Капітан Фракасс - Сторінка 62

А інші спускалися по сходах, чоловіки трохи ніяковіючи, а випадкова Амаріл-ліс 9 — безтурботно поправляючи спідницю.

Лампурд давно звик до цих звичаїв, котрі, зрештою, видавалися йому цілком природними, і не звертав ні найменшої уваги на картину, яку ми оце щойно побіжно намалювали. Сидячи за столом і притулившись спиною до стіни, він ніжним і жадібним поглядом дивився на щойно принесену пляшку старого канарського вина, яке зажило собі доброї слави і яке зберігали тут у погребі спеціально для заслужених ненажер та випивак. Забіяка був сам, але на столі поставили два келихи, бо він страшенно не любив пити один, і першої ліпшої миті до нього міг підійти якийсь товариш по чарці. Чекаючи на цього випадкового співтрапезника, Лампурд узяв за тонку ніжку келих, схожий на квітку кручених паничів, повільно підняв на рівень очей і дивився на ясну, іскристу благородну рідину, яка поблискувала в ньому. Помилувавшись теплим кольором жовто-золотистого топазу, потішивши свій зір, він перейшов до нюху і, обережно, легким поштовхом сколихнувши вино так, що воно закружляло в келиху, широко роздутими, як у геральдичного дельфіна, ніздрями вдихав його запах. Лишалося вдовольнити смак. І Лампурд набрав вина в рот; збуджені сосочки піднебіння наситились цим нектаром, язик обмив ним ясна і нарешті послав у горло, схвально при тому цмокнувши. Так уміло Жакмен Лампурд одним-єдиним келихом вина вдовольнив троє з п'ятьох даних людині почуттів, як сущий епікуреєць 10, котрий видобуває з речей усе найкраще, все те задоволення, що його вони можуть дати. До того ж він рішуче твердив, що й дотик та слух дістають свою насолоду: дотик — від гладенької поверхні і досконалої форми чистого кришталю, а слух — від мелодійного, тремтливого звуку, яким ніжно бринить кришталь, коли по келиху стукнеш тупою стороною ножа або проведеш по його вінцях мокрим пальцем. Але всі ті парадокси, безглуздя й дивацтва надмірної витонченості, мовби намагаючись довести аж надто багато всього, не доводили нічого, а тільки свідчили про порочну витонченість цього пройдисвіта.

Наш забіяка посидів кілька хвилин, коли двері зненацька прочинились і на порозі став ще один гість, одягнений з голови до ніг у чорне, білі були тільки виложистий комір та сорочка, яка пінилась у нього на животі, між камзолом і штаньми. Вишивка стеклярусом, добра половина якого вже пообпадала, видавалася марною спробою прикрасити цей старий костюм, що був колись, судячи по крою, досить елегантний.

Лице прибульця було мертвотно-бліде, наче посипане борошном, а ніс — червоний, мов жарина. Густі тоненькі фіал-_кові прожилки на тому носі свідчили про запопадливе поклоніння його хазяїна Божественній Пляшці. Страшно подумати, скільки бочок вина й баклажок горілки потрібно було, аби він став аж такий червоний. Ця химерна личина скидалася на головку сиру, до якої приткнули яскравочервону вишню. Щоб докінчити портрет, досить приліпити на місці очей двоє зерняток з яблука, а внизу зробити тонкий, як у скарбоиці, проріз — рот. Такий був Малартик, щирий друг, Пілад, Евріал n, fidus Achates 12 Жакмена Лампурда; не вельми вродливий, певна річ, але моральні достоїнства його цілком покривали дрібні фізичні вади. Після Жакмена, яким Малартик глибоко захоплювався, це був найкращий у Парижі фехтувальник і найперший пройда. Граючи в карти, він завжди викладав короля, і ніхто не наважувався сказати, що таке везіння — зухвальство; Малартик любив випити, але, здається, ніколи не п'янів; ніхто не знав, чи є у нього кравець, а проте плащів він мав більше, ніж який придворний модник. А крім усього, це був чоловік по-своєму чулий, з усіма чеснотами, які високо ціняться в розбійницькому кишлі, готовий умерти за товариша, здатний, зціпивши зуби, витерпіти будь-які тортури — диби, іспанські чоботи, скрипиці, навіть катування водою, найтяжче для такого випиваки, як він,— перенести все, аби необережним словом не виказати свою банду. Чудовий у своєму роді тип! І в тому світі, де він промишляв, його всі поважали.

