Кар'єра Ругонів - Сторінка 29

Макар гірко ганьбив людей своєї партії. Сільвер уголос, наче наодинці, мріяв про здійснення своєї улюбленої мрії про ідеальну волю. Чудні були ці розмови, під час яких дядько без кінця прикладався до малих пляшок, а небіж п’янів од ентузіазму. І все ж Антуанові не пощастило втягти молодого республіканця в свої підступні плани, схилити його до участі в поході проти Ругонів; марно він підбадьорював його; він чув від Сільвера тільки заклики до вічного правосуддя, що рано чи пізно покарає злих.

Правда, великодушний юнак з палом говорив про те, що пора взятися до зброї й перебити всіх ворогів Республіки; але як тільки ці вороги виходили з мрій і уособлювалися в його дядька П’єра чи в іншу якусь йому знайому людину, як Сільвер починав сподіватися, що небо позбавить його від жаху пролитої крові. Можливо, Сільвер перестав би відвідувати Макара, люта заздрість якого робила його хворим, коли б не змога побалакати про свою улюблену Республіку. Проте дядько мав рішучий вплив на долю Сільвера: Антуан своїми безупинними тирадами збентежив йому нерви і розпалив палке поривання до збройної боротьби, до силоміць завойованого вселюдського щастя.

Коли Сільверові стало шістнадцять років, Макар увів його в таємну спілку монтаньярів — могутню організацію, що охопила тоді цілий Південь. Тепер юний республіканець не зводив очей з карабіна контрабандиста, що Аделаїда почепила над коминком. Якось уночі, коли бабуня спала, Сільвер почистив і полагодив зброю. Потім знову повісив на кілочок і став чекати подій. Піп заколисував себе мріями фанатика, його ідеалом були гомеричні битви, щось ніби лицарські турніри, де перемагали захисники волі, і їм уклонявся ввесь світ.

Макар, незважаючи на даремні свої зусилля, не тратив надії. Він казав собі, що досить його одного, щоб задушити Ругонів, коли він зможе застукати їх у якомусь закапелку. Його лютість заздрісника й зголоднілого гульвіси ще дужче зросла, бо деякі обставини примусили його шукати собі роботи.

Першими днями 1850 року Фіна померла, майже нагло, від запалення легенів. Вона застудилась якось увечері, коли полоскала білизну в Віорні і потім мокру несла її на спині додому. Повернувшися змокла, спітніла, зморена не в міру важкою ношею, вона злягла, та так і не підвелася більше. Її смерть потрясла Макара. Не стало найвірнішого прибутку. Через кілька днів він продав пательню, що на ній жінка смажила каштани, та підставку, що на ній вона лагодила старі стільці, потім почав грубо нарікати на доброго бога, що забрав у нього покійницю, це дуже бабисько, якої він раніш соромивсь і яку тільки нині оцінив по заслузі. Ще з більшою жадливістю накинувся він тепер на заробітки дітей. Але наприкінці місяця Жервеза, втомлена безпросвітними злиднями, втекла з своїми двома дітьми та Лантьє, мати котрого під той час померла. Полюбовники поїхали до Парижа. Зажурений Антуан на всі заставки кляв дочку, передрікаючи, що вона здохне в шпиталі, як усі до неї подібні. Але ці прокльони не поліпшили його становища, і справді дуже важкого. Скоро й Жан ступив у сліди сестри. Він дочекався дня платні і постарався гроші одержати сам. Ідучи зі столярні, Жан сказав своєму приятелеві, а той переказав Антуанові, що не хоче більше годувати батька-гуляку, а коли той надумає повернути його з жандармами додому, то він нізащо в світі не візьметься ні за пилку, ні за гембель. Другого дня, марно прошукавши сина й залишившися без жодного су в кишені, сам у кімнаті, де він протягом двадцяти років жив чужим коштом собі на втіху, Антуан упав у страшенну лють і почав копняками розкидати стільці, вергаючи найжахливіші прокльони. Потім, знесилений, почав волокти ноги й стогнати, як хворий. Він і справді захворів на саму думку, що йому доведеться самому заробляти на хліб. Коли Сільвер прийшов до нього, він з сльозами на очах почав жалітися на невдячних дітей. Хіба ж він не був завжди добрий батько? Жан і Жервеза — потвори, от як вони зле віддячили за всі його турботи! Вони кинули його, бо він старий і з нього нема чого витягти.

— Але, дядьку, — зауважив Сільвер, — ви маєте такий вік, що можете самі цілком працювати.

Макар, кахикаючи, зігнувшись, похитав сумно головою, ніби хотів сказати, що не витримає анінайменшої втоми. Коли небіж зібрався йти, він позичив у нього десять франків. Він прожив місяць, носячи до тандитника одну по одній старі речі своїх дітей і спродуючи поволі домашнє начиння. Незабаром залишились тільки стіл, стілець, ліжко та одяг, що він носив. Кінець кінцем він проміняв горіхову канапу на звичайне полотняне ліжко. Коли не було вже чого продавати, Антуан, плачучи від сказу, похмурий, блідий, як людина, що вирішила накласти на себе руки, витяг пучок лози, що пролежав у кутку цілу чверть віку. Йому здавалося, що він зрушує гору. І от він знов узявся плести кошики, кленучи за свою біду ввесь рід людський. Він з піною на губах кричав, що багатії повинні ділитися з біднотою. Він був непримиренний. Він виголошував палкі промови у шинку, де його розбійницькі погляди забезпечували йому необмежений кредит. А втім, він працював тільки тоді, коли не міг уже видурити якоїсь сотні су в Сільвера або в когось із товаришів. Тепер це вже був не "пан Макар", ремісник, що корчить із себе буржуа, причепурений, по-святковому і чисто поголений навіть у будень; він знову зробився тим самим брудним гульвісою, як у ті дні, коли спекулював на своєму лахмітті. Відтоді як він почав майже кожний базарний день спродувати кошики, Фелісіта не зважувалася більше ходити в критий ринок. Якось він учинив їй страшенну сцену. Його ненависть до Ругонів зростала разом з убозтвом. Він придумував найстрашніші погрози і присягався, що доб’ється справедливості й помститься багатіям, котрі змушують його працювати.

