Капелюх із риб'ячої шкіри - Сторінка 2

Йдучи до дверей, вона додала:

— Що воно за диво, що ти носиш капелюха з риб'ячої шкіри? Ти хоч знаєш, що означає риба?

— Ні.

Вона всміхнулась і мовила:

— Якщо цими днями підеш на базар, купи перше, що тобі запропонують. Решта — мій клопіт.

Вранці Аркадій поснідав вином і маслинами і вирішив, що не поспішатиме до Вімінаціума. З нього було вже досить мандрів.

Йому хотілося побути трохи отут і відпочити на великій річці. Він шепотів:

"З немитих мисок ми їстимемо місячне сяйво і молоді сади, що наповнюють босі тіні вишнями та листям..."

IV.

Була весна, і луки духмяніли завтрашнім ранком, потім прийшло літо, і поля запахли вчорашнім днем. Аркадій пішов на базар купити дарданського сиру. Перш ніж він знайшов, що хотів, якийсь продавець запропонував йому річ, якої Аркадій раніше ніколи не бачив. Це була дивна фігурка юнака з розведеними руками, майстерно вирізьблена з дерева і пофарбована.

— Що це? — спитав він продавця.

— Це щось подібне до ключа.

— Дерев'яний ключ? — здивувався Аркадій і поглянув уважно на статуетку. Замість ручки були розведені руки, а схрещені ступні служили борідкою, немов частина ключа, що заходить у замкову щілину. Ключ мав 4 отвори, по одному на кожній долоні, один спільний у схрещених ступнях та один між ребрами.

— Хто це? — продовжував розпитувати Аркадій.

— Юпітерів син. А мати його єврейка.

— Від якого замка цей ключ?

— Замок треба ще знайти. Кажуть, що від усіх замків, але я не пробував.

Аркадій посміхнувся і купив ключ.

— Ще один ключ-удівець,— подумав він і пішов далі з дерев'яним ключем під пахвою. Проте невдовзі помітив, що йде не сам. За ним хтось ішов, ступаючи слід у слід. Він озирнувся і побачив дівчину з чорним волоссям, зачесаним на зразок якогось храму на голові. В руці вона несла клітку для птахів. Клітка була порожня, а її дротики дзвеніли, як ліра.

— Чого ти хочеш? — запитав він, і йому видався знайомий запах її поту.

— Нічого.

— Чому ти йдеш за мною?

— Я йду не за тобою. Я належу дерев'яному ключеві. Купляючи його, ти купив і мене. Я йду всюди за дерев'яним ключем і не відходжу від нього. Мене звати Микаїна. Ти не лякайся мене. Я тобі не заважатиму...

Аркадій подумав, що не грав у кості, відколи залишив свою мавпочку в Медіані, і повів дівчину з собою.

"Стане мені у пригоді, буде з ким кинути кості".

У своєму дочасному тісному помешканні, за яке заплачено останніми грішми, він повісив дерев'яний ключ на стінку у малесенькій кімнаті з земляною долівкою, де влаштував і Микаїну. Кімнатка була гарно вкопана, у ній вода в мисці три дні залишалась свіжою, а думки не забувалися.

У ті перші дні спільного життя він помітив, що Микаїна, коли до неї привітно говорити, стає справжньою красунею, а коли сварити — стає потворною. Свою клітку вона повісила над входом і відразу почала дуже гарно співати. Швидко і без зусиль переходила від тихих звуків до найголосніших, від найшвидших до повільних і від високих до найнижчих. Ще більше здивувало його те, що вона вміла готувати як ніхто. Коли він сказав їй про це, вона відповіла:

— Одіссей був ніхто... А кожна жінка мусить мати одну "свою" страву, яку лише вона вміє приготувати. Кожна страва, знову ж, має свою пісню. Наприклад, той соус з вина та прянощів з ікрою, що тобі був так до вподоби, любить, щоб йому співали пісню про рибу. Із тією піснею він найкраще виходить.

