Кафедра - Сторінка 28

Я її, вважай, за все життя три цистерни випив, а тепер, після клінічної, побоююсь.

— А як ви після того почуваєтесь? — запитав я з природною цікавістю.

— Добре почуваюся,— сказав він упевнено.— Якщо помирав, та не помер, вік житиму. Так я невістці й заявив. Не звільниться вам після мене кімната, я вічний житель.

— І як воно вмирати? Не страшно? — запитав я.

'— Ніскілечки не страшно. Бульк — і все. Як муху проковтнув.

Поки я розмірковував над почутим свідченням з того світу, він швидко зорієнтувався і попросив у мене на пляшку. Я, певна річ, дав. Про фільтр він одразу забув. Через півгодини чи через годину я його зустрів у коридорі вже п'яного. Він ішов, урочисто похитуючись, і співав: "Христосе воскресе із мйортвих..." Чомусь мене дратувало це "йо" в слові "мертвих". Стара людина, він повинен був би пам'ятати, як це слово вимовляється.

— Мертвих, а не мйортвих,— сказав я йому.

— Що? — не зрозумів він.

Дитинство моє. Заутреня.

Одною з головних радощів мого дитинства були свята з їхніми традиціями: різдво з ялинкою, зелені свята з берізками і найбільше, найперше з усіх — Великдень. Нас, дітей, будили серед ночі, ошатно вдягали і вели в гімназичну домову церкву. У мене ошатними були косоворотки, шовкові, блискучі, червона, синя, голуба, і оксамитові шаровари, заправлені в сап'янові чобітки. До косоворотки був шовковий кручений пасок з китицями, з якого суворо заборонялося висотувати нитки (я все-таки їх висотував). Сест'ри-близ-нюки Надя і Люба в білих серпанкових платтячках з кольоровими атласними бантами, в білих тупоносих черевичках, у білих панчішках. Волосся розпущене, збоку бант. Нинішні дівчатка носять бант ззаду чи вгорі, збоку ніколи.

Сестри були старші від мене на два роки. Вони називали мене Кока, а коли сердилися — Кокса. Писали на стіні: "Кокса дурень".

Старшою за них була ще одна сестра, Віра. Тієї я не пам'ятаю, вона ще маленькою померла від дифтериту.

Страшна тоді була ця хвороба — дифтерит. Саме слово звучало смертю. Розповідали, що коли знаменитого лікаря Раухфуса запитували: "Чим ви лікуєте дифтерит?"— він відповідав: "Домовинами"...

Тепер дифтериту немає, а дифтерія — рідкісна хвороба, майже виключена завдяки щепленням, і вона виліковна. Коли я роздумую про марність науки (а таке буває, і нерідко), я згадую про "домовини" лікаря Раухфуса і змушений стати на коліна перед цією самою наукою.

Як трансформувалися за мій довгий вік реалії побуту, зникли одні, з'явилися інші. Теперішні діти не цілком розуміють, скажімо, "Мийдодіра" Чуковського: "Я за свічку — свічка в пічку!", "Хочу я напитись чаю, але що це? Сам не знаю! Самовар мій, повний вщерть, утікає шкереберть!", "Враз із маминої спальні, кривоногий і кульгавий, вибігає умивальник..." Відійшли в небуття не лише самовар і умивальник, але й спальня (та ще й мамина). Невже через півстоліття діти так само не розумітимуть, що таке телевізор?

Пам'ятаю, як хлопчиком, років десяти-дванад-цяти, я вперше побачив автомобіль (тоді казали "мотор"). Хлопчики вибігали з підворіть, кричали: "Мотор іде!" Я також біг, кричав і вдихав п'янкий запах бензину (тепер сказали б "вихлопних газів"). Але той запах зовсім не був схожий на нинішній. Можливо, тоді, в перших двигунах внутрішнього згорання, застосовувався не сьогоднішній погано очищений бензин, а інший, близький за формулою до нашого авіаційного. Одного разу на аеродромі я потрапив у струмінь цього запаху і просто очманів: з такою п'янкою силою накинулося на мене дитинство!

Відомо, що саме запахи найсильніше пробуджують пам'ять. Поки я не прочитав про це в книжках, я думав, що сам відкрив цей психологічний закон. Запахи зворушують мене, приголомшують, збивають з ніг.

У ранній юності я був закоханий в одну дівчину, Зіну, яка потім покінчила життя самогубством. Я не був винен у її смерті. Я її любив, а вона любила іншого. Високий, дужий, як кажуть, сажневі плечі. Звали його, як і мене, Миколою (Коля-ве-ликий і Коля-маленький). Щось між ними сталося трагічне. Потім казали, нібито Зіна розповіла Колі-великому щось таке про своїх друзів, чого не треба було розповідати, і друзі постраждали, а вона отруїлася. Записку вона лишила одну: "Сам знаєш". На похороні всі трималися осторонь Колі-великого, і він стояв окремо, величезний, з похиленою головою, як заїжджений кінь.

Зінина мати, на диво спокійна, підтягнута, стояла біля домовини і весь час витирала мертвій дочці щоки і лоб якимсь особливим, пахучим одеколоном. Цей запах — благородний, глибокий, трагічний — запам'ятався мені на все життя. Тоді я зрозумів, що запах може бути трагічним...

А в свята великодня, був цілий букет чудових веселих запахів. Запах пасок і мазурків. Запах гіацинтів — ніжних і тугих, ніби виліплених з воску,— ними завжди прибирали великодній стіл. Запах крашанок, які ми, граючись, качали в лакованих червоних лоточках; перемогти означало розбити своїм яйцем чуже. Розбите яйце з'їдалося: переможець і переможений по черзі від нього відкушували. Яйце було дуже круте, посинілий жовток просвічував крізь білок небесною синявою. З'їдалося воно без солі, і його запах, ледь сірководневий, солодко змішувався із запахом яєчної фарби, лакованого лоточка, паркетної мастики, яка лишала жовтуваті сліди на наших білих панчохах.

