Історія Одної Людини - Сторінка 2

Світло й тепло життьове йде геть, геть од людей, бо в якомусь засліпленні вони не хотять одне одного зрозуміти,

Дивними видалися оті вірші Вілсонові, коли я їх прочитав. Ось вам один із них. Тут не говориться безпосередньо про мури, провалля й глибокі колодязі, але цього вірша видруковано під час процесу, і багатьом, як і мені, він дуже сподобався. Вміщаю його тут, щоб ви уявили собі, який чудернацький був чоловік герой моєї історії. У збірці той вірш має тільки заголовок:

№ 97.

Міцно тримаю між пальців цигарку з тонкого паперу — ознака того, який я спокійний тепер. Не завжди так буває. Коли я неспокійний, я кволий; а коли спокійний, як тепер, то я дужий і міцний.

Нещодавно йшов я вулицею нашого міста, дверима увійшов сюди й ось лежу на ліжку, у вікно виглядаючи. Зненацька прийшла мені свідомість, що міг-би в руки взяти один з тих високих будинків так салю легко, як ось тримаю цю цигарку. Міг-би вихорем усе закрутити. Міг-би крізь дах одного з хмарочосів тисячу людей видмухати в небо, в невідоме. Міг-би знищити будинок по будинкові, як нищу одну по одній оці цигарки. Міг-би задимлені недокурки міст через плече викинути у вікно.

Не часто я в такому стані, — такий спокійний і певний себе. Коли опановує мене це почуття, така прямота і простота в мені прокидаються, що я сам себе починаю любити. І тоді сам до себе кажу слова ніжні і владні.

Лежу тут під вікном і міг-би попросити жінку якусь, щоб прийшла і лягла поруч, або й чоловіка якогось.

Міг-би взяти низку домів, що на вулиці стоять, перекинути їх, витрусити з них людей, і всіх їх здавити й здушити в одну істоту, яку кохав-би.

Чи бачите оцю руку? Уявіть, що тримаю в ній ножа, яким міг-би перетяти всю ту фальш, яка у вас є. Уявіть, що ножем тим розтяв-би я навпіл усі хмарочоси, де сплять тисячі людей.

О, це дійсно була-б велична картина, якби пальцями цієї руки схопив я ножа і розтяв та розтрощив оті огидні шкаралущі, де замкнуто мільйони живих істот.

Бачите, тут є ідея якась. Жорстока сила, що заразом може бути ніжною. Я наведу ще одного вірша, де більше лагідности. У збірці він має заголовок:

№ 83.

Я — дерево, що росте біля муру. Все вище й вище росту я. Тіло моє вкрите рубцями. Моє тіло старе, але я росту вгору, плазую до верхнього краю муру.

Моє бажання — квіти й овочі кинути за той мур.

Спраглі вуста комусь мені хочеться звогчити.

Хочу квіти кинути на голови дітям, по той бік муру. Дощем квітчастим хочу пестити тіла людей, що живуть по той бік муру.

Віти мої тягнуться вгору, і нові соки вбираю я з темного грунту під муром.

Овочі тої не будуть овочем, поки не спадуть вони з рук моїх на долоні тим, шо живуть по той бік муру.

А тепер про життя, яким жили чоловік і жінка у великім покою нагорі, в тому старому дерев'яному будинку. Випадково пощастило мені про дещо дізнатися. Коли вони оселилися в тому домі, — це було минулої весни, — театр довгий час був закритий.

Дуже вони тоді бідували, і жінка, щоб ощадити трохи грошей, —

мабуть на те, щоб комірне сплатити, — найняла дві маленькі кімнати їхнього помешкання.

Багато різних людей жило в тих темних, маленьких клітках; не знаю, як вони там улаштувались, бо меблів не було ніяких. У Чикаго досі ще є ночліжки, так звані "флопи", де за п'ять або десять центів можна переночувати на підлозі; відвідують їх більше, ніж це можуть собі уявити "пристойні" люди.

Отже зустрівся я з одною маленькою жінкою, — була вона немолода й горбата, але було-б жорстоко не думати про неї, як. про дівчину, — прожила вона кілька тижнів в одній з тих кімнаток; була за прасувачку в невеличкій сусідній пральні, і хтось подарував їй старе складне ліжко. То була сантиментальне створіння з тим скривдженим виразом у очах, що властивий калікам. Здається мені, що вона почувала романтичну приязнь до того Вілсона. Хоч як там, а мені вона багато чого порозказувала.

Коли після вбивства Вілсона виправдано завдяки признанню отого халтурника, я частенько почав навідуватися в ту хату, де він жив. Заходив туди, коли кінчалася праця в редакції; а звільнялися ми о другій годині, бо наша газета була вечірня.

Одного разу я побачив перед хатою горбату дівчину і заговорив до неї. Для мене це була знахідка — справжня жила золота.

В очах її, як я вже сказав, був отой чуйний вираз скривджености. Заговорили ми про Вілсона. Вона жила в одній із тильних кімнат. Це вона мені зразу заявила.

Бували у неї такі дня, коли, підупавши на сили, вона не йшла до пральні працювати, а лежала на ліжку у своїй кімнатці. Опадала її шалена мігрень, яка тривала цілими годинами, і тоді вона втрачала свідомість того, що діється навколо. Гадаю, що недовгий судився їй віік, але це її мало тривожило.

Одного разу, почуваючи себе отакою хворою, сиділа вона вдома і, зацікавившись двома людьми у великій кімнаті, встала і в панчохах підійшла до дверей та зазирнула в уключину. Довелось їй на запорошену підлогу навколюшки стати.

