Капітан Фракасс - Сторінка 70

Зігнута спина випрямилась, старече тремтіння рук зникло, а жвава хода була зовсім не схожа на ходу подагрика; але Ірод уже повернувся в будинок і нічого цього не бачив.

У середу вранці, коли готельнґ слуги укладали декорації та тюки в запряжений парою дужих коней фургон — Тиран найняв його для того, щоб перевезти трупу,— здоровань у вельми пристойній лакейській лівреї, верхи на першеронському4 конику появився біля воріт заїзду, гучно ляскаючи пугою: гонець, який мав супроводити акторів, квапив їх з від'їздом. Жінки, що люблять полежати в постелі, а потім довго наряджаються, навіть коли це актриси, звиклі миттю, як того вимагає театр, міняти костюми, нарешті вийшли і посідали якнайзручніше на вимощених соломою дошках, прикріплених до боків фургона. Смішна фігурка на "Самарянці" вдарила вісім разів по своєму дзвону, коли незграбна колимага вирушила в дорогу. Десь за півгодини проїхали Сент-Антуанську браму й Бастілію, вежі якої відбивалися в чорній воді рову. Потім проминули передмістя з миршавими садками та городами біля будиночків і поїхали через йоле дорогою на Венсен5 — головна вежа його замку видніла вдалині, повита голубуватим серпанком туману, що поволі розвіювався під промінням сонця, як розвіюється на вітрі дим від гарматних пострілів.

Добрі коні йшли швидко, і незабаром фургон під'їхав до старовинної фортеці; побудовані в готичному стилі її оборонні споруди ще й тепер мали непоганий вигляд, але вже не могли опиратися гарматам і бомбардам. Позолочені півмісяці на мінаретах каплиці — творіння П'єра де Монтеро — весело блищали над фортечними мурами, немовби пишалися, що вони височать поряд з хрестом, символом покути. Помилувавшись кілька хвилин цією пам'яткою давньої пишноти наших королів, подорожні в'їхали в ліс, де поміж кущами та молодими деревами велично здіймалося кілька старезних дубів, чи не сучасників того, під яким Людовік Святий правив свій суд 6 — заняття, що вельми личить монархові.

По цій дорозі майже не їздили, і поява фургона часом захоплювала зненацька кроликів, які гралися собі, чеберяючи лапками, й нічого не чули, бо віз котився майже безгучно — земля тут була м'яка, в багатьох місцях поросла травою. Звірятка щодуху тікали, наче за ними гналися собаки, й це розважало акторів. Трохи далі дорогу перебігла злякана сарна, і ще довго було видно, як вона мчить поміж голими деревами та кущами. Сігоньяка, який виріс у сільській місцевості, все це особливо захоплювало. З радістю дивився він на поля, кущі, дерева, тварин на волі — на все те, чого був позбавлений відтоді, як жив у місті, де тільки й бачиш будинки, засмічені вулиці, димарі, з яких валить дим,— творіння людські, а не божі. Він дуже нудьгував би, коли б не добра жіноча душа, не блакитні очі, які замінили йому небо.

За лісом дорога піднімалася трохи вгору.

— Люба моя,— звернувся Сігоньяк до Ізабелли,— чи не хочете ви, поки наш ридван повзтиме на цей пагорб, трохи пройти пішки зі мною? Розімнетесь, ноги нагріються. Дорога тут гладенька, а погода чудова — по-зимовому ясно, легенький морозець, але не дуже холодно.

Молода актриса погодилась і, поклавши пальці Сігоньякові на простягнуту руку, легенько стрибнула на землю. Ізабелла могла дозволити собі це невинне побачення з коханим, хоча ніякої зустрічі наодинці, в чотирьох стінах, її сором'язливість не допустила б. Обоє то йшли вперед, не чуючи під собою землі, майже летіли, мов пташки, здіймаючись на крилах своєї любові, то зупинялися на кожному кроці, дивлячись одне одному в очі, тішачись тим, що вони разом, ідуть чи стоять поруч, тісно сплівши руки. Сігоньяк розповідав Ізабеллі, як він любить її; барон уже багато разів казав ці слова, а молодій жінці вони видавалися новими, як перше слово Адама, мовлене ним після свого сотворіння. Найделікатніша, найбезкорисливіша з усіх сущих, коли йшлося про почуття, Ізабелла старалася вдаваним невдоволенням і м'яким запереченням утримати в межах дружби любов, якої вона не хотіла увінчати, певна, що це зашкодить прийдешньому барона.

Та всі ті милі спірки й відмагання тільки розпалювали любов Сігоньяка, який у цей час зовсім не думав про пихату Іоланту де Фуа, наче її ніколи й не було.

— Робіть, що хочете, голубонько,— казав він коханій,— а вам не похитнути моєї стійкості. Я почекаю, коли ваші сумніви розвіються, чекатиму, якщо треба буде, навіть доти, доки ваші прекрасні золоті коси стануть срібними.

— О! Тоді я буду таким страховиськом, такою почварою, що найхоробріший злякається,— заперечила Ізабелла.-Боюся, що нагорода за вірність тоді стала б карою для вас.

— Навіть у шістдесят років ви будете такі ж чарівні, як мейнарівська стара красуня7,— чемно відповів Сігоньяк,— бо ваша краса йде від душі, а душа — безсмертна.

— Все одно,— мовила Ізабелла,— ви здорово сплохува-ли б, якби я, піймавши вас на слові, пообіцяла вам руку, коли мені мине п'ятдесят років. Але годі жартувати,— сказала вона вже серйозно.— Ви знаєте моє рішення, тож будьте задоволені тим, що вас люблять так, як не любили нікого з смертних, скільки б'ються серця на землі.

