Кафедра - Сторінка 46

Жити разом, збирати дітей — моїх двох і його одну і ще одного — спільного...

Я барилася з відповіддю. Якось це було несподівано і хворобливо. І він барився, поставивши босу ступню на килим. Його ступню — білу, суху, дужу — я, здається, бачила вперше й дивилася на неї з якоюсь ворожістю. Щось хазяйське було в цій владній поставі...

Я уявила собі його дочку Ірину — тепер уже майже дорослу, з крупними, капризними, обметаними пушком губами. Подумки поставила її поруч із Сайкіним, хлопчиками... Ні. Нічого не виходило. І справа навіть не в дітях. Я не могла уявити собі самого Валентина — поруч, назавжди...

— Я не кваплю тебе.— Він натяг другу шкарпетку. Щось колишнє дитячо-лукаве майнуло в його обличчі; я ніби розглядала його давній кінокадр.— У тебе буде час обдумати. Я їду на зйомки місяців на три-чотири, а ти поки що на дозвіллі обдумай.

— А Олександра Федорівна? — спитала я.

— Тут усе нормально. Поки я лежав у лікарні, вона знайшла собі іншого. Головне, він буде її знімати.

— А красуня й розумниця?

— Давно не існують. По-справжньому потрібна мені тільки ти.

Валентин підійшов, поклав руки мені на плечі, зазирнув в очі — все як заведено в романах.

— Ніно, ти мене любиш?

— Так,— відповіла я правдиво.

— Чи надовго?

— Поки що назавжди.

— Все ясно.

Через кілька днів він поїхав на зйомки. Зайшов попрощатися. Вигляд мав дуже поганий.

— Чи розумно тобі їхати? Ти ще слабий після хвороби.

— Нічого зі мною не станеться. А якщо й станеться — туди мені й дорога. Бита карта. А ти все-таки без мене подумай...

Поїхав, а мене лишив думати. Виходити заміж? Збирати дітей? Боже мій, мені не хотілося. Нехай краще як було: він з дочкою в себе, а я з синами в себе...

Тут саме сталася ще одна подія. Якось увечері, прийшовши з інституту, я застала в себе в кімнаті Димку. Він був у своїй смугастій піжамі, з якої давно виріс, і мав дуже жалюгідний вигляд, але не хотів з нею розлучатися і навіть прати давав неохоче ("Каторжник, який здурів від поганої страви",— каже Сайкін, коли бачить його в цій піжамі).

— Чому не в ліжку? — запитала я грізно, лаконічністю та інтонацією наслідуючи Олександра Григоровича.

— Мамо, мені треба повідомити тобі щось незвичайне.

Здається, це фраза з Чапека. Димка останнім часом читає дуже багато і весь аж димиться цитатами. Теж мені домашній Льова Маркін!

— Що ж таке незвичайне ти хочеш мені повідомити?

— Можливо, це підло з мого боку — виступати в ролі донощика, та я все-таки виступлю. Олександр Григорович закохався.

— В кого?

— В якусь жінку чи дівчину. Він сказав їй сьогодні по телефону "кохана". Потім звелів нам з Іваном лягати спати, а сам пішов з нею кудись, судячи з телефонної розмови — в кіно.

Мене завжди вражає книжність і сформованість Димчиної мови. Професор!

— Слухай, любий, іди собі спати і викинь з голови ці дурниці.

Димка заридав.

— Дурниці! Знайшла дурниці! А якщо Олександр Григорович одружиться, хто нам варитиме обід?

— Ну, я буду.

— Ага!! Хіба ти вмієш так варити борщ, як він?

— Навчусь і варитиму. Подумаєш, мистецтво! — сказала я нігілістично.

Димка заридав ще дужче.

— І взагалі! Справа не в борщі! Хіба ти можеш нам його замінити! Хлопчикам потрібен чоловічий вплив.

Я обійняла його за худу спинку.

— Ну-ну, маленький, не засмучуйся. Може, він ще не одружиться.

— Ти так думаєш? — з проблиском гіркої надії вигукнув Димка.

