Із спогадів познаньського вчителя - Сторінка 2

Якби предмети в школі були занадто трудні, я б вийшов із становища: міг би перевести Михася з другого класу до першого; але він ті предмети, хоч і досить абстрактні, прекрасно розумів. Отже, річ була не в науці, а в тій нещасній німецькій мові, якою хлопець володів недосконало. А цьому вже нічим не можна було зарадити, і я тільки покладав надії на святки, коли відпочинок поправить здоров'я хлопця, підірване надмірною працею.

Якби Михась був байдужішою дитиною, я не так би журився за нього: але він кожну невдачу переживав ще бурхливіше, ніж успіх. На його нещастя, хвилини радості з приводу п'ятірок, про які я згадував, траплялись рідко.

Я так навчився читати по його обличчю, що досить мені було на нього глянути, коли він з'являвся, і я одразу бачив: йому не пощастило.

— Ти одержав незадовільну оцінку?

— Так.

— Не знав уроку? Інколи він відповідав:

— Не знав,— Але частіше: — Знав, та не вмів розказати.

Я навмисне запросив Овіцького, першого учня з Ми-хасевого класу, щоб він робив уроки разом з Михасем, ї Овіцький сказав: Михась дістає погані оцінки головним чином тому, що не вміє... висловитись.

Чим більше хлопець стомлювався розумово й фізично, тим частіше повторювались його невдачі. Я зауважив, що коли Михась, виплакавшись, сідав за уроки, він був тихий і ніби спокійний, але в тій подвійній енергії, з якою він брався до завдань, було щось розпачливе й воднораз гарячкове. А часом він ішов у куток, стискав голову обома руками і мовчав: вразливому хлопцеві здавалось, що він копас могилу коханій матері, але Михась не знав, як цьому зарадити, і просто почував себе в зачарованому колі, з якого не було виходу.

Його нічні посиденьки ставали все частіші. Боячись, що розбудить мене і я скажу йому лягати спати, він нишком уставав потемки й виносив лампу у передпокій, там її світив і сідав до роботи. Поки я його на цьому спіймав, він кілька ночей просидів у неопалюваному передпокої. Мені не залишалось нічого іншого, як устати з ліжка, забрати його до кімнати і ще раз повторити з ним усі завдання, щоб переконати його, що він їх знає і що даремно ризикує застудитись. Та він уже й сам, кінець кінцем, не міг збагнути, що знав, а чого не знав. Хлопець втрачав сили, худнув, жовкнув, дедалі більше хмурнів. Інколи траплялося щось таке, з чого я робив висновок, що не сама праця виснажувала його. Одного разу, коли я викладав йому історію, яку "Дядько племінникам розповів",—що на вимогу пані Марії робив кожного дня,— Михась схопився, очі його запалали, і я аж злякався, помітивши допитливий і суворий вираз обличчя та почувши його вигук:

•— Пане Вавжинкевич, то це не казка, а було насправді?.. Бо...

— Бо що, Михасю? — спитав я його здивовано.

Замість відповіді він зціпив зуби, а потім вибухнув таким гірким плачем, що я довго не міг його заспокоїти.

Я питав Овіцького про причину цього вибуху, але він не міг чи не хотів сказати. Проте я здогадався сам. Не було ніякого сумніву, що польській дитині траплялося чути в німецькій школі багато такого, що боляче ранило її, зневажало найпотаємніші почуття; вона стикалася з невизнанням або й погордою та глузуванням з країни, мови, вітчизняних традицій, словом — з усього, що дитину вдома вчили шанувати й любити. Такі зауваження відскакували, як горох від стіни, від інших хлопців, не залишаючи нічого, крім глибокої ненависті до вчителів і всієї їхньої породи. Але такий чесний хлопець, як Михась, переживав ту кривду болісно, а не смів заперечити, хоч, може, йому не раз хотілося кричати від болю, та він тільки обурювався, зціплював зуби, тамував біль у собі й журився. Отож до журби з приводу поганих оцінок долучився невимовно гіркий і глибоко закорінений моральний розлад. Дві сили, два голоси, що їх дитина повинна слухати і які саме тому мають бути узгоджені, шарпали Михася в два протилежні боки. Що одна впливова сила називала білим, гідним пошани, улюбленим, те друга таврувала як від-жиле і смішне; що одна називала доброчесністю, друга — провиною. Отже, в цьому роздвоєпні хлопець ішов за тією силою, до якої рвалось його серце, але разом з тим мусив удавати, що слухає й бере до серця слова супротивні; мусив удавати зранку до вечора й жити в цьому болісному примусі дні, тижні, місяці... Ну й становище для... дитини!

Дивна доля спіткала Михася. Життєві драми починаються звичайно пізніше, коли з дерева молодості опадає перше листя; для Михася ж усе те, з чого складається нещастя: моральний примус, таємна журба, неспокій, даремні зусилля, боротьба з труднощами, поступова втрата надії,— все це почалося з одинадцятого року життя. Ні його тендітна постать, ні слабкі сили не могли витримати такого тягаря. Минали дні, тижні, бідолаха подвоював зусилля, а наслідки були все менші, все жалюгідніші. Ніжні листи пані Марії тільки збільшували цей тягар.

"Бог тобі віддячить, Михасю, великим щастям,— писала мати,—бо я вірю, що ти справдиш надію, яку я покладаю на тебе, і станеш батьківщині й мені втіхою".

Одержавши вперше такого листа, хлопець судомно вхопив мене за руку і, заходячись плачем, повторював:

— Що я можу зробити, пане Вавжинкевич, що я моясу зробити?