Білі панчохи означали свято. Звичайно ми ходили в чорних або коричневих, заштопаних на колінах (тоді панчохи штопали). Мої сестри На-дя і Люба також повинні були штопати панчохи, це вміння входило до програми виховання дівчаток..У них були спеціальні грибочки — червоний у Наді, синій у Люби. Я, як хлопчик, до штопки панчіх не залучався. Я б охоче штопав, але, боячись принизити свою чоловічу гідність, спостерігав за їхньою роботою збоку. Спочатку нитки натягалися тісними паралельними рядами в одному напрямку, потім треба було, перебираючи голкою, сплести ряди поперечною ниткою. Виходила справжня, тільки ручної роботи, тканина. Тепер цього звичаю немає: чи то люди стали багатші, , чи то панчохи міцніші. Коли я на лекції мимохідь порівнюю процес числового вирішення диферен-ційного рівняння зі штопанням панчіх, студенти мене не розуміють.

Тоді, в дитинстві, я лише заздрив Наді й Любі; тепер, на старості, я інколи, потай, щтопаю собі шкарпетки, для чого купив сувенірний гриб з порожньою ніжкою, яскраво і строкато розмальований. Одарка Степанівна, коли помічає в пранні заштопані шкарпетки, сердиться, докоряє мені скупістю: "Шпана не люди, робочий як-не-як, а ви професор, тищі одержуєте". Щоб не гнівити даремно Одарку Степанівну, я інколи заштопані шкарпетки з душевним болем викидаю в сміттє-збірник.

Як приємно когось боятися — ніби поринаєш у дитинство. Смішний дитячий страх, який я відчуваю перед Одаркою Степанівнохо, дивним чином прикрашає мені життя, так само як і її дивовижна мова, що складається з суцільних ребусів, головоломок. Наприклад, сьогодні, стоячи біля вікна і дивлячись у двір, вона авторитетно каже: "Нуль-три приїхала, кого повезуть,, сестра із вени". Спочатку я спантеличений. Потім догадуюсь. Смисл висловлювання такий: приїхала за кимсь, невідомо за ким, машина "швидкої допомоги", з неї вийшли люди з ношами, з ними медична сестра, та, що в поліклініці бере на аналіз кров з вени. Я радію із своєї догадливості, я пишаюся.

Сьогодні знову розмовляв з Ніною. Завжди мене зворушувало, розривало душу це довге "і" в слові "Ніна".

Я знаю, я смішний. Коли дивлюся в дзеркало, бачу якусь подобу бога Саваофа з альбому Ж. Еф-феля "Створення світу". Біла бахрома навколо лисини успішно заміняє сяєво. Так і бачиш поруч з собою грубуватого, невинно-голого Адама і потішних ангелів-асистентів.

Я старий, мені вже за сімдесят. Але в старому живе юнак, який усе ще чогось чекає від життя. Йому, цьому юнакові, треба любити, і він любить, сидячи всередині старого.

Сьогодні на кафедрі розмова про навчальні плани. Завзято, з серйозними обличчями сперечаються через якісь години. Особливо лютує Співак.

Мене дивує, як ці люди можуть таку увагу приділяти розподілу годин між дисциплінами. За довгі роки викладання я дійшов до дивного переконання: більш чи менш однаково, чого вчити.

Важливо, я к учити і х т о вчить. Захопленість, любов викладача до свого предмета виховують більше, ніж будь-яка повідомлена ним інформація. Слухаючи ентузіаста, учні набувають більше, ніж із спілкування з будь-яким ерудитом: високий приклад безкорисливої любові.

Користолюбство несумісне з особою справжнього педагога. Педагог повинен бути щедрим, повністю витрачати себе, час, душу. Цей труд — завжди подвижництво.

Процес навчання сам по собі з усіма своїми недоліками високоморальний. "Сіяти розумне, добре, вічне" можна, викладаючи будь-який предмет: автоматику, хімію, теорію механізмів.

Свого часу, ще до мого народження, було поламано багато списів з питання про так звану класичну освіту. її противники твердили, що давнім мовам у гімназіях приділяється занадто багато часу; його, мовляв, можна було б використати, щоб набути інших, реальніших знань. Можливо, це й так.

Я сам навчався в класичній гімназії (щоправда, в одній з кращих), зубрив латину і грецьку. Чи дало це мені щось реальне? Безумовно. Насамперед звичку до праці, хай і не зовсім правильно організованої. Крім того, знання латини полегшило мені потім опанування інших мов.

А найголовніше: мені пощастило вчитися в чудового латиніста. Звали його смішно: Іван Іванович Тріпак (можливо, за співзвуччям мені таке приємне прізвище Співак?). Тріпак був кришталевим ентузіастом, представником цього племені в хімічно чистому вигляді. Латинські вірші, які Тріпак скандував гучним, високим голосом, досі звучать у моїй пам'яті і викликають блаженні мурахи по шкірі:

Exegi monument'

Так само, очевидно, Співак запалює студентів словами: "Яким би не було довільно мале позитивне число епсілон, завжди знайдеться таке позитивне число дельта, що..." Важливо бути впевненим у красі й величі того, що викладаєш. У його незаперечній важливості.

Моя невизначена позиція, що вічно вагається, моє самокатування, пошуки справедливості педагогу протипоказані. Така людина, як я, не може нікого нікуди за собою повести.

Якби я був порядною людиною й не був боягузом, я давно пішов би на пенсію.