Малартик підійшов прямо до Лампурдового столу, підсунув собі табурет, сів навпроти свого друга, мовчки взяв повний келих, який мовби тільки й ждав його, і хильцем випив. Пив він не так, як Лампурд, по-іншому, але не менш успішно, доказом чого був його пурпуровий ніс. На кінець їхніх посиденьок у обох друзів була однакова кількість позначок крейдою на грифельній дошці корчмаря, і добрий батечко Бахус, сидячи верхи на бочці, усміхався і тому, й другому, як двом своїм поклонникам, хоча й різним, а проте однаково ревним. Один поспішав з богоміллям, другий розтягував його; а все одно воно відбувалося.

Знаючи вподобання товариша, Лампурд не раз наливав йому келих по самі вінця. Отож незабаром на столі появилася друга пляшка, і її спорожнили так же скоро, як і першу; потім — третя, яка протрималась довше й піддавалася вже не так легко. Після цього забіяки, щоб передихнути, закурили люльки й крізь туман, що зібрався над їхніми головами, почали пускати до стелі довгі завійки диму, схожі на ті димки над хатками, що їх малюють дітлахи на своїх підручниках і в шкільних зошитах. Кілька разів глибоко затягнувшись і випустивши дим, курці, мов боги, описані Гомером та Вергілієм, щезли серед хмари, в якій тільки ніс Малартика палав, наче розжарений метеор.

Окутані тією густою імлою, відокремлені від інших пияків, приятелі почали розмову, яка, певно, зашкодила б їм, коли б дійшла до вух стражників; на щастя, "Коронована редиска" була надійним місцем, жоден вивідач не наважився б проникнути в цей барліг, а коли б який поліцейський і ризикнув, то під ногами у нього одразу ж відкрилося б провалля, і сміливець опинився б у підземеллі. А звідти вже він міг би показатися на білий світ тільки посічений, як м'ясо на пиріг.

— Як іде діло? — тоном купця, котрий цікавиться цінами на крам, запитав Лампурд.— Настав мертвий сезон. Король живе в Сен-Жермені, і придворні там із ним. Це завдає шкоди нашому промислу; в Парижі нікого тепер не по* бачиш, окрім простих городян та всяких голодранців,

— І не кажи! — відповів Малартик.— Це просто неподобство. Раз увечері зупиняю я на Новому мості якогось гуляку, доволі пристойно одягненого, і до нього: "Гаманець або життя!"; він кидає мені гаманець, а там лише три чи чотири срібняки; і плащ, який лишився від нього, з простої саржі, позолота на галунах — фальшива. Не я, значить, обікрав, а мене обікрали. В картярні стрічаєш тільки лакеїв, канцеляристів та хлопчаків, які, поцупивши з батьківської шухляди кілька пістолів, приходять спробувати щастя. Роздаси два рази карти, кинеш тричі кості, і з ними все. Не хочеться й таланту марнувати заради такої мізерії! Люсинди, Дорімени, Сідалізи 13, звичайно такі жалісливі до хоробрих, відмовляються, хоч як їх лупцюєш, оплачувати рахунки, мовляв, нема двору — нема й банкетів та подарунків, доводиться віддавати під заставу свої наряди, щоб якось жити. Коли б не один старий ревнивий чоловік-рогоносець, який доручає мені бити коханців своєї жінки, то я б у цьому місяці не заробив і на воду, хоч ніяка бідність не примусила б мене пити її, бо навіть смерть з петлею на шиї мені стократ приємніша. Ніхто не замовив жодної засідки, жодного хоча б дріб'язкового викрадення чи найнікчемнішого вбивства. В який час ми живемо, господи! Ненависть слабне, злоба зникає, почуття помсти втрачається; люди забувають кривду, так само, як і добро; оміщанений вік знесилюється, звичаї стають такі нудотні, що мені просто гидко.

