Кант - Сторінка 2

Тому, як це не неймовірно, у ті часи, коли стан сумніву став загальним і природним, як сталося в новочасну епоху, формально скептиків не було. "Скептицизм — [209] це не серйозно", вважав Кант. Доказ — дуже простий. Перший великий сумнівник нового часу Декарт, по-справжньому засумнівавшись, переборює сумніви й відповідає античному скептицизму. Він серйозно сумнівається в античному понятті реальності і завважує, що навіть заперечивши її, лишається інша реальність— суб'єктивна, "мислима", "феномен". Проте, якщо говорити не про трансцендентну реальність, а про іманентну реальність об'єктивного, то всі тропи й аргументи грецького скептицизму виявляються цілком пересічними.

У будь-якому разі класичні скептики впритул наблизились до нас, немов попереджаючи новочасний дух. Саме тому вони увиразнюються, мов та антитеза, насподі античної душі, що почувала перед ними справжній жах, немов ішлося про якусь страхітливу зоологічну відміну. Незворушна одність пересічного грека трепетала перед людьми, які сумнівалися. Сумніватися — це dubitare, від duo, два — як zweifeln від zwei. Сумніватися означає бути двома тому, хто має бути одним... їх називають "скептиками" — слово, що звичайно перекладається, як "недовірливі", "підозріливі". Але воно означає "обачливо роздивлятись довкола себе".

Недовірливість, героїчне досягнення античного часу, стала природним і поширеним станом духу, що слугує психічним підґрунтям усім порухам новочасної душі. Вже Декарт робить з обачливості метод філософування. У традиції недовірливості Кант посідає вершину. Він не тільки витворює з обачливості метод, а й робить його єдиним змістом філософії. Ця наука хотіти не знати, а хотіти не помилятися і є критицизм.

Задумавшись над тим, що найвпливовіші книжки останніх півтораста років, книжки, з яких сучасний світ узяв найбільше, а ми самі духово сформувалися, називаються "Критика Чистого Розуму", "Критика Практичного Розуму", "Критика здатності судження", нас несамохіть посідають небезпечні сумніви. Невже глибинною суттю нашої епохи є критика? Тобто заперечення. Невже наша епоха не має ствердних догматів? Може, наш дух живиться запереченням? Чи життя для нас — це щось більше, ніж чин, уникання й ухиляння? Новочасному мисленню справді притаманна інтелектуальна оборона. А втім, право нашої епохи, епохи [210] свободи й демократії, полягає в системі норм, спрямованих на уникання надуживань, більш ніж запровадження нових ствердних уживань.

Коли я спостерігаю в обширній перспективі історії, як здіймаються одна супроти іншої давня середньовічна і новочасна філософії, вони видаються мені досконалими еманаціями двох геть протилежних типів людини. Давня філософія, плід довіри та певності, народжується від войовника. У Стародавній Греції та Римі і в молодій Європі в центрі суспільства стоїть людина війни. Суспільство переймає її вдачу, її ставлення до життя. Новочасна філософія, продукт недовіри й обачливості, народжується від буржуа. Це новий тип людини, що витручає войовничу вдачу і стає соціальним прототипом. Саме тому що буржуа притаманна невіра в себе, взагалі непевність, він дбає насамперед про безпечність. Над усе йому треба уникнути небезпек, захиститися, вжити застережних засобів. Буржуа — це промисловець і адвокат, а економіка і право — дисципліни обачливості.

У кантіанському критицизмі ми бачимо гігантську проекцію душі буржуа, яка зумовила долю Європи з часів Відродження. Етапи капіталізму були водночас стадіями еволюції критицизму. Не випадково Кант дістає вирішальні імпульси для свого остаточного витвору від англійських мислителів. Адже в Англії раніше, ніж на континенті, досягнуто вищих форм капіталізму. Зазначений зв'язок між філософією Канта і міським капіталізмом не означає схвалення доктрин історичного матеріалізму. Для нього відміни економічної організації є істинною реальністю і причиною всіх інших історичних проявів. Наука, право, релігія, мистецтво становлять надструктуру, яка випливає з єдиної первинної структури — структури економічних засобів. Така доктрина, хибність котрої не раз уже доведено, мене не обходить. Адже я не кажу, що критична філософія є вислідом капіталізму, це лиш паралельні утворення одного людського типу, в якому переважає недовіра.

Хоч би якою вартістю ми наділяли певний витвір культури — наукову систему, юридичний закон, мистецький стиль,— мусимо шукати за ним біологічний феномен — тип людини. І навряд чи. в різних витворах [211] одного й того самого суб'єкта виразно не проглядатиметься одність стилю.

Це спонукає нас приглянутись до самих себе. До якого типу належить сучасна людина? Чи не продовження це обачливої буржуазної натури? Тут треба було б виходити з аналізу нової філософії. Хоча це важко, а то й неможливо, бо нова філософія досі перебуває в стані проростання, і ми не можемо бачити її повною, завершеною, з певної відстані, як сприймаємо, скажімо, системи Стародавньої Греції чи Канта. Але є один пункт, про який вже можна без серйозного ризику говорити. Нова філософія вважає, що скрайня недовіра не є добрим методом. Недовірливий дурить сам себе, вірячи, що можна позбутися власної простодушності. Без пізнання сутності пізнання, як таке, неможливе, бо воно вже передбачає певну ідею реального. Кант, утікаючи від онтології, стає непомітно для себе її в'язнем. Зрештою, жива й насторожена довіра краща за недовіру. Хочемо того чи ні, ми тримаємося на простодушності, і найпростодушніший той, хто вірить, що її уникнув.