— Цілком можливо. Не кожне кохання закінчується одруженням.

У Димки текло з носа, я його витерла своєю хустинкою. Він був дуже задоволений і запитав:

— Французькі?

Я не зразу зрозуміла, що це він про парфуми.

— Наші,— відповіла я.

— Також пристойна продукція.

Взагалі, він заспокоївся, і я відвела його в хлопчатник. Іван спав розкішно, в моїй піжамі (після великих потрясінь це йому дозволяється). Богатирські груди здіймалися.

— Гей, Іване! — гукнув Димка.

Іван вмить прокинувся. Як правило, його розбудити важко, хоч з гармати стріляй.

— Ну як? — запитав він, протираючи очі.

— Олександр Григорович, цілком можливо, не одружиться,— сказав Димка.

— Не одружиться? — підстрибнув Іван.— Оце здорово!

Тут вони обидва заходилися стрибати по Івановій тахті і горлати дурнуватими голосами:

—: Не одружиться, не одружиться, ура, ура, ура!

Пружини так і стогнали. Я намагалася припинити цю радість суворим окликом — нічого не вийшло. Тоді я підійшла до буфета, вийняла за ріжечки дві цукерки "Ведмедик клишоногий" і, тримаючи їх у простягнутій руці, підійшла до тахти. Стрибки і крики порідшали і поступово зовсім припинилися.

— Мамо, це нам? — з несміливим захватом запитав Іван.

— Вам, якщо вгомонитесь.

— Ми вже.

— Олександр Григорович,— нагадав Димка,— не дозволяє їсти цукерки після чищення зубів.

— А ми йому не скажемо.

За цей педагогічний прорахунок я одразу назвала себе Песталоцці (ім'ям цього великого педагога ми з Сайкіним перекидаємось, коли викриваємо один одного в помилках виховання). Хлопчики натхненно вхопилися за цукерки, розгорнули їх, тут-таки встигли побитися за обгортки, але малою бійкою. Заспокоїлися, поїдаючи цукерки.

— Яв цьому "Ведмедику" найбільше люблю вафельну прокладку,— казав Іван.— Мамо, а він справді не одружиться?

— Думаю, що ні,— збрехала я, вимкнула світло й пішла до себе.

Ох, якщо Сайкін і справді одружиться, як же я їх розбещу...

Олександр Григорович повернувся пізно, до мене зайти не зволив, ліг спати. Другого дня був похмурий, мовчазний. Я ні про що не питала. Розмова відбулася на третій день.

— Між іншим,— сказав він, постукуючи носком кеда по підлозі,— ці негідники вже тобі набазікали, а ти робиш вигляд, що нічого не сталося.

— Так воно й є. Поки що ніби нічого не сталося.

— Ні, сталося. Можна, я її приведу сюди? Познайомитись, а не зовсім.

— Звичайно, можна.

Домовилися про день. Я наготувала частування (звичайно, куплене — на домашнє в мене не вистачає ні часу, ні вміння), примусила Димку з Іваном добре вимийсь і після цього заборонила їм виходити надвір.

— Мамо, на хвилиночку! — канючив Димка.

— На дві хвилиночки! — вторував йому Іван.

— Ні на півхвилинки!

— А на секунду? — запитав Димка.

Я розсердилася і сказала низьким голосом, імітуючи чоловічий вплив:

— Що за базар? Слухатись незаперечно!

Хлопчики послухалися й пішли на кухню. Незабаром звідти почулися огидні суперечки. Іван щось канючив, а Димка йому заперечував. Кілька разів до мене долинуло улюблене слово "дурень". Я проти нього не заперечую, слава богу, що не гірше. Я читала книгу, та не могла зосередитись. Коли канючення і обмін "дурнями" перейшло в плач і гуркіт речей, я вийшла на кухню й побачила, що куплений мною шикарний торт розтерзаний. Димка з Іваном виколупали з нього всі чотири шоколадинки на ріжках, а тепер билися за п'яту, центральну. Билися, обливаючись слізьми. Побачивши мене, вони підбігли до мене і вчепилися в мою святкову кофту, одразу забруднивши її шоколадом і кремом.

