Капітан Фракасс - Сторінка 42

Його очі горіли під накладними бровами, як ліхтарі, а вигляд у нього, незважаючи на червоний картонний ніс, був величний і грізний,— в комедіантському наряді не кожен мав би такий.

— Тим краще,— мовив Валомбрез.— Моя шпага мститиме, б'ючи не по воді, а в груди.

Увійшов лакей, глибоко вклонився й завмер, чекаючи розпоряджень хазяїна.

— Розбуди, якщо вони вже сплять, Баска, Азолана, Мс-рендоля та Лабріша, скажи, хай візьмуть добрячі кийки і йдуть до приміщення для гри в м'яча — там сьогодні виступає трупа Ірода, в якій є такий собі капітан Фракас; хай коло виходу підождуть цього капітана, а тоді наскочать, віддубасять і покинуть на бруківці; тільки щоб не прибили до смерті, а то, чого доброго, ще хтось подумає, ніби я злякався! Все інше — то моє діло. Коли битимуть, хай кричать: "Від герцога де Валомбреза", щоб він знав.

Це дике й жорстоке розпорядження, здавалося, не дуже здивувало служника, який запевнив пана герцога, що його наказ буде справно виконано, і вийшов.

— Мені неприємно, що ви веліли так обійтися з цим комедіантом,— озвався Відаленк, коли двері за лакеєм зачинилися.— Він, зрештою, показав хоробрість, якої не можна було сподіватися від людини його становища. Хочете, я знайду привід, викличу сутичку і вб'ю його? Будь-яка кров — червона, коли її проливають, хоч і кажуть, що у дворян вона голуба. Я теж із благородного старовинного роду, але не такого знатного, як ваш, і мене це не осоромите. Одпе ваше слово, і я все зроблю. Мені здається, що цей капітан більш гідний шпаги, аніж палиці.

— Дякую тобі за цю пропозицію, вона доводить твою щиру вірність моїм інтересам,— відповів герцог,— одначе прийняти її я не можу. Цей нахаба насмілився зачепити мене і повинен ганьбою заплатити за своє злочинство. Якщо він дворянин, то знайде з ким говорити. Я завжди відповідаю, коли зо мпою розмовляють з допомогою шпаги.

— Воля ваша, пане герцог,— сказав Відаленк, кладучи ноги на табурет, як людина, котрій лишається тільки примиритись і ждати, що буде.— До речі, ви знаєте, Серафіна просто чудова! Я шепнув їй кілька ніжних слів і вже домовився про побачення. Шинкар Біло мав слушність.

Запала тиша; герцог та його друг мовчки ждали, коли повернуться слуги-забіяки.

IX. Удари шпагою, удари києм та інші пригоди

Репетиція закінчилася. Повернувшись у свої вбиральні, актори скидали театральні костюми, надівали звичайне вбрання. Сігоньяк теж переодягнувся, але про всяк випадок, сподіваючись можливого нападу/ залишив при собі Мата-морову шпагу. То був старий, довгий, мов день без хліба, іспанський клинок, з майстерно зробленою залізною чашкою, що прикривала зап'ясток — відважний чоловік міг і боронитися ним, і сам завдавати ударів, не смертельних, бо кінець рапіри був затуплений, як заведено в театрі, а проте доволі сильних, щоб упоратися з челядинцями, підісланими герцогом.

Ірод, могутній, широкоплечий здоровань, узяв кийок, яким він стукав, оповіщаючи про початок вистави; цим дрючком, орудуючи ним неначе соломинкою, Тиран збирався віддубасити негідників, якщо ті нападуть на Сігоньяка, бо залишати своїх друзів у небезпеці було не в його характері.

— Капітане,— сказав він баронові, коли вони вийшли на вулицю,— щоб жінки не оглушили нас своїми зойками, давайте відішлемо їх разом із Леандром та Блазіусом, од яких теж буде мало толку, бо перший — то просто хлюст, полохливий, як заєць, а другий хоч і сміливий, але старий, сила вже не та. Скапен залишиться з нами, він уміє так підставити ногу, що вмить перекине й розпластає на спині, як свиней, одного чи двох із тих мерзотників, якщо вони все-таки нападуть на нас; у всякім разі, моя кияка — до послуг вашій рапірі.