З уваги на це, до Кантового вчення можна прикласти підзаголовок твору Бомарше "Севільський цирульник, або Марна обережність".

III

Новочасна людина — це буржуа в соціологічному аспекті. Але новочасна людина ще й західноєвропеєць, тобто, більшою чи меншою мірою, германець в етнологічному аспекті. У Південній Європі германець набув середземноморської стриманості. У франції — кельтської врівноваженості. Кант — це германець без урівноваженості. В ньому не помітно жодної слов'янщини, що іноді проявляється в пруссаку. Кант — це німець.

Недовіри замало, щоб пояснити Кантову філософію з погляду психології. Декарт і Х'юм теж були недовірливими, а втім, їхні філософії на тлі властивого епосі стилю дуже різняться від трансцендентного ідеалізму. Тепер ми мусимо запитатися в себе: чи притаманна Кантові така ж недовіра, як Декарту і Х'юму? Чим він різниться від них? Очевидно, способом її потамування. Сумніваючись у реальностях, кожен з трьох велетів зрештою знаходить якусь прийнятну для [212] себе, зраджуючи обачливість. Схожі у сумнівах, вони були різні у вірі. Отже, у що вірить Кант?

Німецька душа і полуденна душа набагато відмінніші, ніж звичайно вважають. Одна й друга виходять з двох первинних досвідів, двох украй протилежних першопочаткових вражень. Коли душа німця пробуджується до інтелектуальної ясності, то усвідомлює свою самотність у світі. Індивід перебуває немов замкнений в собі самому, безпосередньо не контактуючи з рештою світу. Це початкове враження метафізичної відокремленості випливає з його подальшого розвитку. Для нього існує з очевидністю тільки його власне Я; довкола нього він сприймає щонайбільше глухий космічний гомін, мов шум прибою в острівних скелях.

Натомість південець пробуджується звичайно на гомінкому майдані; він від природи людина агори, і його найперше враження має соціальний характер. Ще до остаточного усвідомлення свого Я, перед ним постають ти і він, решта людей, дерево, море, зоря. Самотність для нього ніколи не буде спонтанним почуттям; якщо він хоче її осягти, то мусить виробити її, звоювати, але його відокремленість завжди буде штучною і нетривкою.

Наслідки таких супротилежних початків — незчисленні. Дух прагне визначити як реальність те, що йому найзвичніше і споглядання чого вимагає від нього меншого зусилля. Схоже, що в кожному з нас увага скеровується власним імпульсом і перевагою до певного роду об'єктів. Натураліст за покликанням віддасть перевагу видимим феноменам, які можна уявити; вдача фінансиста тяжітиме до економічних оборудок. Марно опиратися цьому спонтанному нахилу; в глибині душі люди завжди віритимуть, що найпевніша реальність полягає в тих об'єктах, яким вони віддають перевагу. Відомо, що лікарі, за винятком психіатрів, звичайно невдатні до психологічного аналізу. За фаховою звичкою вони бачать у хворому тіло, яке необхідно полагодити фізичними методами, але їм несила збагнути психічні феномени. Лікар зосереджується на тілі людини.

Полуденна душа завжди схильна закладати філософію в зовнішньому світі. Для неї видиме є прототипом реальності, а більш очевидним і первинним є існування довкола речей та інших людей, ніж власне життя. Вона [213] спонтанно перепускає через себе периферію, оболону Я, де речі немов зіштовхуються, полишаючи свій слід чи враження. Увага німця, навпаки, немов повернута спиною до зовнішнього світу, сфокусована на внутрішньому житті. Він бачить світ не безпосередньо, а віддзеркаленим у своєму Я, перетвореним у "факт свідомості", в образ чи ідею. Це людина, котра, аби побачити крайобраз, нахиляється над берегом ставка, шукаючи на його дні віддзеркалення, що обертається плинним фантазмом на мінливій гладіні. На пам'ять спадає персонаж Лопе де Веги з "Анхеліки", що стоїть на палубі вітрильника біля берегів Севільї:

Впиваючись восьмим дивом світу, яким у дзеркалі води славетне місто постає, йому здається, що він п'є той дивовижний краєвид.

Для щирого південця реальність Я-Свідомості, Внутрішнього з великої літери завжди незбагненна, нижча й ефімерна. Але слід визнати, що не тільки з погляду південного, а й раціонального, німецька чутливість — це щось дуже дивне, рідкісне та ледь не патологічне '. Свідомість може існувати лиш як свідомість чогось. Отже, надсвідомий об'єкт є, природно, таким, що здається первинним. Усвідомлення свідомості, тобто свідомості як об'єкта,— це вторинний феномен, який передбачає первинний. Це парадокс світосприймання, що починає з того, що є вторинним, і робить з нього властиво первинне, слід визнати як такий, добре наголосивши на його різнорідному характері, якщо ми хочемо збагнути німецький дух.

Точнісінько так, як усе, чого торкається Тантал, перетворюється на золото, так усе, що німець бачить вочевидь, він бачить уже суб'єктизовано і як належне до його Я.