Історія вічності - Сторінка 17

Звичайно, дуже легко піддатися спокусі й сказати, що письменник виблював книжку або зварганив її чи прохрюкав, але дієслова бюрократичного або гендлярського жаргону є набагато ефективнішими: виконати, пустити в хід, використати. Ці сухі слова, сполучаючись із палкими епітетами, скидають супротивника у прірву вічної ганьби. Про одного аукціоніста, що захоплювався також декламацією, хтось неминуче мусив сказати, що, декламуючи "Божественну комедію", він пустив Данте з молотка. Цей жарт не вражає дотепністю, проте його механізм типовий. Тут ідеться (як і в усіх жартах такого зразка) про невиправдане змішування суперечних понять. Вираз "пустити з молотка" дає зрозуміти, що звинувачуваний є невиправним і нікчемним аукціоністом і його захоплення Данте має суто показушний характер. Слухач сприймає цей аргумент як незаперечний, бо його подають йому не як аргумент. Якби цей критичний закид було чітко сформульовано, в його слушності можна було б засумніватися. По-перше, декламувати й вести торги з аукціону – це два види спорідненої діяльності. По-друге, стародавнє мистецтво декламації могло допомогти аукціоністу в його професійній діяльності, адже й перше, і друга вимагають ораторських здібностей.

Одна з давніх традицій сатири (яку не нехтували ані Маседоніо Фернандес, ані Кеведо, ані Джордж Бернард Шоу) – це повна інверсія смислу. Якщо скористатися цим знаменитим рецептом, то лікар неминуче буде звинувачений у тому, що сприяє поширенню пошесті й сіє смерть, суддя – у крадіжці, кат докладатиме всіх зусиль, щоб продовжити людське життя, пригодницька книжка навіюватиме нудьгу й сонливість, вічні жиди перебуватимуть у ледачій бездіяльності, кравець проповідуватиме нудизм, а тигр і людожер годуватимуться рослинною їжею. Наприклад: "Чудове похідне ліжко, під яким генерал виграв битву". Або: "Останній фільм геніального режисера Рене Клера{231} справив на всіх надзвичайне враження. Коли нас розбудили…"

Ще один корисний метод – несподівана підміна понять. Наприклад: "Юний жрець Краси, розум, осяяний світлом еллінської мудрості, наділений рисами справжнього чоловіка й витонченим смаком (пацюка)". Або, наприклад, такі андалуські куплети, які вмить переходять від повідомлення до атаки:

Зручний і легенький

Я ослінчик маю,

Хочеш ним тобі я

Ребра поламаю?

Повторюю, що все це суто формальні прийоми гри, умисне застосування плутаних аргументів. Виступати на захист якоїсь справи і при цьому вдаватися до бурлескних перебільшень, виявів підкреслено фальшивого співчуття, підступної поблажливості та терплячої зневаги – речі нібито й не зовсім несумісні, але позначені такою відмінністю, що досі ніхто не намагався поєднувати їх. Пошукаймо інших прикладів. Прагнучи знищити Рікардо Рохаса{232}, що робить Ґруссак? Ось його слова, якими тішився весь літературний Буенос-Айрес: "Ось, наприклад, після того як, мобілізувавши всю свою терплячість, я спромігся прочитати два чи три фрагменти, написані пишномовною прозою, одного гросбуха, який з такою палкою переконаністю вихваляли люди, що навряд чи його й розгорнули, я визнав за собою право припинити читання й обмежився тим, що переглянув резюме та алфавітний покажчик цієї детальної розповіді про те, чого ніколи не існувало. Я маю на увазі насамперед першу найбільш нестравну частину цього грубезного фоліанта (вона займає три томи з чотирьох) – тупе белькотіння тубільців або метисів…". Ґруссак, удавшись до цієї витонченої іронії, дотримується всіх правил складного ритуалу сатиричної гри. Він удає, ніби помилки опонента щиро його засмучують і він докладає всіх можливих зусиль, аби його зрозуміти (мобілізувавши всю свою терплячість), ніби ненароком дає волю своєму роздратуванню (спочатку застосовує іронічне слово гросбух, потім – грубезний фоліант), використовує похвальні слова з метою поглузувати (цієї детальної розповіді) і нарешті цілком прояснює свої наміри. Його синтаксис і форма бездоганні, чого не скажеш про зміст. Але дорікати книжці за її великий обсяг, натякати, що навряд чи кому вдасться розгризти цю цеглину, а потім заявити, що тубільці або мулати неспроможні сказати нічого розумного, – така відповідь гідна якого-небудь пустопорожнього базіки, а не Ґруссака.

Наведу ще одну цитату з розгромної критики того ж таки автора: "Нас змагає тривожне відчуття, що опус доктора Піньєро надто пізно пустили в продаж і що цей зрілий плід півторарічної дипломатичної відпустки зможуть прочитати лише в друкарні видавництва Коні. Ми благаємо Бога, щоб так не сталось, і зі свого боку зробимо все можливе, щоб цей твір не спостигла така сумна доля". Знову – показне співчуття, знову – вишуканий синтаксис і знову дивовижна банальність самої критики: сміятися лише з того, як повільно створювалася книжка і як мало читачів вона може зібрати.