Життя в тій кімнаті цікавило її з самого початку. Часом чоловік був сам і, сидячи коло кухенного стола, писав свої нісенітні вірші у зшитку, якого я потяг і з якого вам цитував; часом з ним була жінка, а иноді, бувши сам, він нічого не писав, а ходив туди й сюди по кімнаті.

Коли в кімнаті були обоє, і чоловік писав, жінка нерухомо сиділа коло вікна в кріслі, схрестивши руки. Написавши кілька або з нею. Коли він говорив, вона відповідала тільки очима, — так оповідала мені горбата дівчина. Важко мені тепер відрізнити, що саме я від неї почув, а що є витвір моєї власної фантазії.

Хоч як там, а мені хочеться розказати вам про дивні взаємини цих двох людей, щоб ви їх собі уяснили. Ніяк не можна сказати, що в них було трохи занепала хатнє господарство. Він намагався творити щось над міру важке (я маю на увазі його поезію), а вона, яко мога, силкувалась стати йому у пригоді.

З наведених віршів Вілсонових ви можете зробити висновок, що в них говорилося про стосунки між людьми, не обов'язково між чоловіком і жінкою, що жили в тій кімнаті, а між людьми взагалі.

Цей хлопець мав якесь напівмістичне уявлення про такі речі і, поки не знайшов отої жінки в Канзасі, марно блукав світом, виглядаючи собі дружини. Знайшовши її, він розвязав проблему що-до себе, — принаймні, він так гадав.

Він був тої думки, що, залишаючись самотна, людина не може думати й переживати, але люди, не розуміючи цього, тільки зайвого клопоту завдають собі, споруджуючи мури. Всюди розбрат. Все . переплутано. Хтось мусить дати вірний тон, і тоді решта до нього пристане, і залунає справжня пісня життя. Це я кажу не від себе, а лише хочу віддати вражіння, яке склалося в мене, коли я прочитав вірші Вілсона, особисто з ним познайомився й простежив його вплив на инші особи.

Він непохитно вірив, що ніхто в світі, самотним залишившись, не може щось відчувати або думати. Коли людина думає розумом, не приймаючи на увагу тіло, то все переплутується. Справжнє, свідоме життя будує себе, як піраміду. Спочатку думки й почування людини мусять пройнятися тілом і духом иншої, укоханої, істоти, а тоді, якимсь містичним способом, увійдуть туди тіла й душі всіх сущих на світі людей, увійдуть потужним вихорем. — Так він, приблизно, це собі уявляв.

Може вам, що читаєте Вілсонову історію, все це здається надто заплутаним? Ні, я гадаю, що ви мислите ясніше, ніж я, і те, що мені так важко зрозуміти, вам, мабуть, уявляється дуже простим.

Як не як, а щоб викласти перед вами все, що пощастило мені зібрати, я мушу пірнати в море чужих мотивів та імпульсів, які не цілком мені зрозумілі.

Горбата дівчина думала (а може це моя фантазія прикрашує слова її?)... зрештою, для нас це не важить. Головне те, що думав Едґар Вілсон.

Він думав, що мусить у поезії сказати те, чого ніяк не висловиш, поки не знайдеш жінки, що. якось особливо й цілковито ввійде в твою плоть, і тоді від шлюбу того народиться краса для всього світу. Отож, він мусів знайти . жінку, обдаровану такою силою, і ця сила, скільки я розумію, мала бути незаплямована себелюбством. Глибокий егоїст, як бачите. І він гадав, що знайшов те, що йому треба, у жінці канзаського аптекаря.

Знайшовши її, він улаштував так, — не знаю, в чім тут справа, — що вона була з ним дуже й дуже щаслива. Все це дивне й нез'ясоване.

Говорити про нього та вплив його на инших людей, це те саме, що ходити по шнурку, між двома хмарочосами, простягнутому понад людяною вулицею. Крик знизу, сміх, гудок автомобілю — і летиш у порожнечу. Смішним тільки станеш.

Він, здається, хотів у поему втілити свою і жінчину душу. Ви пригадуєте, як в одному style='mso-bidi-font-style:italic'>з наведених віршів він казав, що хоче всю людність міста згустити, здавити в одну істоту, щоб потім її кохати.

Можна сказати, що він був сильна людина, потворно сильна.. Читаючи, ви побачите, як він і мене собі скорив та примусив своїй меті прислужитись.

Захопивши ту жінку, він міцно держав її у своїй владі. Вона йому потрібна була вся, і він заволодів нею, як, може, инші чоловіки бажали-б заволодіти своїми жінками, але не зважуються. Може, й вона пожадлива була, і він кохав її завжди, днями й ночами, коли вони були вкупі, і коли вона була відсутня.

Я сам цього не розумію і хочу переказати там зовсім не те, що відчуваю у собі або в словах, що доходили до мене з уст горбатої дівчини, яка, коли пригадуєте, стояла на підлозі навколюшках, зазираючи в уключину.

Горбата теж підпала впливу Вілсоновому. Вона теж у нього закохалася — тут і сумніву не може бути. Кімнатка, її була брудна й темна. На підлозі лежав, певне, грубий шар пороху.

Вона мені сказала, — якщо не словами, то думкою, яка мені передалася, — що Вілсон працював у кімнаті, або ходив по ній, а жінка сиділа у кріслі, і що в очах її та на обличчі був якийсь дивний вираз.

Він казав їй про своє кохання, але так абстрактно, ніби це стосувалося до всього світу. Жінка була втілення плоти, а він — духу. Якщо це не має сенсу для вас, то воно мало сенс .для горбатої дівчини, яка, бувши неосвічена, не претендувала на особливим хист розуміння. Наівколюшках, слухаючи і підглядаючи, вона кінець-кінцем відчула, що чоловік, з яким вона ніколи в жодних стосунках не була, одночасно і їй освідчується.

Відчувши це, вона переродилась.