Історія одного кохання - Сторінка 10

самі знаєте куди. Тоді Дженні запитала мене, чи згоджуюсь я кинути університет і утримувати її, поки вона одержить такий диплом, який дасть їй право викладати в державній школі. Секунди дві я поглиблено обмірковував наше становище, а потім дійшов до виразного й стислого висновку:

— Розтак його!

— Ти висловлюєшся дуже красномовно,— сказала моя дружина.

— А що ж я іще маю робити? Теж хихикати?

— Ні. Ти маєш полюбити спагетті.

Я так і зробив. Полюбив спагетті, а Дженні, перечитавши всі куховарські книги, навчилася робити томатну приправу, що мала божественний смак. Враховуючи наші літні заробітки, її платню, гроші, що я одержував на пошті за нічну працю напередодні Різдва, ми жили непогано. Звичайно, ми не змогли побачити багато кінофільмів (а вона не побувала на багатьох концертах), зате нам щастило зводити кінці з кінцями.

Задля цього довелося покласти кінець мало не всім колишнім знайомствам. Життя наше зовсім змінилося. Ми, як і досі, жили в Кембріджі, і, по ідеї, Дженні могла й далі грати в тих самих музичних ансамблях. Але в неї не було часу. Вона поверталася зі школи вкрай утомлена, а ще треба було зварити обід (обідати в кафе чи їдальні було поза нашими можливостями). На щастя, мої друзі мали досить здорового глузду, щоб дати нам спокій. Вони не запрошували нас у гості, отож, самі розумієте, нам не доводилося запрошувати їх.

Ми навіть не ходили на матчі з регбі. Як член університетського спортивного клубу я мав право сидіти в найвигіднішому секторі біля п'ятдесятиярдної лінії. Але ж квиток коштував шість доларів, отже, треба було б викладати по дванадцять доларів щоразу.

— Ні, тільки по шість,— заперечувала Дженні.— Ходи без мене. Я нічого не тямлю в регбі. Знаю тільки, що глядачі горлають: "Так їх, отак їх!" Тобі це страшенно подобається, тому я й прошу тебе: ходи сам, ради бога!

— Справу вирішено,— відповів я. Зрештою я — чоловік і голова родини.— До того ж мені краще посидіти за книжкою.

Проте щосуботи я ставив біля себе транзистор, слухаючи ревище уболівальників, від яких мене відокремлювала одна-однісінька миля. І все-таки вони перебували у зовсім іншому світі.

Свої членські привілеї я використав, щоб придбати квитки на гру з Ієльською командою для свого однокурсника Роббі Уолда. Коли безмежно вдячний Роббі пішов від нас, Дженні попросила, щоб я пояснив іще раз, хто має право сидіти в клубному секторі. Я повторив: усі колишні спортсмени, незалежно від віку, статусу та громадського становища, які достойно захищали на стадіонах спортивну честь Гарварда.

— І на воді теж? — запитала вона.

— Спортсмени скрізь спортсмени,— відповів я.— Сухі вони чи мокрі.

— Крім тебе, Олівере,— сказала вона.— Ти заморожений.

Я промовчав, вважаючи, що це звичайна шпилька,— Дженні часом полюбляє пускати шпильки,— і не подумав, що в її запитанні, крім зацікавлення спортивними традиціями Гарвардського університету, могло бути щось інше. Скажімо, тонкий натяк на те, що, хоча стадіон має сорок п'ять тисяч місць, усі колишні спортсмени сидітимуть разом, в одному, найвигіднішому секторі. Всі. Старі й молоді. Мокрі, сухі й навіть заморожені. І чому я не ходжу на суботні матчі? Невже тільки з бажання заощадити шість доларів?

Ні, якщо на думці в неї було інше, я не хочу про це й розмовляти.

13

Містер Олівер Берретт III з дружиною просять Вас ушанувати своєю присутністю обід на честь шістдесятиріччя містера Берретта, що відбудеться в суботу шостого березня о сьомій годині вечора.

