Кар'єра Ругонів - Сторінка 39

Квітень приніс теплі ночі; трава на зеленій алеї буйно розрослася. Потоки життя струмували з неба, підносилися з землі; серед сп’яніння від молодої весни закоханим іноді робилося шкода їхньої зимової самотності, дощових вечорів, морозяних ночей, коли вони були такі загублені, такі далекі від усякого людського шуму. Тепер дні стояли довгі, закохані нарікали на безконечний присмерк, а коли нарешті западала темна ніч і Мієта могла непомітно перелазити через мур, коли вони поверталися на свою улюблену доріжку, вони вже не знаходили колишньої самотності. Пустирище св. Мітра люднішало; хлопчаки забавлялися на колодах, з криком гасаючи один за одним мало не до одинадцятої години; траплялося навіть, що якийсь десятилітній збитошник, заховавшись за купами дощок, починав нахабно сміятися, побачивши Мієту й Сільвера. Побоювання, що їх можуть застукати, пробудження життя, гомін його, що чувся голосніше й голосніше, — все це вносило неспокій у їхні побачення.

І потім їм ставало задушливо в темній алеї, здавалося, земля була пронизана пристрасним трепетом, з грунту занедбаного цвинтаря підіймався п’янкий аромат. Але в них було ще надто багато дитячого, щоб відчути всю чарівну привабність цього забутого кутка, розтривоженого весною. Трава вже виросла аж по коліна, заважала ходити, і коли вони наступали на молоді паростки, від зела несло п’янкими пахощами. Тоді чудна втома опановувала закоханих, збентежені, вони прихилялися до муру, приплющивши очі, не маючи вже сили ворухнутися. Їм здавалося, що їх переповнює розлита в природі млость. Але жвавим виросткам ця слабість була не до вподоби, і вони, зрештою, подумали, що в їхньому захистку бракує повітря: їхнє кохання рвалося на волю, в поля. І от щовечора вони почали вирушати в похід. Мієта приходила в кереї, обоє куталися в неї; скрадаючись уздовж муру, вони вибиралися на битий шлях і йшли на вільний простір, на широкий простір, де подуви вітру носились, як хвилі в морі. Тут їм дихалося вільно, вони знову ставали дітьми і відчували, як минає запаморока, навіяна травою пустирища св. Мітра.

Двоє літ поспіль проблукали вони по цілому краю. Тепер їм був знайомий кожен прискалок, кожна галявина; всі гаї, живоплоти, кущі стали їм за друзів. Їхні мрії нарешті здійснилася; вони гасали як навіжені по луках Сен-Клер. Мієта бігала так швидко, що Сільверові доводилося робити величезні кроки, щоб наздогнати її. Ходили вони й дерти сорочі гнізда. Мієта будь-що хотіла показати Сільверові, як вона лазила по деревах у Шіванозі: підв’язавши спідницю обривком шворки, вона видиралася на найвищі тополі. Сільвер стояв унизу, тремтячи зі страху, простягаючи руку, щоб підхопити її, якщо вона зірветься. Ці забавки втихомирювали їхні ніжні почуття, а якось увечері вони трохи не побилися, наче учні після школи. Але і в просторі піль були куточки, небезпечні для коханців. Вони йшли, безтурботно сміючись, штовхали одне одного, іноді борюкалися; проходили цілі милі, іноді сягали Гаррігського згір’я, простуючи вузькими стежками або навпрошки через ниви. Цілий край належав їм, вони володіли ним, як якоюсь підбитою державою, тішачись із неба та землі. Мієта, що мала суто жіночі поняття про чесність, без сорому зривала то гроно винограду, то гілочку зеленого мигдалю, що хльоснула її по лицю. Такі вільності не подобалися Сільверові, що мав строгі погляди, але він не насмілювався лаяти дівчину — він надто журився в тих рідких випадках, коли вона сердилася на нього. "Бач, ледащо! — думав він, по-хлоп’ячому згущуючи фарби. — Вона навчить мене красти". А Мієта тим часом пхала йому до рота його пайку здобичі. Він брався на хитрощі: утримував її за стан, обминав овочеві дерева, біля виноградників пускався бігцем, змушуючи наздоганяти себе, щоб відвернути від спокуси, але фантазія його швидко вичерпувалася. Тоді він умовляв її посидіти спокійно. І ось тут вони знову починали задихатися. Луковини Віорни чаїли неспокійний затінок. Коли втома приводила їх до берега річки, дитяче завзяття зразу вигасало. Під вербами стояв сірий туманець, легкий і духмяний, як жіночий серпанок. І вони відчували, як цей серпанок, зігрітий ніжними дотиками ночі, голубить їх, огортає непереможною млостю.

Здалеку, на Сен-Клерських луках, сюрчали коники; а в гуркоті Віорни, що текла біля їхніх ніг, учувався наче шепіт закоханих, притишені звуки поцілунків. З дрімотливого неба, наче краплини теплого дощу, падали зірки. І закохані, лежачи горілиць у густій траві, зачаровані трепетом вод, вітру й тіней, раювали, втопивши зір у пітьму, руки їхні зустрічалися в короткому стисканні.