На виправдання цієї банальності можна навести вишуканий аргумент про коріння сатири, яке тягнеться в темряву далеких віків. Згідно з результатами останніх досліджень, сатира походить від магічних заклинань гніву й не пов'язана з якимись висновками логічного мислення. Це рудиментарні рештки того неймовірного стану, коли рани, завдані імені, переходили на того, хто це ім'я носив. Так, ангел Сатанаїл, бунтівний первісток Бога, якому поклонялися богоміли, утратив свій суфікс "їл", який утверджував його вінець, його славу і дар пророка. Тепер його оселя – вічний вогонь, а його гість – гнів Усемогутнього. Як розповідають кабалісти, з Авраамом сталося все навпаки: сім'я нашого пращура Аврама було безплідним доти, доки в його імені не з'явилася друга літера "а", яка зробила його спроможним продовжувати рід.

Свіфт, який ставився до світу з гіркою недовірою, надумав у своїх розповідях про мандри капітана Лемюела Гуллівера знеславити рід людський. Його перші подорожі – у крихітну республіку Ліліпутію та у велетенську країну Бробдінґнаґ – на думку Леслі Стівена, це такий собі антропометричний сон, який не впливає на складність нашого буття, на його вогонь і його алгебру. Третя подорож, найцікавіша, висміює експериментальну науку через прийом, на який ми вже вказували, – інверсію: у безглуздих лабораторіях, що створені фантазією Свіфта, працюють над виведенням овець без вовни, досліджують, як можна використати кригу для виробництва пороху, як пом'якшити мармур для виробництва з нього подушок, як розпиляти полум'я на тонкі пластини, як використати поживні речовини, що входять до складу людських фекалій. (У цій книжці є також сторінка, на якій з надзвичайною силою описано, які незручності приносить людині старість.) У четвертій подорожі, останній, Свіфт переконує читача в тому, що тварини порядніші за людей. Він описує доброчесну країну коней, які вміють розмовляти, живуть моногамним життям, коней, так би мовити, людиноподібних, і пролетаріат, що складається з чотириногих людей, які живуть стадним життям, риються в землі, хапаються за вим'я корів, щоб украсти молока, випорожнюються одне на одного, пожирають гниле м'ясо й поширюють сморід. Зміст, як бачимо, суперечить здоровій логіці. Усе інше – література, синтаксис. На завершення автор каже: "Мене не дратує видовище адвоката, кишенькового злодія, полковника, ідіота, лорда, шулера, політика, пройдисвіта". Як бачимо, деякі слова в цьому сумлінному переліку заражаються від своїх сусідів.

Два останні приклади. Спочатку знаменита пародія на образу, що її, як розповідають, зімпровізував доктор Джонсон: "Ваша дружина, добродію, прикриваючись тим, що служить у борделі, продає контрабандні товари". Другий приклад – це найблискучіша з відомих мені образ: вона здається ще гострішою й переконливішою, коли ми згадаємо, що цей вислів – єдине, що пов'язує його автора з літературою. "Боги не захотіли, щоб Сантос Чокано{233} зганьбив ешафот, померши на ньому. А тому досі він живий і скотився на саме дно підлоти". Зганьбити ешафот. Скотитися на саме дно підлоти. За допомогою цих блискучих абстракцій Варґас Віла{234} завдає удару, який уриває можливість будь-якого зв'язку з жертвою, яка хоч і залишається живою, проте відсовується кудись дуже далеко за межу видимості та людської моралі. Тепер досить бодай миттєвої згадки про Чокано, й кожному спадає на думку це прокляття, а уява освітлює зловісним блиском усе, що з ним пов'язане, до найменших ознак та подробиць його ганьби.

Спробую підбити деякі підсумки сказаному вище. У сатирі не менше умовності, аніж у розмові між нареченими або у квітчастому сонеті, який належить перу Хосе Марії Моннера Санса{235}. Її метод – використання софізмів, її єдиний закон – швидке й негайне застосування дотепної вигадки. Мало не забув: сатира має запам'ятовуватися.

Тут доречно також навести мужні слова, про які згадує Де Квінсі ("Твори", одинадцятий том, с. 226). Одному шляхетному чоловікові під час теологічної чи літературної дискусії виплеснули в обличчя склянку вина. Потерпілий не змінився на обличчі й незворушно кинув своєму кривдникові: "Це, сеньйоре, ліричний відступ. А тепер я чекаю ваших аргументів". (Автор цієї репліки, такий собі доктор Гендерсон, помер в Оксфорді близько 1787 року, не залишивши по собі іншої пам'яті, крім цих слушних і справедливих слів, – воістину достойне і гідне безсмертя!)

Легенда, яку мені довелося почути в Женеві наприкінці Першої світової війни, розповідає, ніби Міґель Сервет{236} сказав своїм суддям, які послали його на вогнище: "Я згорю, але це буде звичайною земною подією, яка нічого не змінить. Нам буде про що поговорити у вічності".

Адроґе, 1933 р.

14

Россі, Вісенте (1871–1945) – уругвайський письменник.

15

Фалучо – прізвисько Антоніо Руїса, учасника Війни за незалежність, аргентинця негритянського походження, розстріляного іспанцями 7 лютого 1824 року.

16

"Алілуя" – фільм американського кінорежисера Кінга Відора (1894–1982).

17

Солер, Мігель Естаніслао (1783–1849) – аргентинський воєначальник, учасник Війни за незалежність.

18

Ф'єрро, Мартін – ґаучо, герой поеми Хосе Рафаеля Ернандеса Пуейрредона.

19

Тусен-Лувертюр, Франсуа Домінік (1743–1803) – лідер визвольної боротьби таїтянського народу проти французьких та іспанських поневолювачів.

20

Хабанера – кубинський танець і пісня – похідні від європейського контрданса.

21

Кандомбе – ритуальний негритянський танець у супроводі барабанів, поширений у районі Ла-Плати.

22

Альварес де Пінеда – іспанський мореплавець; 1519 р.