— Таке чарівне визнання мало б задовольнити мене, це правда. Але любов моя безмежна, і вона не терпить ніяких перешкод. Господь бог може сказати морю: "Ти не розіллєшся далі",— і воно послухається. А моя любов не знав берегів, вона все зростає, хоч ваш небесний голос і каже їй: "Зупинись".

— Ви, Сігоньяк, засмучуєте мене своїми словами,— сказала Ізабелла, зробивши трохи невдоволену міну, яка була привабливіша за найчарівнішу усмішку, бо незалежно від волі дівчини душу її залила радість від цих запевнень у любові, якої не могла стримати ніяка холодність.

Кілька кроків вони пройшли мовчки; Сігоньяк більше не наполягав, боячись, що це буде неприємно тій, кого він любив більше, ніж саме життя. Раптом Ізабелла висмикнула свою руку і, по-дитячому скрикнувши, легко, як лань, побігла на край дороги.

На схилі канави, під дубом, поміж сухим листям вона побачила фіалку — безперечно, першу в цьому році, бо ж іще був тільки лютий; присівши, дівчина обережно розгорнула сухе, листя й стеблинки трави, зіщипнула нігтями квіточку й повернулася з нею, задоволена, мовби вона знайшла дорогу застібку з коштовних каменів, загублену в моху якоюсь принцесою.

— Гляньте, яка гарненька,— сказала, показуючи квітку Сігоньякові,— листочки ще тільки розкриваються під першим сонячним промінням.

— Ця квіточка розцвіла не від сонця, а від вашого погляду,— відповів Сігоньяк.— Вона точнісінько такого кольору, як ваші очі.

— Вона не пахне, бо їй холодно,— мовила Ізабелла, ховаючи мерзлякувату квіточку під косинку на грудях. А за кілька хвилин витягла її, глибоко вдихнула ніжний запах і, тайком поцілувавши, подала Сігоньякові.— А тепер як гарно пахне! Зігрівшись у мене на грудях, ця маленька несмілива квіточка скромно виливає свою душу.

— Це ви дали їй запах,— відповів Сігоньяк, підносячи фіалку до губів, щоб піймати з неї Ізабеллин поцілунок.— У цьому приємному і ніжному запаху нема нічого земного.

— От вреднюка! — озвалась Ізабелла.— Я просто даю йому понюхати квітку, а він сипле вишуканими, пишномовними лестощами, наче це не на битій дорозі, а в салоні якоїсь світської манірниці. Що тут сказати — на кожне слово, навіть звичайнісіньке, він відповідає мадригалом 8.

Ізабелла тільки вдавала невдоволення, насправді ж вона, здається, не дуже гнівалася на Сігоньяка, бо знову взяла його під руку, сперлася на неї, можливо, навіть дужче, ніж у тому була потреба,— дівчина ходила легкою ходою, і дорога в цьому місці лежала рівна, мов садова алея. Це свідчить, що найчистіша доброчесність не байдужа до похвали і сама скромність уміє відплатити за лестощі.

Фургон повільно вибирався на доволі крутий схил, під яким притулилося кілька хатинок, наче вони не змогли піднятися вище. Селяни, що жили в них, працювали десь на полях, і край дороги видно було тільки сліпого старця з хлопчиком-поводирем, які лишилися' тут, певно, просити милостиню у подорожніх.

Сліпий жебрак, здавалося, пригнічений віком, одноманітно гугнявив якесь ремство, бідкаючись на свою сліпоту, й благав перехожих подати Христа ради, обіцяючи в нагороду за милостиню вимолити їм рай небесний. Ізабелла та Сігоньяк уже давно чули той жалібний голос — він таким набридливим і в'їдливим гудінням вривався в їхню ніжну любовну розмову, що аж дратував барона, бо коли рядом щебече соловейко, то неприємно слухати, як здалеку каркає ворон.

Коли вони підійшли ближче, поводир сказав про це старому жебракові, і той подвоїв свої старання, ремствуючи па долю й благаючи милостиньки. А щоб подорожні у своїй жалості були щедріші, він різко тряс, тримаючи в руці, дерев'яну чашку, в якій поблискувало кілька ліардів, деньє та інших дрібних монет. На голові у старця була пов'язана якась рвана ганчірка, а на зігнутій дугою спині висіла вовняна бура накидка, цупка й важка, схожа скоріше на попону в'ючної тварини, аніж на одяг доброго християнина, і, певно, успадкована від якогось мула, що здох від сапу чи паршів. Жебрак закотив очі, на темному зморшкуватому обличчі вирізнялися тільки білки їх, і це справляло огидне враження; нижню частину його обличчя закривала довга, мов у ченця-капуцина або пустельника, сива борода, яка сягала аж до пупа, неначе задля симетрії з волоссям на голові. Тіла його не видно було, крізь дірки накидки висувалися тільки руки, які трясли жебрацьку чашку. Показуючи свою шанобливу смиренність перед волею Провидіння, сліпець стояв на колінах, підклавши маленький жмутик соломи, потертої і гнилої ще більше, ніж було колись гноїсько Іова 9.

Жалість до цього людського послідку змішувалася з огидою, і милостиню йому давали, одвернувши голову.

Малий поводир, що стояв біля сліпого, скидався на суворого відлюдька. Обличчя його було наполовину закрите волоссям, яке чорними пасмами спадало по щоках. Старий, пробитий і завеликий для нього капелюх, підібраний десь біля придорожнього стовпа, кидав тінь па всю горішню частину лиця, лишаючи освітленими тільки підборіддя та рот, у якому зловісно поблискували білі зуби. Якийсь наче балахон з грубого залатаного полотна — то була вся його одежа, під нею вирізнялося худе, жилаве тіло, доволі зграбне, незважаючи на гнітюче убозтво.