Іноді Сільвер, виразно відчуваючи небезпеку цього німого захвату, схоплювався на рівні ноги й пропонував Мієті перебратися на острівець, що виставав посеред мілководдя. Обоє роззувалися і входили в воду; Мієта не боялася камінців, що їй попадали під ноги й не хотіла, щоб Сільвер підтримував її, і якось упала посеред річки, але місце було мілке, і вона поплатилася тільки тим, що намочила спідницю. Опинившись на острівці, вони лягали там ниць на піщаній косі, очі їхні були на одному рівні з водою й дивилися в далечину, де в сяйві місячної ночі річка переливалася сріблястою лускою. Мієта уявляла, що вона на кораблі, і запевняла, що острів рухається; вона почувала, як їх заносить кудись течією. Вони стежили за бистрою водою, аж поки находила запаморока; це забавляло їх і надовго затримувало на березі; вони тихенько наспівували, як співають рибалки, коли їхні весла черкають по воді. Коли берег був низький, вони сідали на краю, наче на дерновій лаві, й спускали босі ноги в воду. Вони балакали годинами, ляскаючи ногами по воді, здіймаючи цілу бурю, каламутячи спокійну гладінь, і студена вода заспокоювала їхній пал. Ці ніжні ванни навіяли Мієті примхливу вигадку, що ледве не зіпсувала їхню чарівну невинну любов. Вона забажала, що б там не було, викупатися як слід. Трохи вище, за Віорнським мостом, був тихий затон, завглибшки з метр, дуже зручний, за її словами, і цілком безпечний; зараз тепло, можна ввійти в воду по самі плечі; а потім їй страх як хотілося навчитися плавати. Сільвер її навчить. Але Сільвер заперечував: вночі купатися небезпечно, їх можуть помітити, й це їм пошкодить. Але він умовчав головну причину. Його інстинктивно стурбувала думка про нову забавку. Він питав себе, як вони роздягатимуться і як він триматиме Мієту в воді. А її, здавалося, не соромили ці всі труднощі.

Якось увечері вона принесла купальний костюм, перешитий з старої одежини. Сільверові довелося вернутися додому до тітки Діди по штанчата. Витівка була цілком невинна. Мієта навіть не відійшла набік: вона просто роздяглася в затінку верби, такої густої, що її дитяче тіло лиш на якусь мить блиснуло невиразною білотою. Смагляве тіло Сільвера вимальовувалося в пітьмі, наче той стовбур молодого дуба, а округлі ноги й руки дівчинки нагадували молочно-біле гілля берези.

Листя прибережних дерев одягало їх темними плямами тіней, і вони весело йшли у воду, перегукуючись, викрикуючи від раптової свіжості. Збентеження, таємна сором’язливість — усе було забуто. Вони купалися цілу годину, борсалися, бризкали одне одному в обличчя. Мієта то сердилася, то реготала, а Сільвер, даючи їй першу лекцію плавби, від часу до часу занурював її з головою, щоб "загартувати".

Ухопивши Мієту одною рукою за стан, другою він підтримував її зісподу, а вона старанно била по воді ногами й руками, думаючи, що пливе, але як тільки Сільвер відпускав її, вона починала борсатися й кричати, судомно хляпала руками по воді, чіпляючись за його плечі й шию. На хвилину вона спиралася на нього й переводила дух; вода збігала з неї струмочками, а намоклий костюм обмальовував принадну форму її незайманих персів.

— Ну-бо ще один разочок! — кричала вона. — Ні! Ти навмисне не тримаєш мене!

І нічого соромного не було ні в обіймах Сільвера, що підтримував її, ні в переляканих Мієтиних рухах, що чіплялася за його шию; свіжість купання надавала всьому кришталевої чистоти.

Невинні нагі діти, сміючись, забавлялися в теплому смеркові, серед дрімотливого листя. Після першого купання Сільвер дорікав собі за погані думки. Мієта роздягалася так швидко, вона була така свіжа в його обіймах, вона так дзвінко сміялася! Не минуло й двох тижнів, як дівчинка навчилася вже плавати. Вона вільно орудувала руками й ногами, гойдаючись на хвилях, бавилася з ними, віддаючись повільній течії, проймаючись спокоєм неба, чарівністю берегів.

Вони тихенько пливли поряд, і Мієті здавалося, що густе віття дерев з обох берегів схиляється над ними, прикриває їх величезною завісою. А місячними ночами лелітки ковзали поміж стовбурами і прозорі постаті в білому вбранні гуляли понад берегом. Але Мієта не боялася; з дивним, незрозумілим захопленням стежила вона за грою тіней. Вона пливла повільно, і тиха вода, що в ній, наче в дзеркалі, відбивався місяць, з її наближенням збиралася в зморшки, наче гаптована сріблом матерія; кола ширшали, розпливаючись біля берегів під навислим віттям дерев, де чулися таємничі сплески; кожен вимах наближав її до чорної ями, сповненої згуків, — Мієта намагалася швидше пропливти далі; маяли купи дерев; їхні чорні обриси змінювали форму, довшали, здавалося, бігли берегом слідом за нею. А коли Мієта лягала голічерева, з невидимої млистої далечини до ней докочувався врочистий, протяглий голос ночі, сповнений шелестів і зітхання.

Мієта не була мрійна з натури. Всім своїм тілом, всіма почуттями вона тішилася з неба, річки, тіней і світла, а найбільше з річки, що в безперервному течиві колисала її з безкраєю ніжністю. Яка насолода підніматися проти течії, відчувати, як пружні струмені розбиваються об груди, ноги викликають приємний лоскіт, такий ніжний, що його не можна витримувати без нервового сміху. Мієта поринала глибше, опускалась у воду аж по самі вуста, щоб течія огорнула плечі, охопила її всю, від підборіддя до ніг, виціловуючи її грайливо. Дівчину опановувала млість, вона нерухомо лежала на поверхні річки, і струмочки пробігали по тілу під костюмом, роздимаючи матерію. Вона качалася на водяній гладіні, наче кошеня на килимі, перепливала з мерехтливої води, де купався місяць, у чорну воду, затемнену деревами, і її проймав легкий дрож, ніби вона тільки що вийшла з сонячної долини і відчувала, як свіжість листя холодить їй потилицю.

Мієта почала відходити набік, щоб роздягтися, вона стала вже ховатись.