І вона навчила його співати пісню про рибу. Інколи вона будила його поцілунком і навчила його, що кожна людина має свою ніч:

— Це означає, що й чоловіки, а не лише жінки, мають свою ніч щомісяця. Це також означає, що не усі ночі тобі належать,— пояснювала вона,— ти сам мусиш вгадати, яка з усіх ночей є саме твоя. А потім тобі треба вгадати, що з нею треба зробити, як її використати — для кохання, ненависті, крадіжки або ж для споглядання зірок, для помсти, лікування уві сні чи для подорожей та рибальства. Одну й ту ж ніч можна використати безліччю способів, але, як я вже сказала, тільки одна або дві ночі на місяць твої, й існує лише один вірний спосіб їх ужити. Ті, хто помилилися, цього, звичайно, не помітять, проте захворіють через це...

— Навіщо я маю здогадуватися, які ночі мої?

— Щоб очиститися. Саме цими ночами ти можеш очиститися.

V.

Одного вечора, коли він зайшов, їхня кімнатка була заповнена чорним волоссям, розплетеним і простягнутим по всіх кутках, а Микаїна стояла навколішки у цьому щойно розчесаному волоссі, немов у шатрі, складаючи із своїх долонь черепашку під дерев'яним ключем на стіні.

— Складені руки — це те слово, яке ми забули,— мовила вона, а він пізнав її за цим волоссям. Вона піднесла йому до вуха свої складені долоні, і він з них почув грецьку мову, кельтські вірші і спів, наче у синагозі.

Коли він розтулив її долоні, то побачив між ними морську черепашку, яка грала, і у цьому дотику відчув на своїй гарячій шкірі її прохолодні пальці, і це його притягло.

— Cras, eras, semper eras,— шепотіла вона, змушуючи його навчити її, як одягається чоловік... Так вони один одного роздягали й одягали, він її у своє чоловіче вбрання, а вона його у своє жіноче. Потому вона закинула його ноги собі на плечі і занурила голову у його живіт.

"Між ротом і шматком багато чого може трапитися",— пригадав Аркадій і з отворів на її сосках висмоктав два крихітних чіпка, немов дві зернини піску. З цього він пізнав, що вона вже давно не була коханою. Він упав на неї, і Микаїна відчула, як їй росте його грибок і дихає під серцем. Він викинув сім'я, нагодоване маслинами та вином від сніданку, і сказав, перевернувшись на спину:

— Вічна, брудна душа ковтає тіло.

Вона тільки поглянула на нього. На його животі білів великий вологий струг із роздутими зябрами, перекинутий на спину.

— Що таке душа? — спитав він.

— Чи ти чув про лабіринт на Криті? Душа і тіло — це лабіринт,— промовила вона тихо,— бо і лабіринт має тіло і душу. Тіло — це стіни лабіринту, а душа — стежки, що ведуть або не ведуть до центру. Увійти — це народитися, вийти — це померти. Коли зруйнуються стіни, залишаться тільки стежки, які ведуть або не ведуть до центру...

Вони лежали під дерев'яним ключем і мовчали. Він лежав на відстані 1356 морських миль від неї і купався у думках біля острова Патмоса з якимось юнаком, у якого було волосся, наче біле пір'я.

— Ти жіночий демон з порону,— сказав він нарешті. — Кажуть, що такі, як ти, вміють бачити уві сні завтрашній день. Що таке завтрашній день?

— Cras, eras, semper eras,— відповіла вона.

На запитання про віші сни та про майбутнє Микаїна довго не відповідала. Або ж відповідала загадково, як то:

— Піди та послухай, що чується з моєї клітки.