— Спасибі, друже,— відповів Сігоньяк,— я приймаю вашу пропозицію; і давайте гарненько підготуємося, щоб нас не захопили зненацька. Ми підемо на певній відстані один за одним посеред вулиці; підіслані негідники ховатимуться десь у тіні під стіною, і, щоб підскочити до нас, їм доведеться вийти з засідки, ми й побачимо їх завчасу. Словом, до бою — шпагу з піхов, ви махайте своїм києм, а Скапен хай іде, підігнувши ноги в колінах, щоб спосібніше було діяти.

І маленький* загін на чолі з Сігоньяком обережно рушив вуличкою, що вела до заїзду "Герб Франції". Вона була темна, крива, з вибоїнами в бруківці — чудове місце для засідок. З обох боків виступали навіси, морок від них ставав ще густіший, і зловмисники могли знайти там надійну схованку. Місто спало, у вікнах будинків не було жодного вогника, місяць тої ночі теж не світив.

Баск, Азолан, Лабріш і Мерендоль, служники молодого герцога, вже півгодини чекали, коли йтиме капітан Фракас,— іншої дороги у нього не було. Баск і Азолан причаїлися біля дверей з одного боку вулиці, Мерендоль і Лабріш тулилися під стіною якраз навпроти, щоб разом обрушити палиці на Сігоньяка, як циклопи 1 свої молоти — на ковадло. Побачивши жінок, які в супроводі Блазіуса та Леандра пройшли вулицею, вони зрозуміли, що скоро появиться й Фракас, і, стиснувши кийки, застигли, готові взятися до свого діла, не сподіваючись ніякого опору, бо звичайно поети, комедіанти і городяни тихо й покірно підставляють спину, коли вельможі удостоюють їх лупки ломаками.

Маючи пильне око, Сігоньяк ще здалеку, хоч було й дуже темно, розрізнив чотирьох лобуряк, які підстерігали їх. Віи зупинився, буцімто маючи намір повернути назад. Хитрість удалася: побачивши, що їхня жертва от-от утече, горлорізи вискочили з засідки і кинулися на капітана. Азолан підбіг перший, і всі одразу закричали:

.— Бий його! Бий! Це тобі, капітане Фракас, од пана герцога!

Сігоньяк у кілька разів обкрутив свій плащ навколо лівої руки, зробивши наче непробивний нарукавник; рукою в тому нарукавнику барон захистився від удару Азоланової палиці і сам так ударив негідника рапірою в груди, що він упав догори ногами в канаву, а капелюх його покотився в грязюку. Якби рапіра не була затуплепа, то вістря проштрикнуло б бандита наскрізь і вийшло б поміж лопатками. Незважаючи на невдачу, яка спіткала товариша, Баск хоробро кинувся вперед, але дістав такий страшний удар плазом шпаги по голові, що в непроникній, густій, як смола, темряві йому аж іскри з очей посипались. Ірод своїм дрючком на друзки розтрощив палицю Мерендоля, і той, опинившись без зброї, рвонув тікати, однак поки він встиг накивати п'ятами, ломака походила й по його спині. Скапен же утнув інше: він швидко і вправно схопив Лабріша на оберемок — той, задихаючись, ніяк не міг ударити палицею,— потім правою рукою притис його до свого лівого плеча, мало не переламавши горопасі хребет, одірвав од землі і, підставивши ногу, різко й сильно, мовби то зірвалася натягнута пружина, штурхонув бандита так, що той відкотився по бруківці кроків на десять. Сильно вдарившись головою об камінь, бідолашний виконавець мстивих помислів герцога де Валомбреза лишився на бойовиську непритомний, схожий на труп.