Доувер-хаус, Іпсвіч, Массачусетс.

Просимо відповісти.

— То як? — запитала мене Дженніфер.

— Ти ще й питаєш? — Я саме писав резюме справи "Держава проти Персівала", важливого прецеденту в кримінальному судочинстві. Дженні помахувала запрошенням, наче дратуючись зі мною.

— Я вважаю, що вже пора, Олівере,— сказала вона.

— Що саме?

— Ти дуже добре знаєш, що саме. Чи ти хочеш, щоб він приліз до тебе навколішках?

Я робив далі своє діло; вона — своє.

— Оллі, він подає тобі руку.

— Дурниці, Дженні. Адресу на конверті писала мати.

— Ти ж казав, що й не поглянув на нього! — вигукнула вона.

Може, й поглянув. А потім, мабуть, забув. Адже я з головою поринув у справу Персівала, до того ж незабаром іспити. І нема чого забивати мені баки.

— Схаменися, Оллі,— сказала вона благальним тоном.— Шістдесят років — це тобі не жарт. Коли ти надумаєш врешті помиритися з ним, його, може, й на світі вже не буде.

Я дуже популярно пояснив Дженні, що ніколи не стану миритися з батьком, і попросив дати мені спокій. Вона замовкла і сіла на край подушечки, що лежала в мене під ногами. Скоро я відчув, що вона пильно дивиться на мене, і підвів голову.

— Постривай,— мовила вона застережливо,— ось коли проти тебе збунтується Олівер V...

— Можеш бути певна, його зватимуть як завгодно, тільки не Олівером! — гримнув я.

Проти свого звичаю вона відповіла, не підвищуючи голосу:

— Слухай, Оллі, навіть якщо ми назвемо його Блазнем Бозо, хлопець дивитиметься на тебе скоса, бо ти був спортивним світилом Гарварда. А на той час, коли він поступить в університет, ти, може, станеш членом Верховного суду.

Довелося пояснити, що наш син ніколи не дивитиметься на мене скоса. Коли ж вона запитала, звідки в мене така впевненість, я не зміг навести жодних аргументів. Але я твердо знав, що наш син не подивиться на мене скоса, хоч і не вмів пояснити, чому. Без усякої, на мій погляд, логіки Дженні заявила:

— Твій батько теж любить тебе, Олівере. Він любить тебе так само, як ти любитимеш Бозо. Але ви, Берретти, такі горді й затяті, що можете прожити весь вік, вважаючи, буцімто ненавидите один одного.

— Якщо ти не просвітиш нас,— сказав я ущипливо.

— Атож.

— Справу вирішено,— оголосив я на правах чоловіка й голови родини і знову втупився в документи позову "Держава проти Персівала". Дженні підвелась, але зразу ж пригадала:

— Нас просять дати відповідь.

Я висловив упевненість, що випускниця музичного факультету Редкліффа зуміє написати відмову без консультації з юристом.

— Слухай, Олівере,— сказала вона.— Часом мені доводилося говорити неправду. Але я ніколи нікого не образила навмисно. І, мабуть, не змогла б образити.

Цією розмовою вона, по суті, ображала мене, і я ввічливо попросив її дати відповідь у будь-якій формі при умові, що зміст залишиться той самий: ми приїдемо хіба що тоді, коли в пеклі стане прохолодно. І знову повернувся до позову "Держава проти Персівала".

— Який у них номер? — тихо запитала вона, стоячи біля телефону.

— Хіба не можна відповісти листовно?

— Ще трохи, і в мене не витримають нерви. Який у них номер?

Я сказав їй номер і негайно заглибився в апеляцію Персівала до Верховного Суду. Я не дослухався до того, що каже Дженні. Точніше, намагався не дослухатись. Але ж ми були в одній кімнаті.

— Добрий вечір, сер,— промовила Дженні. Невже трубку взяв сам Сучий син? Хіба він не у Вашінгтоні? "Нью-Йорк таймс" повідомляла, що він пробуде там до кінця тижня. Наша журналістика звелася зовсім на ніщо.