І справді, що він міг зробити? Чим він міг зарадити тому, що з'явився на світ без вродженої здібності до мов і не міг висловлюватись по-німецьки?

Настали канікули на "всіх святих". Квартальний табель був зовсім не блискучий: в ньому з трьох найважливіших предметів стояли посередні оцінки. Зваживши на слізні благання Михася, я не послав табеля пані Марії.

— Дорогий пане Вавжинкевич! — просив він, склавши руки.— Мама не знає, що на "всіх святих" виставляють оцінки, а до різдва, може, бог змилується надо мною.

Бідна дитина тішила себе надією, що ще виправить ті погані оцінки, та, правду кажучи, тим самим тішив себе і я. Вважав, що Михась привчиться до шкільної рутини, до всього звикне, удосконалить знання німецької мови, правильніший буде в нього акцент, а найголовніше — все менше часу потребуватиме для науки. Якби не ця надія, я давно вже написав би до пані Марії і пояснив би їй становище. Надії, здається, не були марні. Одразу після свята Михась одержав три найвищі оцінки, причому одну з латини. З усіх учнів у класі тільки він один знав, що від gandeo 1 минулий час буде gavisus sum 2, а знав тому, що, діставши дві найвищі оцінки, спитав мене, як буде по-латині "радію". Я думав, що хлопець ошаліє від щастя. Він написав до матері листа, який починався такими словами:

"Дорога мамусю! Чи знаєш ти, як буде perfectum9 від gandeo? Певно, не знаєш ані ти, мамо, ані мала Льоля, бо на весь клас тільки я один знав".

Михась просто обожнював матір. З того часу він безупинно випитував мене про різні perfectum та parti'

1 Радію (лат.).

2 Зрадів (лат.).

3 Доконаний минулий час (лат.).

сіріа К Утримати найвищі оцінки тепер стало завданням його життя. Але то був короткий спалах щастя. Незабаром фатальна польська вимова зруйнувала те, що спорудила наполегливість, а надмірна кількість предметів не давала— хлопцеві можливості приділити кожному з них стільки часу, скільки потребувала його знесилена пам'ять. Не повезло ще й у такому випадку. І Михась, і Овіцький забули сказати мені про одне письмове завдання і не зробили його. Овіцькому це минулося щасливо, бо його, як першого учня, навіть не спитали, а Михасеві перед усім класом висловили догану і пригрозили виключенням з гімназії.

Вчителі, мабуть, думали, що він навмисне не сказав мені про завдання, щоб його не робити, а хлопець, нездатний на найменшу брехню, нічим не міг довести свою невинність. На своє виправдання він міг би сказати, що й Овіцький забув так само, але цього не дозволяв шкільний кодекс чеснот. Коли я заручився за нього, німці відповіли, що я тільки заохочую хлопця до ледарства. Все це завдало мені багато прикрощів, але ще більше завдало мені неспокою, коли я побачив, як переживає цю подію Михась. Того дня увечері він сидів, стиснувши голову руками, і, вважаючи, що його ніхто не чує, шепотів: "Болить! Болить! Болить!" Лист від матері, що надійшов другого дня вранці, в якому пані Марія обсипала Михася похвалами за п'ятірки, був для нього новим ударом.

— Оце я зроблю матері велику приємність! — стогнав він, затуливши обличчя руками.

Другого дня, коли я начепив Михасеві на плечі ранець з книжками, він заточився і мало не впав. Я хотів був залишити його вдома, але віл сказав, що непогано себе почуває; тільки просив провести його до школи, бо боявся, що запаморочиться голова. Опівдні

Дієприкметники (лат.).

Михась повернувся, одержавши нову трійку з мінусом. Поставлено її за урок, який знав дуже добре, але злякався й не міг вимовити й слова. За ним міцно усталилась репутація хлопчини, пройнятого "суперечними засадами та інстинктами", тупого й лінивого.

Він знав про останні два закиди й боровся з ними, як потопельник з хвилями — розпачливо, але даремно.

Кінець кінцем, хлопець зовсім втратив віру в себе, в свої сили. Він дійшов переконання, що всі його зусилля і праця марні, що він ніколи не матиме правильної вимови, а через те все одно вчитиметься погано, і разом з тим уявляв, що на це скаже мати, як їй буде боляче, як це може підірвати її кволе здоров'я.

Ксьондз із Залесина, який часом писав до Михася, чоловік дуже доброзичливий, але необачний, кожного листа закінчував такими словами:

"Пам'ятай, Михасю, що не тільки радість, а й здоров'я матері залежить від твоїх успіхів в науці та поведінці". Пам'ятав він, пам'ятав аж занадто добре, бо навіть уві сні повторював жалібним голосом: "Мамо! Мамо!" — наче благав у неї пробачення.

А наяву діставав все гірші оцінки. Тим часом швидко наближалось різдво, і щодо табеля вже можна було не мати сумніву. Я написав до пані Марії, щоб попередити її про це. Сказав одверто й рішуче, що хлопець хоровитий і перевантажений, що, незважаючи на найбільші зусилля, не може впоратися з уроками, що найкраще після свят забрати його з гімназії і тримати на селі та насамперед зміцнити його здоров'я. З відповіді я відчув, що її материнське самолюбство було трохи вражене, проте вона відписала мені як розумна жінка і любляча мати. Я нічого не сказав Михасеві про того листа і про намір забрати хлопця з гімназії, бо боявся схвилювати, тільки натякнув: якби щось трапилось, то мати знає, як він старається, і зумів зрозуміти його невдачі.