Він сміявся, оскільки клітка була порожня, але час від часу справді можна було почути, як із клітки лине галас, сміх упереміш із брязкотом заліза, крики коханців, вітер або шум води. Проте це йому не здалося відповіддю на запитання про майбутнє, поки Микаїна нарешті не сказала:

— На дні кожного сну, якщо глибоко заглянути, лежить смерть сновидця. Тому, як тільки прокинемося, ми забуваємо те найглибше, що бачили уві сні. Бо минуле і майбутнє людини живуть лише у таїні, в усьому іншому вони мертві. А майбутнє, воно є для нас чужою мовою, нам незрозумілою. Майбутнє — це величезний континент, який ми тільки маємо відкрити, може, Атлантида. Там нічого не варті гроші, якими ми користуємося. Там не мають сили й наші погляди. Майбутнє бачить нас тільки тоді, коли ми сміємося або плачемо. Інакше воно нас не пізнає. Але, зважай, те, що я бачу майбутнє, не означає, що я його роблю! Я, немов дзеркало, бачу його, але не відповідаю за його діяння. Можу тобі сказати, що майбутнє настільки ж огидне, як і минуле, і я, хоча й займаюся ним і постійно перебуваю в його товаристві, не є цілковито на його боці... "Тяжко вам, що живете на землі й морі, бо диявол зійшов до вас і дуже розсердився, знаючи, що часу мало..."

— Чи це є твоя ніч? — спитав Аркадій, немов не слухаючи, що говорила Микаїна.

VI.

Наступного дня він витяг кості і вони почали їх кидати. Микаїна жодного разу не вгадала наперед число й усі ігри програла. Щоб її втішити, він подарував їй бронзове кільце зі своїм найкращим ключем, а вона повісила його собі на шию і взялася шити.

Шиючи, вона говорила йому:

— Якщо хочеш бути ясновидцем, не досить вдивлятися у свій чоловічий сон. Якщо прагнеш ключа від майбутнього, маєш навчитися бачити і чоловічі, і жіночі сни. Мусиш знати, яка різниця між ними.

— А які жіночі сни? — спитав він.

— Гадаю, це тебе не цікавить. Твоє діло кувати ключі та монети, які матимуть силу до завтра або до нового імператора. Тому краще я навчу тебе чогось іншого. Ти не мусиш бути ясновидцем. Не мусиш натирати очі вином із кропом, петрушкою або прянощами. Можеш і з чужого сну прочитати, що буде завтра.

— Cras, cras, semper cras... — мовив він.

— Сон, як і чиєсь майбутнє, можна відібрати або вкрасти. Я можу навчити тебе, як украсти чужий сон. І мій, якщо захочеш. Сни найкраще красти під час хвороби, коли недужі і крадій, і той, кого обкрадують. Сядеш біля когось, хто спить, і ждеш, коли сон його розженеться. Тоді цілуєш його у вуста, щоб той прокинувся, і в поцілунку понесеш, наче лисиця вкрадену курку, половину його сну, яку той недоснив. У своїй клітці я зачиняю вкрадені сни і час від часу, коли мені добре на душі, випускаю їх на волю, мов птахів. Між ними є і чоловічі, й жіночі сни. І добре відомі... Але твої сни я не тримаю у клітці. Твої я бережу в черепашці...

— Що ти шиєш? — раптом спитав Аркадій.

По кімнаті лежали розкидані дивні сукні різних кольорів та плащі, прошиті червоною вовною. Були вони кольору вогкого цинамону, кольору молодого моху, кольору розжевреного опалу та охолодженої крові. Однак цей одяг вона кроїла й шила не для себе. Усе це було величезних розмірів.

— Це сукні нашої хати,— сказала вона,— хочу гарно одягти нашу хату, хочу, щоб юна мала найдорожчий одяг... Я знаю, ти незабаром її залишиш, та поки ти тут, нехай хата наша буде найгарнішою.

Вона дивилася пильно на нього і відчувала, як від кольору цього погляду, від руху її ноги або запаху волосся у ньому пробуджується і множиться сім'я. Вона відчувала також, що це сім'я, яке пробуджувала в ньому, буяло задля зачаття дитини жіночої статі.