— Добрі часи минули,— докинув Жакмен Лампурд.— Раніше який-небудь вельможа, знаючи нашу хоробрість, узяв би нас на службу, й ми допомогли б у його секретних починаннях. А тепер доводиться мати діло бозна з ким. А проте й нині ще інколи трапляється удача.— І він забряжчав у кишені золотими монетами.

Малартик почув мелодійний дзенькіт, і очі йому загорілися дивним вогнем; проте одразу ж і погасли, знову стали байдужі: гроші товариша — річ недоторканна. Він тільки глибоко зітхнув, і те зітхання можна було б перекласти словами: "Щасливий же ти!"

— Я думаю,— вів далі Лампурд,— що незабаром зможу добути для тебе роботу; ти не лінивий, діла не боїшся, ладен миттю закачати рукава, коли треба, завдати удару шпагою чи пальнути з пістолета. Як людина ретельна, замовлення виконуєш вчасно, спритно уникаєш поліції. Мені аж дивно, що Фортуна жодного разу не зійшла зі свого колеса біля твоїх дверей; правда, ця потіпака, маючи звичайний для жінок поганий смак, обдаровує своїми милостями безліч усяких вітрогонів та шмаркачів на шкоду людям заслуженим. Почекаємо, коли вона, розпутниця, змилостивиться до тебе, а тим часом пиймо, поки не розмокнуть наші підошви.

Це безперечно дуже мудре філософське міркування не викликало у Жакменового товариша ні найменшого заперечення. Забіяки натоптали свої люльки, наповнили келихи й сиділи, спершись ліктями на стіл, як люди, котрі втішаються затишком і дуже не хочуть, аби хтось порушив їхній душевний спокій.

І все-таки його порушили. В другому кутку кімнати почулися збуджені голоси — гурт людей оточив там двох чоловіків, які бились об заклад, бо один із них не вірив у те, що твердив другий, а той брався на ділі довести, що він каже правду.

Гурт розступився. Малартик і Лампурд, увагу яких привернув цей гамір, побачили чоловіка середнього зросту, але, видно, дуже спритного і сильного, смаглявого, мов іспанський мавр, пов'язаного хусткою поверх волосся, в бурому розстебнутому плащі-дощовику, з-під якого виглядали шкуратяна куртка і коричневі штани, прикрашені по шву мідними гудзиками-дзвіночками. Талію його стягував широкий червоний вовняний пояс, за ним стирчала валенсійська наваха, довга, коли її розкласти, як шабля. Чоловік витягнув наваху, повернув кільце, кінцем пальця помацав вістря і, певно, задоволений перевіркою, сказав супротивникові:

— Я готовий.— Потім гортанним голосом прохрипів дивне ім'я — пияки з "Коронованої редиски" ще не чули його, але на цих сторінках вош> згадувалося вже не раз: — Чікіто! Чікіто!

На другий поклик худенька змарпіла дівчинка, що спала в темному ктку, вилізла з-під плаща, яким була так закутана, мовби то лежала купа ганчір'я, підійшла до Агостена, бо це був саме він, і, дивлячись на бандита великими променистими очима, ще яснішими від того, що їх оточували темні круги, озвалася поважним глибоким голосом, зовсім несподіваним для такої щуплявої постаті:

— Що ти хочеш, хазяїне? Я готова слухатися тебе й тут, як у ландах, бо ти хоробрий і на твоїй навасі багато червоних рисочок.

Чікіта промовила ці слова баскською говіркою, такою незрозумілою для французів, як верхньонімецька, давньоєврейська чи китайська мови.

Агостен узяв Чікіту за руку, підвів до дверей і поставив там, велівши їй не ворушитися.