Вулиця була вільна, актори здобули перемогу. Баск і Азолан, сяк-так повзучи, намагались дістатися до якогось навісу, щоб трохи зібратися з духом. Лабріш валявся, мов п'яний, поперек канави. Мерендоль, якому перепало трохи менше, встиг утекти, безперечно, задля того, щоб хоч хтось один, уцілівши після такого розгрому, міг розповісти про нього. А проте чим ближче було до палацу де Валомбреза, тим повільніше він ішов, адже на нього мав обрушитись гнів молодого герцога, не менш страшний, ніж Іродова кияка. Він тільки подумав про це, і піт покотився йому з лоба, і вя"е навіть не відчувалося болю у вивихнутому плечі, з якого звисала рука, в'яла й нерухома, наче порожній рукав.

Щойно Мерендоль повернувся, як герцог, палаючи нетерпінням узнати про успіх виправи, велів гукнути його. Мерендоль прийшов знічений, незграбний, йому знову страшенно боліла рука. Смагляве лице стало зеленувато-бліде, на лобі дрібними крапельками виступив піт. Служник* нерухомо стояв біля порога, мовчки ждав, що хазяїн підбадьорить його, про щось запитає, але герцог теж мовчав.

— Ну що? — озвався шевальє де Відалепк, побачивши, як люто дивиться Валомбрез на Мерендоля.— Які новини ви принесли? Мабуть, кепські, бо вигляд у вас не вельми переможний.

— Ви, ваша ясновельможність,— мовив Мерендоль, звертаючись до герцога,— знаєте, як старанно ми виконуємо ваші накази. Тільки цього разу доля не сприяла нашій мужності.

— Як це так? — гнівно смикнувся герцог.— Ви вчотирьох не змогли віддубасить того комедіанта?

— Той комедіант,— відповів Мерендоль,— своєю силою та мужністю перевершує казкових гігантів. Він бився просто шалено, не оборонявся, а сам нападав, Баск і Азолан миттю опинились на бруківці. Під його ударами вони повалилися, як карткова хатка, а це ж дужі хлопці. Другий комедіант якимось хитрим прийомом гепнув Лабріша, бідолаха потилицею випробував, яка тверда бруківка в Пуатьє. А мені Ірод ломакою розтрощив палицю і так забив плече, що я тижнів зо два і не поворухну рукою.

— Ви дурні телята, нікчемні волоцюги, невдячні боягузи! — вигукнув герцог де Валомбрез, нетямлячись од люті.— Стара баба могла б вас розігнати своїм веретеном. Яку дурницю я зробив, урятувавши вас од шибениці і каторги! Куди краще було б узяти на службу чесних людей, вони не такі незграбні й боягузи, як ви! Мало було палиць — пустили б у дію шпаги!

— Ваша ясновельможність,— сказав Мерендоль,— ви веліли нам побити його, а не вбити. Ми не наважились порушити ваш наказ.

— Ти ба, який старанний, точний і сумлінний плутяга! — засміявся Відаленк.— Мені подобається така простодушність, коли йдеться про засаду; як ви вважаєте? Ця невеличка пригода набуває досить романтичного відтінку, ви маєте бути задоволені, бо ж усе, що дається легко, вас відштовхує, а перешкоди ваблять. Мені здається, що Ізабелла доволі неприступна як для актриси; вона живе у вежі, де немає звідного мосту, а стережуть її вогнедишні дракони, наче даму з лицарських романів. Але ось уже повернулось і пашо розгромлене вояцтво.

Справді, Азолан, Баск і Лабріш, який уже трохи отямився, показались в дверях, благально простягуючи до герцога руки. Всі троє були бліді, аж сині, вимазані грязюкою і кров'ю, бо хоч інших ушкоджень, окрім синців, у них і не було, але від сильних ударів носом ішла кров, і їхні жовті шкуратянки рябіли гидкими червонувато-бурими плямами.

— Марш у свої конури, покидьки! — уздрівши побитих служників, крикнув герцог, який не грішив надмірною чутливістю.— Вас треба було б одшмагати гарапником за таку дурість та боягузтво; мій лікар огляне вас і скаже мені, чи й справді від тих ударів вам так боляче, як ви показуєте, якщо ні, то я накажу, щоб з вас живцем зідрали шкуру.