З таким настроєм зустрів він державний переворот — із палкою й бурхливою радістю собаки, що зачув здобич. У місті було кілька чесних лібералів, але вони не могли домовитися між собою, а трималися осторонь, і Антуан, природно, став одним з ватажків повстання. І хоча робітники були тепер найгіршої думки про цього ледацюгу, їм хоч-не-хоч довелося згуртуватися круг нього. Перші дні в місті було спокійно, і Макар уже подумав, що його розрахунки не справдяться. Але потім, дізнавшись, що повстала округа, він почав знову сподіватися. Нізащо в світі він не кинув би Пласана. Тим-то вигадав якийсь привід, щоб не йти з робітниками, які вирушили в неділю ранком на підмогу до повстанців Палю й Сен-Мартен-де-Во. Ввечері, коли він з деякими вірними приятелями сидів у темному шинку старого кварталу, один товариш прибіг попередити їх, що повстанці всього за кілька кілометрів від Пласана. Цю новину приніс вістовий, якому пощастило проскочити в місто; йому доручено було відчинити брами, аби впустити колону. Повідомлення викликало вибух радості. Макар трохи не збожеволів од захоплення: несподіване прибуття повстанців здавалося йому якоюсь ласкою провидіння. Йому аж руки тремтіли на думку, що незабаром він ухопить Ругонів за горло.

Антуан і його товариші поквапилися вийти з шинку. Скоро всі республіканці, які ще не покинули міста, зібралися на проспекті Совер. Оцей натовп і побачив Ругон, коли біг заховатися в своєї матері. Як тільки вони дійшли до вулиці Бан, Макар, що йшов позаду, зупинив чотирьох приятелів; були то дужі недалекі хлопці, що їх він підбурював балачками в шинку. Він легко переконав їх, що треба якомога швидше заарештувати всіх ворогів Республіки, щоб уникнути великої небезпеки. Насправді ж він боявся випустити П’єра в тій веремії, що її мали зчинити повстанці. Четверо здорових гульвіс, слухняні, наче діти, пішли слідом за ним і заходилися гуркотіти в двері Ругонів. У цю критичну хвилину Фелісіта виявила дивну мужність. Вона зійшла вниз і відчинила надвірні двері.

— Нам треба зайти до тебе, — сказав їй грубо Макар.

— Прошу, панове, заходьте, — відповіла Фелісіта з іронічною чемністю, вдаючи, ніби не впізнає свого дівера.

Піднявшись нагору, Макар звелів їй покликати свого чоловіка.

— Чоловіка нема вдома, — сказала вона спокійно, — він поїхав у власних справах з марсельським диліжансом сьогодні о шостій годині ввечері.

Макар, зачувши цю відповідь, виголошену виразним, спокійним голосом, спалахнув лютістю. Він удерся до салону, пройшов до опочивальні, перекинув ліжко, заглянув за фіранки й під стіл. Четверо здорованів йому допомагали. Чверть години вони перевертали все в помешканні. Фелісіта спокійно вмостилася на канапі в салоні й заходилася зав’язувати поворозки своїх спідниць, ніби її застукали під час сну й вона не мала часу одягтися як слід.

— Ай справді, цей боягуз утік, — буркнув Антуан, повернувшись до салону.

Але він і далі підозріло озирався навколо себе. Він відчував, що П’єр не міг кинути справи в такий рішучий мент. Він підступив до Фелісіти, що позіхала, сидячи на канапі.

— Кажи, де сховався твій чоловік, — сказав він. — Я тобі обіцяю, що нічого поганого йому не буде зроблено.

— Я вам сказала правду, — зауважила вона нетерпляче. — Як я можу видати вам свого чоловіка, коли його нема? Ви ж шукали всюди, чи не так? Дайте ж мені тепер спокій.

Макар, розлючений невістчиною байдужістю, либонь, ударив би її, але цього часу з вулиці долинув глухий гомін. Це колона повстанців з’явилася на вулиці Бан.

Антуанові довелося залишити жовту вітальню, він показав Фелісіті кулака, обізвав її старою мерзотницею і пообіцяв незабаром вернутися. Спустившись униз, він одвів набік одного з своїх товаришів, землекопа, на прізвище Касут, найдужчого з чотирьох, і звелів йому сісти на гапкові й не рухатися з місця до нового наказу.

— Прийди й скажи мені, — мовив Антуан, — коли цей поганець вернеться додому.

Касут важко сів на східці. Вийшовши на вулицю, Макар звів очі й побачив в вікні жовтого салону Фелісіту: спершись на підвіконня, вона з цікавістю поглядала на повстанців, ніби то був полк, що проходив з музикою місто. Її незворушний спокій геть розлютив Антуана; він ладен був вернутися й викинути стару жінку на вулицю. Але, опанувавши себе, він рушив за колоною, притишено бурмочучи:

— Так, так, милуйся на нас. Побачимо, чи завтра ти вийдеш на свій балкон.

Було біля одинадцяти годин вечора, коли повстанці увійшли до міста Римською брамою.