Бонерове життя увійшла Джіс-Ук, воно враз посвітлішало. Дівчина була безмежно щаслива, і він теж відчував таке саме щастя. Простота її думок та наївне кокетування дивувало й тішило пересичену цивілізацією людину, яка спустилася до неї з своєї високості. Джіс-Ук була не лише розрадою в самотності Бонеровій — її безпосередність омолоджувала його стомлений розум. Він немовби повернувся після довгих блукань і схилив голову на лоно матері землі. Одне слово, в Джіс-Ук він знайшов молодість світу — молодість, силу й радощі.

І щоб заповнити останню порожнечу в Нійловому житті, і щоб вони не набридли одне одному, на Двадцятій Милі з'явився Сенді Макферсон, найтовариськіша людина з усіх, хто будь-коли висвистував, біжачи за собаками стежкою, або виспівував пісень коло таборового вогнища. Єзуїтський місіонер наспів до його табору за двісті миль угору Юконом саме вчасно, щоб сказати останнє слово над тілом товариша Сенді. А від'їжджаючи, мовив:

— Сину мій, ти тепер лишився сам-самісінький. І Сенді зажурено похилив голову.

— На Двадцятій Милі, — додав місіонер, — теж є самотня людина. Ви потрібні один одному, сину мій.

Отже, Сенді став бажаним гостем у факторії, братом чоловікові та жінці, що там жили. Він навчив Бонера полювати на лосів та вовків, а Бонер за те відшукав зачитану й пошарпану в дорозі книжку й почав знайомити його з Шекспіром, аж поки Сенді став звертатись п'ятистопним ямбом до своїх собак, коли ті не слухались. Довгими вечорами вони грали в крибедж[65], розмовляли та сперечалися про всесвіт, а Джіс-Ук, вмостившись у зручному фотелі, як і годиться господині, латала мокасини та шкарпетки.

Прийшла весна. З півдня вернулося сонце. Земля скинула свою похмуру одіж і зодяглась у веселі шати. Скрізь буяло світло й вабило життя. Запашні дні ставали довші, ночі дедалі коротшали, а тоді й зовсім зникли. Крига скресла, і чмихання пароплавів порушило тишу пустелі. Скрізь метушня, нові люди та свіжі новини. На Двадцяту Милю приїхав помічник, а Сенді Макферсон помандрував з гуртом шукачів золота до річки Коюкук. Нійлові Бонерові прийшли газети, журнали та листи. Джіс-Ук поглядала стурбовано, бо знала, що це його родичі розмовляють з ним здалека.

Звістка, що помер батько, не дуже вразила його. Він одержав зворушливого листа, якого продиктував небіжчик останньої хвилини: батько простив сина. Були тут і офіційні листи від компанії, що ласкаво дозволяла йому здати справи помічникові та виїхати, коли схоче. Було довге офіційне повідомлення довірених, яким сповіщалося про акції, цінні папери, нерухоме майно, ренту та взагалі власність, що припала йому згідно з духівницею батьковою. Прегарним листом, з печаткою й монограмою, любого Нійла благала повернутися засмучена мати.

Нійл Бонер не довго думав, і коли "Юконська красуня" пристала до берега, повертаючись до Верінгового моря, він поїхав, поїхав з прадавньою брехнею на вустах, що скоро повернеться, яка, однак, бриніла в нього молодо й щиро.

— Я повернуся, люба Джіс-Ук, перед першим снігом, — обіцяв він, востаннє цілуючи її коло східців.

І він не тільки обіцяв, але, як більшість чоловіків у такі хвилини, вірив, що й виконає обіцянку. Джону Томпсонові, новому агентові, він звелів відкрити необмежений кредит його дружині Джіс-Ук. Востаннє глянувши з облавка "Юконської красуні", він побачив, як десяток чоловік тягали колоди на побудову найвигіднішого на цілій річці житла — житла Джіс-Ук і, звісно, Нійла Бонера, що мав повернутися з першим снігом. Він справді й щиро думав повернутися. Джіс-Ук була йому люба, а Північ чекало золоте майбутнє. І в те майбутнє він намірявся вкласти батьківські гроші. Його посіли честолюбні мрії. Завдяки чотирирічному досвідові й допомозі та приязні компанії, він вернеться сюди і стане Сесілем Родсом[66] Аляски. Він неодмінно повернеться, з першим же пароплавом, тільки владнає батькові справи, яких він ніколи не знав, та потішить матір, про яку він забув.

Бонерове повернення з Півночі наробило багато галасу. Запалювано вогнища святкові, заколювано первістків ситеньких, блудний син скуштував їх і вподобав. Він не тільки засмаг та змужнів, але став іншою людиною, з новим поглядом на речі, поважною та витриманою. Колишні товариші дивувалися, коли він відмовлявся йти з ними давнім шляхом, а батьків приятель потирав радісно руки: він-бо тепер уславивсь, як майстер навертати на правдиву путь розледащіле юнацтво.

Чотири роки розум Нійлів майже не діставав свіжої поживи. Зате в ньому тривав процес відбору. Його, так би мовити, очищено від усього тривіального та зайвого. В місті він гайнував роки неоглядки, але потім, опинившись у глушині, мав час дати лад хаосові свого досвіду. Колишні його легковажні погляди на ясиття пішли за вітром, а натомість з'явилися глибші та обгрунтованіші. Наново оцінив він і цивілізацію. Зіткнувшися з природою та відчувши дух землі, Бонер зрозумів внутрішнє значення цивілізації, усвідомив також її нікчемність та силу. Його нова філософія була дуже проста. Чесне життя рятує душу. Виконання обов'язку виправдує життя. Кожен мусить жити чесно й виконувати свій обов'язок, аби мати змогу працювати. Бо в праці — порятунок. Працювати, щоб досягти багатшого, змістовнішого життя, означало для нього виконати заповіт природи та волю господню.

З натури він був городянин.