Скільки треба часу, щоб сказати "ні"?

Але замість того, щоб вимовити це односкладове слово, Дженніфер завела довгу розмову.

— Оллі!

Вона затулила долонею трубку.

— Оллі, може, не треба давати негативної відповіді?

Я кивнув головою на знак того, що треба, а ще махнув рукою на знак того, що годі вже з біса балакати.

— Мені дуже шкода,— сказала вона в трубку.— Тобто нам дуже шкода, сер...

Нам! Навіщо вона вплутує мене? І чому не скаже "ні" й не покладе трубку?

— Олівере!

Дженні знову затулила трубку долонею і заговорила підвищеним тоном:

— Йому боляче, Олівере! Як ти можеш сидіти, знаючи, що батькове серце спливає кров'ю?

Якби вона не була в такому збудженому стані, я пояснив би їй ще раз, що каміння не може спливати кров'ю і що її італійсько-середземноморські уявлення про батьків виглядають зовсім недоречно на тлі скелястих вершин гори Рашмор. Але вона зовсім розклеїлась. І я почав розклеюватись теж.

— Олівере,— просила вона,— може, ти сказав би йому хоч слово?

Йому?! Та вона з глузду з'їхала!

— Може, сказав би хоч "здрастуй"?

Вона простягнула мені трубку. Насилу стримуючи сльози.

— Я ніколи не заговорю з ним. Довіку,— відповів я зовсім спокійно.

Вона заплакала. Зовсім нечутно, тільки сльози побігли струмком. Потім вона... вона стала благати:

— Заради мене, Олівере. Досі я ніколи не просила в тебе нічого. Будь ласка.

Нас було троє. Ми стояли (мені здавалося, що батько теж тут, із нами) і всі троє чекали чогось. Чого? Моєї відповіді?

Ні, я не міг погодитись.

Невже Дженні не розуміє, що вимагає неможливого? Що я не можу вчинити інакше? Втупившись у підлогу, я рішуче похитав головою, хоч почував себе дуже кепсько. І тоді вона зашепотіла до мене з такою люттю, якої я ніколи від неї не сподівався.

— Тварюка ти безсердечна,— сказала вона мені й звернулася до батька, закінчуючи розмову: — Містере Берретт, Олівер хоче переказати вам, що по-своєму...— Вона спинилася, переводячи дух. Її трясло від плачу, тож їй було нелегко говорити. Я був надто здивований, щоб утрутитись, і тільки слухав, що вона "перекаже" батькові.— Він дуже вас любить,— сказала вона і зразу ж поклала трубку.

Годі шукати раціонального пояснення того, що я вчинив наступної миті. Я виправдовую себе тільки тим, що у мене тимчасово потьмарився розум. Точніше, я не виправдовую себе нічим і завжди почуватиму себе винним.

Я вихопив з її рук телефон, висмикнув із розетки шнур і пошпурив апарат через кімнату.

— Хай тобі біс, Дженні! Звідки ти взялася на мою голову!

Я стояв відхекуючись, мов звір, бо я таки обернувся на звіра. О, боже! Що за мара? Я повернувся до Джен.

Але вона щезла.

Вона таки справді щезла, бо я навіть не чув її кроків. Мабуть, вискочила тієї ж миті, коли я схопив телефон. Її плащ і шарф висіли на місці. Я відчував нестерпний біль, не знаючи, що робити, але ще нестерпнішого болю завдавало усвідомлення того, що я зробив.

Я шукав її скрізь.

Побіг у бібліотеку нашого факультету й став никати поміж рядами столів. Туди й сюди кожним проходом разів п'ять-шість. Хоч я не вимовив ані слова, мій погляд, певно, був такий напружений, вираз такий лютий, що всі читачі переполошилися. Та біс із ними!

Проте Дженні там не було.

Я помчав у їдальню, зазирнув у кімнату відпочинку, в кафетерій.