— А Димочці завжди все найкраще припадає! — ридав Іван.— Я в цій сім'ї як чужий!

— Мамо, слово честі... — скиглив Димка.

— Ти з'їв центральну? — суворо запитала я.

— Так, я з'їв, але справедливо. Він не згоден, що п'ять — число непарне, і тому на два не ділиться.

— Зате ви ділитесь, пройдисвіти, архарівці!

— Роззява Омелян і злодій Антошка,— послужливо підказав Димка, який тільки-но прочитав "Мертві душі".

Тут рипнули вхідні двері, і зайшли Сайкін з дівчиною.

— Знайомтеся. Це мама, а це Катя. А ці двоє — мої молодші негідники. Ти вже їх знаєш з розповідей.

Дівчина була світла, тендітна, як морська голка. На заналих матових щоках легенькі плями рум'янцю. Негусте волосся не падало на плечі, а здіймалося, як у невагомості. Вона подала мені тонку холодну руку.

— Мелітонова Катя.

— Дуже приємно,— відповіла я.— Мене звати Ніна Гнатівна.

— Дуже приємно,— слухняно повторила вона. Тут я помітила, що Сайкін з жахом дивиться

на мою кофту. Голубий мохер мав чіткі сліди шоколадних пальців.

— Дозвольте відрекомендуватися,— сказав Димка по-книжному, але відрекомендовуватися не став.

— І я також,— сказав Іван.

Обидва вони були замурзані шоколадом до вух і вище. Олександр Григорович метнув на них погляд громовержця, і вони негайно зникли.

— Я приготую чай, а ви поки що поговоріть,— сказав Сайкін тоном, що не допускає заперечень.

Я провела Катю до себе. Ми сіли одна навпроти одної в приземкуваті крісла-розкоряки й почали мовчати. Я просто мовчала, а вона із сором'язливості. "Ех,— думала я,— не так нам треба було б знайомитись..."

— Ви вчитесь чи працюєте? — спитала я, намагаючись бути привітною. Загалом у мене це погано виходить.

— Працюю і вчусь. Кінчаю школу робітничої молоді...

— А де працюєте?

— На пошті. У відділі відправки бандеролей.

— Подобається робота?

— Непогана.

Що б іще в неї запитати?

— А батько у вас є?

— Мама є. Батько помер.

— Мама десь працює?

— Ні, пенсіонерка.

Ця розмова щось мені болісно нагадувала. А, здогадалася я, якесь сватання минулого століття. "А скільки кріпаків у вашого батька?"

Не знаходячи тактовніших питань, я замовкла. А Катя сиділа в кріслі прямо, насторожено, дивлячись на мене підзвітними голубими очима. Мовчанка затяглася.

— Вибачте,— сказала я,— піду переміню кофточку. Ці хлопчиська билися за торт і всю мене забруднили.

— Не треба так переживати,— мовила Катя й почервоніла.

Я зібрала всю свою вихованість (взагалі в мене її мало, дається взнаки дитинство, ніхто мене не вчив "манер"), усміхнулася, вибачилася й вийшла. Кофточку я замінила іншою, переодяглася у ванній. Потім виявилося, що забруднена й спідниця, її я також перемінила. Коли я повернулася, Катя сиділа й плакала, а Сайкін, пристроївшись на бильці крісла, втішав її. Побачивши мене, обоє встали.

— Чай подано,— сухо сказав Сайкін.

Сіли за стіл у кухні. На Катиних біленьких віях просихали сльози. "Молодші негідники" також були покликані до столу. Вони були вже вмиті, переодягнені й поводилися цілком пристойно. Димка, показавши на рибу, люб'язно запитав:

— А як вам, панове, сподобається оцей витвір природи? — На що Катя злякано відповіла:

— Нічого.

Розорений торт Сайкін вдало нарізав шматками так, що нічого не було помітно. Розклав на тарілочки закуску. Катя все хвалила: "Смачна ковбаса... Смачний сир... Смачна риба",— хоча все це було звичайнісіньке — нормальний московський гастроном.